культурна спадщина / історія

КАМ'ЯНЕЦЬКИЙ
УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

СПОГАДИ СТУДЕНТА

Спогади подаються за першодруком у місячнику "Віра й культура" (Вінніпег, 1959. - Ч.9, 10-11), що його видавав і редагував митрополит Іларіон (І.Огієнко; 1882-1972). Автора в журналі не зазначено, очевидно, з огляду на тодішні політичні обставини в Болгарії.

У 1918 р. в м. Кам'янці- Подільському було засновано Український Державний Університет на 3 факультети: історико-філолог[ічний], фізико-матем[атичний] і юридичний. В майбутньому проектувався ще й богословський, і відкрився.

Закінчивши тієї ж весни Полтавську Духовну Семінарію, я подав до Ректорату нововідкритого Університету заяву з проханням зарахувати мене студентом на фіз[ико]-математичний факультет, маючи думку перейти на богословський, якщо він відкриється.

Звикнувши до непорядків того бурхливого часу, я не був певний навіть в тому, що одержу відповідь, і боявся за долю посланих документів, але був приємно здивований, коли через днів десять я одержав від канцелярії Університету офіційне повідомлення, що мене зараховано дійсним студентом Українського Державного Університету.

Збулася краща мрія юности, і я гордо носив голову, чекаючи з нетерпінням початку навчального року.

Відкриття першого суто національного вищого учбового закладу призначалося на кінець жовтня, і я спішив з далекої Полтавщини прибути на це велике свято.

В Україні вже відчувались тоді заворушення проти політичного режиму Гетьмана, і в Києві я попав під нічну облаву Державної Варти, яка пильно провіряла усіх приїжджих, але таки своєчасно прибув до Кам'янця, зустрівся з товаришами, які помогли мені встановитись на кватирі, і в призначений день, повний щасливих мрій, я відправився до Університету, який розташувався в досить гарному двоповерховому будинку був[шої] Технічної Школи.

В актовому залі на другому поверсі вже розпочалося свято відкриття першого українського університету, на якому взяли участь представники Уряду й численних державних і громадських установ і організацій. Чекали приїзду і самого Гетьмана, але, по обставинах часу, він не міг приїхати, а прислав тільки свого заступника.

Я чогось спізнився в той день і, прийшовши до Університету, міг втиснутися лишень на перший поверх переповненого будинку, куди доносилися тільки окремі місця численних привітальних слів. Але далеко лунали сполохи аплодисментів та всіх нас обгортав ентузіязм загальної радости, і гаряче билися наші молоді серця, повні рожевих надій і щастя.

Коли ж у кінці засідання роздалось гучне "Ще не вмерла Україна" і вся університетська корпорація, на чолі з паном Ректором, в супроводі поважних гостей, вийшла з зали і показалась перед нами, - ми всі мов завмерли на місці, відчуваючи мурашки по тілі і гарячу влагу на очах...

У центрі групи в чорному сюртукові і пенсне, з щасливим лицем, м'якою поважною ходою, поруч із одітим по-військовому представником Уряду і скромним на зовнішній вигляд Товаришем Міністра Освіти виступав проф. Іван Іванович Огієнко - ректор Університету, розпорядчик і люб'язний господар нинішнього свята. Тисячі очей разом впилися в цю фігуру, яка на віки врізалась у серце кожного з нас. І з цього дня для нас, студентів, стала і Учителем і Батьком, бо ми завжди, без всякого вагання й страху, звертались до нього в усіх випадках нашого нового, студентського життя. І нікому ніколи не було від нього відказу. Ніхто ніколи не бачив його холодним чи безучасним до студентських інтересів.

Вже на другий день розпочалися лекції, і ми, нові студенти, уперше підійшовши до порога своєї Аіта Маїег, з великою увагою почали приглядатись і знайомитись як з п.п. Професорами, так і з загальною обстановкою Університету.

І перше, що нас вразило, було те, що тут ми знайшли вже цілком готовий учбовий заклад з усім необхідним влаштуванням і науковим приладдям для нормальних занять, що яскраво вказувало на надзвичайну, надхненну активність та здібність керівництва, що за такий короткий час успіло пустити на повний хід таку складну машину, і то в таких несприятливих умовах воєнно-революційного часу.

А внизу на першому поверхові штат національне вихованні службовців повнив канцелярії та кабінети, парадуючи новими термінами: "рахівник", "скарбник", "екзекутор , "посвідчення", "звірка", "прохання", які тільки тепер, після загального вікового поросійщення, почали широко вживатися в офіційному житті країни.

По коридорах акуратно видзвонювали електричні дзвінки, і з професорської кімнати виходили панове Професори, прямуючи у відповідні авдиторії.

В перерви по авдиторіях і тихих кутках часто чулося нове і приманливе для нас: " Gaudeamus igitur", яке ми, збираючись в гуртки, старались якнайскоріше вивчити.

Але ж головна увага, звичайно, у нас була спрямована на лекції, які ми відвідували з охотою, стараючись записувати майже все у зошит, бо підручників здебільшого не було, і надіятись на них скоро, при умовах того часу, не приходилось.

Із складу п.п. Професорів, окрім пана Ректора Ів. Огієнка, про якого говоритиму окремо, пам'ятаю оцих:

Заслужений професор Одеського Університету п.Бучинський, кам'янчанин по народженню, що вже був на пенсії, але з відкриттям Кам'янецького Університету його було запрошено на катедру гістології і анатомії. Першого року він викладав лекції російською мовою (єдиний випадок в Університеті), але другого року вже перейшов на українську, якою володів досить вільно, бо був справжній українець. Але нова термінологія часом підводила старого. Так, наприклад, слово "шлунок" він помилково вимовляв "шлупок" і майже цілу годину вживав цього смішного вислову, не помічаючи наших усмішок. І ніхто з нас не рішився хоч би анонімним листом зробити йому зауваження, бо ніхто не хотів образити старенького професора. Другий, п. Хведорів, - орд[инарний] професор Харківського Гірничого Інституту. Він був один з найповажніших професорів у нашому Університеті, але сухо викладав "страшну" дисципліну вищої математики, і його лекції відвідувались лиш обмеженим колом студентів.

Проф. Біднов - низенький на зріст, гучним голосом і гарною українською мовою викладав цікаві й змістовні [лекції] по історії, добре відвідувані студентами.

Проф. Гаморак, галичанин, видатний учений Віденського Університету по ботаніці. Молодий ще чоловік і щирий українець по душі. Пам'ятаю випадок при зачоті по ботаніці. Треба було здати систематику рослин - дисципліна з великою кількістю латинських термінів. Наш "квартет" приятелів-бурсаків з дня на день відкладав іспита, не зважаючись з'явитись перед новим професором (він пізніше від усіх других вступив до У[ніверсите]ту). Та нарешті відважились, з'явившись в авдиторію заздалегідь і, чекаючи пана професора, почали тихенько співати якусь українську пісню. Час був пообідній, і, окрім нас, в авдиторії не було нікого. Пан Гаморак несподівано з'явивсь у коридорі, та, почувши співи, зупинивсь коло дверей і заслухався гарної наддніпрянської мелодії. Потім увійшов з надзвичайно привітливим лицем. Ми зніяковіли. Але зараз же помітили, що цим ми доставили пану професору тільки приємність і підбадьорились. І дійсно, вислід дуже поверхової перевірки наших знань - він записав нам усім чотирьом "дуже добре".

Після цього деякі казали, жартуючи: "Щоб скласти іспита у Гаморака, треба бути насамперед співцем..." Інші ж уже на-серйоз поправляли: "Не співцем, а справжнім українцем!"

Прив[ат]-доцент Ґеринович, теж галичанин, молодий, жвавий чоловік, який з захопленням викладав фізичну географію. Він не ховав своїх лівих політичних переконань і, по встановленні радянської влади, зостався при Університеті, якого було переформовано на Сільсько-госп[одарський]Інститут.

Прив[ат]-доц[ент] Васильківський.

Прив[ат]-доц[ент] Драй-Хмара - подолянин, талановитий лектор на істор[ико]- філологічному факультеті. І інші лектори, яких я не відвідував і вже позабував їх ім'я.

Та центральною фігурою, як в академічному, так і в ідейно-виховальному відношенні, безперечно, був Ректор У[ніверсите]ту, проф. Іван Іванович Огієнко, надхненний керівник і неперевершений лектор цього першого вищого національного учбового закладу в Україні.

За Ректором вічно увивався рій студентів, коли легкою, молодою ходою, з завжди привітливим лицем він не йшов, а літав по коридорах. Коло дверей його кабінету завжди стояло декілька студентів, дочікуючись своєї черги, по найрізноманітн[іш]их, іноді зовсім дрібних і докучливих, справах.

Не раз і мені самому приходилось брати подібну авдієнцію, яка диктувалась скоріш простим бажанням безпосереднього [спілкування] з цією усім доступною і чарівливою людиною, ніж справжньою необхідністю в ділі. І треба було бачити, з яким терпінням і батьківською любов'ю він говорив і поводився зо студентами, коли вони з відкритою душею, мов рідні діти, приходили до нього.

Так, захоплюючись у той час астрономією, я рішив освідомитись відносно влаштування у нас обсерваторії і, не довго думавши, увійшов в кабінет самого Ректора. На моє наївне запитання він ласкаво усміхнувся і показав на стільця. Не менш як 20 хвилин він говорив зо мною на цю тему, і я був на десятому Небі, довго потім розповідаючи про те, як ми з паном Ректором обмірковували справу відкриття при нашому Університеті астрономічної обсерваторії.

І треба сказати, що його слова ніколи не зоставались пустими обіцянками. Так було і в цьому разі: уже наприкінці другого навчального року справді прибув призначений до нас спостерігач-доцент, що й взявся за влаштування спостережної вишки, і в скорому часі ми чекали із Києва телескопа.

Другий раз я знов увійшов до п. Ректора з об'явою в руках, яку хотів повісити на стіні, запрошуючи усіх бажаючих записатись до "балалаєчного" оркестру.

Думаю зорганізувати оркестра, пане Ректоре, - промовив я, зупиняючись перед його столом і протягуючи об'яву.

Це дуже добре, але чому об'яву писано російською мовою? - здивовано запитав він, піднявши на мене свої очі, в яких вже показався той вогонь благородного обурення, який завше загорався у нього при проявах недоречного русофільства.

Я поспішив роз'яснити, що позаяк необхідні нам інструменти здебільшого знаходяться у студентів євреїв, які в переважній частині українською мовою ще не володіють, то об'яву прийшлось написати по-російськи.

- Ага! Добре, добре! - вже зовсім ласкаво відповів п.Ректор, прикладаючи печать і простягаючи мені листа.

Професор їв. їв. Огієнко був найпопулярніший лектор в нашому Університеті. Він викладав, у час мого перебування, історію української мови, і його авдиторія завжди була переповнена студентами не тільки істор[ико-]філологічного, але й інших факультетів.

Для мене як природника тая дисципліна зовсім не була обов'язковою, та і взагалі я вважав, що мова як предмет ніколи б не могла мене зацікавити, проте я відвідував лекції проф. Огієнка дуже акуратно і записував в окремий зошит майже увесь матеріял. Зовсім несподівано в мене пробудився живий інтерес до такої, здавалося, сухої науки, як лінгвістика, і я ще й досі пам'ятаю деякі місця з його блискучих лекцій, які він викладав при абсолютній тиші захопленої авдиторії.

Багато, багато вже забулося з того, що пройшло перед очима за сорок років бурхливого життя; стерлися образи навіть найближчих людей, густою млою покрилося минуле - і зле, і хороше, але й зараз як перед очима бачу молодого, елегантного професора в чорному костюмі, з еспаньйолкою і пенсне, стоячого на катедрі і розповідаючого нам про "прамову", про слово "мама", яке має загальний корінь в усіх мовах, про "Шлейхерове дерево", яке висіло на стіні, про походження слова "слов'янин", про те, звідки надійшли слов'янські племена або чого лівий приток Дніпра зоветься Десна і т.ін., і т.ін... Тепер я вже забув усі формули по хімії, майже всі латинські терміни по ботаніці та анатомії, не вважаючи на те, що я мучився над ними багато місяців і складав по них іспити, але ції, мов намальовані картинки, що врізалися в пам'ять від скількох випадкових лекцій, я, здається, занесу в гріб... Так магічно впливав і так викладав свою "суху" матерію проф. Огієнко...

Палкий і гострий в ідейній боротьбі, наш Ректор був людиною надзвичайно доброю і м'якого серця, з дійсно демократичним і батьківським відношенням до студентів.

Згадую один випадок. Відрізані від рідного дому, дякуючи горожанській війні, багато з нас відчували тяжку матеріяльну недостачу і мусіли підробляти чим-будь на стороні, не цураючись і фізичної праці. Довідавшись якось, що до Університету привезли дрова, наш квартет бурсаків-студентів упросився, щоб порізати їх і порубати власними силами. Завідуючий господарством охоче дав на це свою згоду, приставивши нам навіть і "знаряддя виробництва": пилу, сокири, клинці. І ось, кожного ранку, перед початком лекцій, ми віддавались цим не легким "гімнастичним вправам" перед вікнами ректорської кватири.

Це не зосталось непомітним для пильних ректорських очей, і одного ранку до нас підійшла якась невідома нам жінка і, спитавши, чи ми дійсно студенти, сказала нам, що пан Ректор просить нас усіх зайти до нього, як тільки скінчимо роботу.

''Чого? - подумалось, - може нам не можна рубати?"

Скінчивши працю, ми такі, як були, - невмиті, непереодягнені - з'явились в його покої, на другому поверху окремого будинку. Було трохи моторошно і соромно вступати сюди, в ці чисті, світлі кімнати, не знаючи, чого, власне, нас покликано.

Та ось жвавою ходою вийшов назустріч п. Ректор, з своєю звичайною ласкавою усмішкою, протягаючи нам руку. Ми мимохіть почали ховати свої руки, прохаючи вибачення, що не встигли вмитися.

- Тоді прошу у ванну! Умийтеся і, будьте ласкаві, сідайте тут, поговоримо, - почав припрошувати він.

В той же час ми помітили, що та сама жінка почала лагодити на стіл чай. Тоді нам стало ясно, чого нас сюди покликано, і ми миттю підбадьорились.

За шклянкою чаю ми розговорилися зовсім вільно. Було помітно, що нелегке матеріяльне становище студентів справляло тяжке враження на пана Ректора, болізно відбиваючись в його серці, і він довго розпитував нас про те, скільки ми заробляємо такою працею, чи не заважає така робота нашому навчанню, і журився, що при сучасних обставинах ні Університет, ні Держава не можуть запобігти цій біді так, як треба.

Спитавши про те, скільки ми платимо за кватирю й харчі, він здивувався дорожнечі і тут же висловив думку, що було б добре. якби при Університеті існував інтернат і столовка для неспроможних студентів, що могло б бути здійснено вже й тепер, І справді, приїхавши на другий рік до Університету, ми застали невеликий, але добре влаштований інтернат-бурсу, в якій жили добрих умовах малоспроможні студенти. Ми, колишні дроворуби, теж поселилися там і, жартуючи, говорили, що, властиво, ми вчотирьох і були причиною відкриття бурси, хоча, в дійсності, окрім згаданої розмови з п. Ректором, ми нічого спільного з її організацією не мали.

Наприкінці чаю ми завели розмову про перспективи відкриття при нашому Університету богословського факультету, бо самі були семінаристами і міркували в майбутньому перейти на нього. На це п. Ректор відповів, що зовсім не трудно було б відкрити богословський факультет при відповідних силах, які маються навіть в самому м. Кам'янці, але діло стоїть за приміщенням.

Приміщення Університету дійсно було невелике, але в ньому у нас була своя Церква, в якій, може уперше в усій Україні, тоді служилося з українською вимовою. Поважні, старі, національне свідомі Протоєреї отці Сіцінський, Стиранкевич й ін. кожну неділю служили в нас Св. Літургію, вимовляючи, напр., так: "Паки й паки миром Господу помолімося" і т.ін. Богослужби на суто українській мові тоді ще ніде не було.

Але як зразок прагнення проф. Огієнка до цього ми скоро власними очима побачили перший православний Молитовник на чистій українській мові, виданий у Києві за його ім'ям.

Таким чином бачимо, що діяльність нашого Ректора була надзвичайно різноманітною, невтомною і завжди скерованою до діла національного відродження і соціяльної правди рідного народу.

Він все частіш і частіш став відлучатися до Києва по справах державних питань, бо все більше й більше зв'язувався з найвищими верствами державного керівництва. Але й тоді він не забував про свій Університет, і його піклування і любов до нас, своїх вихованців, іноді набирала дуже зворушливого характеру.

Так, одного разу, сам задержуючись у Києві, він одправив до нас капелю українських бандуристів, що дала в приміщенні Університету чудовий концерт, який ми вислухали з великим захопленням.

Нарешті проф. Огієнко став Міністром Освіти, пізніш Ісповідань в Уряді УНРеспубліки. Але навіть і тоді він не поривав зв'язку з нами, бо не покидав ректорського посту.

Але час політичного катаклізму насувався... Було тривожно і сумно в наших авдиторіях...

Інстинктивно шукаючи опори, ми часто питали один одного: "Де пан Ректор? Чи скоро приїде? Чи ще побачимо його?"

Та ось пронеслося, мов вихор:
- Огієнко! Огієнко приїхав!! Он злазить з автомобіля!

І всі кинулися до вікон, а потім у залу, яка за одну хвилину переповнилася і загуділа, як розтривожений вулей. Але вмить і замовкла, ніби стала порожня: внизу у вестибюлі почулися поквапні кроки...

Через кілька секунд показалась рідна постать, яка швидко підіймалась по сходах. Усе завмерло, кожен чув лиш биття свого серця...

З тою ж милою, тепер сумною і жалісною усмішкою, на блідому, змарнілому лиці любий і довгожданий наш пан Ректор увійшов у залю і, зирнувши на нас, піднявся на катедру.

Збентежено потоптавшись на місці, він підніс свою руку і тремтячим голосом промовив:
- Сини мої!...

Але ще довго не міг говорити, зриваючи голос і ковтаючи сльози...

Тепер з цієї катедри він сказав нам своє останнє слово-заповіт, коротке й драматичне, в якому вже проглядала тягота становища, але, як державник і учитель, він ще старався піддержати в нас якусь надію і бадьорість духу, закликаючи нас виконати свій обов'язок перед Нацією і Народом.

"...Ніхто не знає зараз, - закінчив він схвильовано, - що несе нам завтрішній день, та завжди пам'ятайте одно: де б ви не були, що б з вами не сталося, любіть вашу Матір-Україну і не забувайте, що ви - українці!"

Останні фрази я пам'ятаю майже буквально:
"...На жаль, я дуже спішу... Мене чекають важливі справи... Я відбився сюди тільки на часину, щоб побачить вас і своїх діточок, яких ще не успів обняти... Прощавайте!"

Ми стояли, як приглушені, і мовчки очима, повними сліз, дивились услід, як спускалася хутенько по тих же сходах рідна й безмежно люба нам фігура Учителя...

Після цього нормальне життя в Університеті зовсім порушилось. Всюди стало сумно і безладно, як у вулею, що втратив матку...

А десь далеко, на сході вже гриміли гармати...

Та ми все ще блукали по коридорах, заходили в авдиторії, де зрідка деякими професорами ще читались лекції, які тепер здавались нам такими скучними і ні до чого не здатними, а в душі сумно, сумно бриніла жалісна мелодія, яку перед тим ми часто співали у нашому хорові:

Вмер Батько наш,
Та й покинув нас...
Ох, і сумний настав час,
Сиротою наша Мати зосталась...

Дійсно, зосталась сиротою наша Alma Mater... Ба, скоро і сама вмерла, переставши існувати як Університет. А ми, її безталанні діти, розсіялись по всій землі...

Вмер і проф. Огієнко... Вмер для нас, для Країни, але не для свого народу, бо скоро народився новий чоловік, з новим ім'ям, але ж з тим же старим, могутнім духом і новими благодатними силами... Ближчий до Бога, з гарячою Молитвою на устах за щастя і долю українського народу.

Народився Митрополит Іларіон!
Йому благаймо у Бога многії літа!...

19.VI. 1959 р. Болгарія. 113

ПУ № 3-4 2000 р.