культурна спадщина / історія

Василь Галайба

ПАМ'ЯТНИК ОЛЕКСАНДРОВІ ІІ В КИЄВІ

До 50-річчя селянської реформи, що мало відзначатися 1911 року, київська влада вирішила встановити імператорові-визволителю Олександрові ІІ пам'ятника і спорудити на міські кошти народний дім його імені. 1903 року клопотання щодо дозволу на це було надіслано до вищої адміністрації країни.
Заслуги імператора Олександра ІІ перед Києвом, який він назвав "Єрусалимом землі руської", не можна вважати масштабними, проте самодержець справді прислужився його розвиткові як освітнього й культурного центру. Відомо зокрема, що він надіслав відомому мандрівникові по святих місцях, письменникові А.Муравйову 5 тисяч карбованців, аби той придбав садибу поблизу Андріївської церкви;
дозволив відкрити першу в Києві приватну жіночу Фундуклеївську гімназію;
звелів видавати публічній бібліотеці щорічну допомогу у сумі 800 карбованців;
збільшив грошове забезпечення Тимчасової комісії для розгляду давніх актів із 1100 до 6000 карбованців на рік;
призначив духовній академії, з нагоди її ювілею, 10 стипендій по 200 карбованців кожна;
затвердив статут славетної колегії Павла Ґалаґана;
подарував першому ректорові місцевого університету М.Максимовичу на його ювілей 3 тисячі карбованців і ділянку землі;
дав згоду на відкриття церковно-археологічного товариства й Вищих жіночих курсів, а також на заснування історичного товариства Нестора-літописця (1).
Міністерство внутрішніх справ спочатку було загальмувало дальший розгляд згаданого клопотання, вимагаючи від київської міської думи подати кошторис на пам'ятник. Воно побоювалося, щоб не повтори-лася історія з пам'ятником Кате-рини ІІ у Вільні чи православ-ними соборами у Варшаві й Бату-мі, коли з державної скарбниці довелося витрачати значні суми, щоб їх завершити. Крім того, міністерство не погоджувалося з варіантом кінної статуї імперато-ра, яка не відповідала духові його царювання (1855 - 1881 рр.). Листування тривало понад рік, відтак міністерство надіслало на адресу міської думи свій остаточний висновок, не заперечуючи проти створення спеціального фонду для спорудження пам'ятника через відрахування од щорічних міських прибутків певної суми грошей, водночас не рекомендуючи збирати приватні пожертви - з огляду на розпочаті тоді воєнні дії.
Таку відповідь міська дума розцінила як дозвіл і негайно, 1904 року, обрала спеціальний комітет для спорудження пам'ятника на чолі з тодішнім київським генерал-губернатором, генерал-ад'ютантом М.Клейґельсом. На першому своєму засіданні 19 лютого 1905 року комітет визначив для пам'ятника Царський (нині Європейський) майдан. Однак на засіданні міської думи, що відбулося пізніше, було запропоновано Сінний (нині Львівський) майдан, Театральний сквер (перед нинішньою Національною оперою), верхній майдан Володимирової гори та інші місця. Після обговорення гласні думи ухвалили обрати для пам'ятника Олександрові ІІ сквер на Михайлівській площі, навпроти реального училища (тепер тут монумент княгині Ользі), не врахувавши того, що на сусідній Софійській площі є вже монумент Богданові Хмельницькому. Водночас вони проголосували ще й за звернення до столичної Академії мистецтв, прохаючи оголосити конкурс на найкращий проект пам'ятника. На переможців чекали п'ять грошових премій (1000, 500, 250, 150 і 100 крб.). Згідно з умовами конкурсу, вартість спорудження самого пам'ятника не повинна була перевищувати 150 тисяч карбованців (пам'ятник Миколі І в Києві обійшовся міській скарбниці в 172 тис. крб.).
Восени того самого 1905 року міська дума скасувала свою ухвалу й постановила спорудити пам'ятник усе-таки на Царському майдані. Комітет своєю чергою доручив гірничому інженерові А.Страусу виконати геологічні дослідження тієї частини майдану, де була каплиця із заліза, поставлена 1869 року на честь того самого імператора Олександра ІІ (дотепер не збереглася). Потрібні дослідження зробив інший фахівець - гірничий учений-технік С.Коклік, вони дали добрі результати.
Усе складалося якнайкраще, і 1907 року на адресу комітету від імператора надійшов дозвіл на встановлення пам'ятника, але із застереженням, що збирати пожертви дозволяється лише в межах Південно-Західного краю й прилеглих губерній, а також басейну Дніпра. На нараді під головуванням начальника краю, що відбулася на початку 1908 року, було прийнято звернення до губернаторів, єпархіальних архієреїв, судових та інших відомств із закликом усіляко сприяти збору таких офірувань. При цьому сподівалися, що мешканці Києва пожертвують до 75 тисяч карбованців. Тоді ж вирішили відмовитися й від конкурсу, бо на нього треба було б витратити великі кошти, а замість того запросити талановитого художника-скульптора М.Опєкушина, щоб він склав проект пам'ятника. Мистець запропонував узяти за зразок пам'ятник Олександрові ІІ, що стояв у московському Кремлі. У Києві постать імператора мала бути на повен зріст і в мантії, повернена обличчям у бік пам'ятника князеві Володимиру. Одночасно міська управа звернулася до командувача київського військового округу з проханням виділити для неї із запасів місцевого арсеналу 300 - 400 пудів бронзи й домоглася перевезення частин пам'ятника державною залізницею на пільгових умовах.
Академік М.Опєкушин устиг виготовити модель пам'ятника й рекомендував київській міській управі зменшити його розміри в натурі з 7 до 6 аршинів (1 аршин дорівнює 0,711 м), запевняючи, що це не відіб'ється на монументальному вигляді пам'ятника, зате вартість його зменшиться з 60 до 46 тисяч карбованців. Вилити пам'ятник за цією моделлю запропонувала фірма А.Морана. Одночасно з цим скульптор Ароксон запропонував скласти новий проект пам'ятника й вилити його в натурі. Прагнучи мати в Києві пам'ятник імператорові, який би не був схожий на інші, уже встановлені деінде, комітет оголосив, згідно з ухвалою міської думи від 7 грудня 1909 року, міжнародний конкурс. Згідно з його умовами, Олександр ІІ мав стояти, а ще краще - сидіти, бо, мовляв, закони так обдумуються ретельніше. Величина перших трьох премій авторам проектів лишалася колишньою. Вартість пам'ятника не повинна була перевищувати 75 тисяч карбованців. Програму конкурсу склали професор А.Прахов і архітект В.Ніколаєв.
У першій половині 1910 року до Комітету почали надходити проекти з Петербурґа, Москви та інших великих міст Росії, а також з Італії і Франції. Журі (серед його членів був і академік В.Котарбінський) переможцем конкурсу визнало римського скульптора Етторе Ксіменеса і вручило йому першу премію - 3 тисячі карбованців. Це рішення схвалили київська міська дума, технічно-будівельний комітет Міністерства внутрішніх справ та Академія мистецтв.
Тим часом відбулися торги на влаштування підмурку пам'ятника і його бічних частин, а також гранітних сходів до саду Купецького зібрання вартістю 6 тисяч карбованців. Із трьох учасників цих торгів переміг київський місцевий підрядник Ф.Альошин, заявивши суму 11700 карбованців.
Про увагу місцевої влади до майбутнього пам'ятника свідчить те, що в січні 1910 року на станції Гнивань побувала особлива комісія із самим начальником краю, генерал-ад'ютантом Ф.Треповим на чолі. Вона ознайомилася з місцевими каменярнями і вирішила, що граніт з них можна використати для київського пам'ятника. При цьому про відкриття його в день святкування ювілею визволення селян від кріпацтва - 19 лютого (ст. ст.) 1911 року вже не йшлося. Того дня відбулася лише церемонія закладення його.
Роботи підрядник вів інтенсивно - вдень і вночі. Керував ними місцевий архітект І.Ніколаєв, за що й отримав як винагороду 3 тисячі карбованців, а його дружина - цінний подарунок вартістю 400 карбованців. На прикінцевому етапі з Рима приїздив, разом зі скульптором Еліо Сала, професор Етторе Ксіменес.
Постамент з рожевого італійського мармуру споруджували італійські майстри під керівництвом свого архітекта. Одночасно впорядковували Царський майдан. Водограй на ньому розібрали й перенесли на Петрівську алею, а невеликий затишний сквер зовсім ліквідували. Електричне товариство проклало підземні кабелі, правління міської залізниці (трамвая) зменшило кількість трамвайних дротів, а ті, що залишилися, перевісило на стовпи привабливішої конструкції.
Наприкінці червня 1911 року на черговому засіданні Комітету виявилося, що для завершення всіх робіт не вистачає 50 тисяч карбованців. Присутній на ньому О.Терещенко тут-таки пожертвував 25 тисяч карбованців на пам'ятник і 6 тисяч карбованців - на ліхтарі біля нього. Решту грошей зібрали серед купців і цукрозаводчиків. Жертводавцями стали відомі в тогочасному Києві люди (В.Терещенко, Г.Балаховський, Л.Бродський, М.Ґальперін, М.Зайцев, Д.Марґолін, графи Бобринські, родини Уварових і Муравйових-Апостолів та ін.). Надали кошти також організації та установи - купецьке товариство, біржовий комітет, російське торговельне товариство. А першим свій внесок на цей пам'ятник ще 1905 року зробив селянин Д.Прочуґаєв.
Не лишилося осторонь і військове відомство. Воно виділило з київського артилерійського складу безкоштовно 400 пудів бронзи. Проте Етторе Ксіменес, згідно з контрактом, вилив фігуру імператора з власної бронзи. А подаровану бронзу Комітет продав по 12 карбованців за пуд і одержані таким чином гроші долучив до загальної суми, якою він розпоряджався.
Відкриття пам'ятника відбулося 30 серпня (ст. ст.) 1911 року, у день пам'яті святого великого князя Олександра Невського, на честь якого й було названо Олександром майбутнього імператора. Під час урочистостей простим людям роздавали поштівки з фоторепродукціями пам'ятника та його частин. Їх видрукував і надіслав до Києва відомий видавець "народно-патріотичної" літератури генерал Є.Богданович.
На постаменті височіла над майданом бронзова постать імператора, обабіч неї містилися 2 барельєфи й 2 алегоричні фігури - Милосердя та Правосуддя. Центральна алегорична група складалася з фігури жінки в російському костюмі, що символізувала Росію, і селян у національному вбранні, які дякували імператорові за даровану їм волю. Між ними був і українець, що став навколішки. На майданчику тішила око мозаїка площею 45 квадратних сажнів. На самому пам'ятнику передбачалося зробити два написи: під зображенням орла - "Царю-освободителю", а внизу, на цоколі - "Благодарный Юго-Западный край".
Обійшлося спорудження цього, за визначенням мистецтвознавця К.Шероцького, "шаблонного пам'ятника, який мало чим відрізняється від інших пам'ятників, розкиданих скрізь по Росії" (2), у 160 тисяч карбованців, а всіх грошей, що їх пожертвували громадяни й установи, налічувалося всього 67386 карбованців 87 копійок (3). Різницю довелося перекривати із загальноміських коштів.
І після відкриття пам'ятника тривали роботи. Так, у липні 1914 року було встановлено ошатні бронзові ґрати, прикрашені медальйонами з державними гербами. Їх виготовили робітники петербурзького акціонерного товариства "Карл Вінклер". Тоді ж під наглядом міського садівника Новицького навколо пам'ятника влаштували чудовий партерний газон. А от канделябри, як виглядає, так і не з'явилися. Етторе Ксіменес їх виготовив, але не 10,8-метрової висоти - згідно з умовами завдання, а лише 5-метрові. Пам'ятник освітлювали 4 ліхтарі, що їх установили на тимчасових стовпах працівники електричного товариства.
Зі срібними вінками загальною вартістю 8 тисяч карбованців, покладеними до пам'ятника під час його відкриття, які пізніше зберігалися в одному з приміщень сусіднього будинку публічної бібліотеки, сталася оказія. У липні 1917 року їх викрали злодії, проте незабаром злодіїв затримали і вінки повернули на місце.
Ще один пам'ятник Олександрові ІІ було встановлено 18 вересня 1911 року на Деміївці, яка вважалася тоді передмістям Києва. Він являв собою бронзове погруддя імператора на гранітному постамент (і)4.
За радянської влади, в липні 1919 року, на місці пам'ятника Олександрові ІІ встановили тимчасовий гіпсовий бюст Т.Шевченка, виготовлений за проектом скульптора Б.Кратка. Цей бюст скинули з постаменту денікінці, доля його невідома5. 1930 року постамент конструктивно оформили як декорацію входу до Пролетарського (колишнього Купецького, тепер Хрещатого) саду6. Нині вже ніщо не нагадує, що колись праворуч від сучасної Національної філармонії стояв пам'ятник імператорові Олександру ІІ.

ПРИМІТКИ

1 Киевлянин. - 1881. - 17 берез.
2 Шероцкий К. Киев: Путеводитель. - К., 1917. - С.232.
3 Киевлянин. - 1910. - 25 листоп.
4 Там само. - 1911. - 20 верес.
5 Маркітан Л. Тепло граніту // Вечірній Київ. - 1989. - 9 берез.
6 Київ: Провідник / За ред. Ф.Ернста. - К., 1930. - С.384.

ПУ № 4, 2001 р.