культурна спадщина / мистецтво

Ігор Шрамко

ЩЕ РАЗ ПРО ПОХОДЖЕННЯ КОБЗИ-БАНДУРИ

1891 року О.Фамінцин у праці "Домра та споріднені їй музичні інструменти російського народу" запевнив громаду, що українці кобзу та бандуру запозичили: перший інструмент - у XIV столітті від чорноморських татар, другий - у XVII столітті - через Польщу та Італію з Англії. Автор твердить, що "українська бандура не успадкована з давніх часів, про що мріють деякі автори, вона не тотожна з класичною пандурою, про яку ми не маємо жодного уявлення, а є запозиченням у пізніші часи новітнього винаходу західноєвропейського". Одна ця фраза дає підстави засумніватися в науковій щирості автора, бо коли ми не знаємо нічого про класичну пандуру, то логічно припустити її подібність до бандури української, як це зробив М.Лисенко: "Інструмент цей найімовірніше походження дуже давнього, бо схожий він із інструментами східних народів, наприклад, біною китайською чи індійською. Не смію твердити, але гадаю, що пандура, на якій грецькі рапсоди оспівували подвиги своїх героїв, була схожа з нашою бандурою".

М.Лисенко не дискутував із О.Фамінциним, однак, виступивши 1894 року у львівському журналі "Зоря" під псевдонімом "Боян", знову повторив: "Кобза, торбан, ліра, цимбали дуже споріднені із стародавніми персо-арабськими інструментами", наголосив на давніх витоках української музичної культури, її зв'язках із традиціями Стародавнього Сходу та Африки.

На думку Лисенка не звернули уваги навіть Ф.Колесса та Г.Хоткевич. Останній 1930 року в своїй книзі "Музичні інструменти українського народу" зробив відчайдушну спробу довести автохтонність кобзи й творення українцями бандури наданням приструнків кобзі десь у XVIII столітті. Хибну тезу про те, що українці називали словом "бандура" музичний інструмент "можливо, що й не без західноєвропейських впливів, а можливо, що й без них", підхопив А.Гуменюк, котрий у монографії "Українські народні музичні інструменти" (1968 р.) завважив: "В кінці XVI - на початку XVII століття, коли кобза була повсюдно освоєна народом України... його (інструмент. - І.Ш.) почали виділяти з загальної маси існуючих струнних інструментів, які називали "кобзами". В зв'язку з цим кобзарі-виконавці почали шукати для нього іншу назву. Зрозуміло, що в першу чергу було звернуто увагу на назви існуючих однотипних інструментів інших народів". Подібно обґрунтовує автор запозичення українцями цимбалів з Угорщини чи Білорусі, творення традиції ансамблевої гри в XV столітті. Причина того не лише брак знань, а панування офіційної шовіністичної теорії вторинності української нації, що породжувала комплекс неповноцінності, сприяла формуванню рабської психології.

Інакше трактують сакраментальний "початок ери" Б.Кирдан та Ф.Омельченко у своїй праці "Народні співці-музиканти на Україні": "...кобза існувала в Україні ще в XV-XVI століттях, належала до типу лютневих інструментів, що здавна побутували як на Сході, так і на Заході. Згодом кобза вийшла з ужитку, і на зміну їй прийшла більш удосконалена бандура. Відмінність цих двох інструментів полягає в тому, що на кобзі було лише кілька струн, які притискували лівою рукою на шийці, а бандура мала ще й короткі струни-приструнки... На кінець XV - початок XVII століття припадає виникнення епосу українського народу - дум". Практично те саме писали науковці в діаспорі, власне переказуючи своїх попередників початку XX століття.

Сміливою була в цьому питанні позиція відомого інструментознавця К.Верткова: "Правда, серед музичних інструментів слов'ян, згадуваних арабським письменником Х сторіччя Абу-Алі Ібн-Даста, названі "ийдан", тобто уди (лютні). Виходячи з конструкції інструмента, логічніше, здавалося б, під цією назвою передбачити кобзу, а не гуслі, як заведено в російському інструментознавстві. Однак таке припущення категорично заперечується тим, що рішуче в жодній писемній пам'ятці Давньої Русі термін "кобза" не трапляється. Звідси й висновок, що кобза могла з'явитися в Україні не раніше, аніж у XIV- XV століттях, тоді, коли формувалася українська народність як окремішна етнічна група з власною мовою та самобутньою культурою і коли наприкінці того періоду виник і жанр дум, неподільно пов'язаних з кобзою".

Посмішку авгура - старого, втаємниченого - побачить кожний, хто поміркує над сказаним цим же дослідником: "Але все-таки мені здається, що манеру виконання східнослов'янських поем потрібно шукати передовсім в уславлених українських думах з їхнім не-рівноскладовим віршем, не розбитим на строфи, і самобутньою манерою виконання в супроводі бандури, спорідненої, без сумніву, зі східнослов'янськими гуслями. При цьому встановлюється ще й історична наступність самих дум, походження яких ще не досліджено".

Тут нагадаю про своє дослідження "Українська кобза-бандура", вміщене в журналі "Музика" (1978 р.), де я зазначав, що терміни "кобза" та "бандура" в пам'ятках Давньої Русі не можуть зустрічатися, бо мова їхня староболгарська, в якій для означення всіх струнових вживалося слово "гуслі" (так само в Стародавній Греції "китара", або в середньовічній Європі "цитра"). Між іншим, це добре було відомо О.Фамінцину, який доводив існування російської "домри" в часи Київської Русі саме можливістю її фіксації під "гласом гусельним" чи "гудением струнним". А чому він та його послідовники в науці виключали таку можливість для українських "кобзи" та "бандури" - питання суто риторичне.

Цілком суперечливою є думка про оригінальність приструнків бандури, а тим більше про появу їх у XVIII сторіччі в Україні. "Приструнки є певною ознакою розвитку конструкції, філософських поглядів суспільства, саме тому ми бачимо їх від Північної Європи до Південної Індії на смичкових та щипкових, де вони є як у функції аліквотних-резонансних струн, так і ігрових, бувши розміщеними і зліва, і справа, і по обидва боки від грифа. Найархаїчніша з відомих конструкцій має вигляд лука й пов'язується з іменням співця Брахми Кіннарі та несе символ Змія".

Стрій української кобзи-бандури досліджували лише О.Фамінцин та М.Лисенко. Причому для російського академіка спорідненість строю нашого й англійського інструментів слугувала доказом того, що українці запозичили англійську "бандору" в XVI-XVII сторіччях, а українському аматору-інструментознавцю це давало підстави говорити про спільність української музичної культури з давніми традиціями Азії. Сьогодні ми у змозі твердити про стадіальне різні строї бандури-кобзи, їхню тетрахордну будову (дивно, що її не помітив М.Лисенко) із верхнім і нижнім заповненням тетрахорду, сполученням тетрахордів, з розділовим тоном і без нього, ба навіть існування реліктових натуральних строїв, котрі виходять із флажолетів струнових чи передування духових. Щодо спорідненості чи навіть тотожності строїв - варто відзначити стрій ліри Сафо (VII ст. до н.е.), звукоряд первісних українських ритміко-гармонічних цимбалів, які конструктивно сягають ІУ-У тисячоліть до н.е. (мою розвідку "Українські цимбали" видрукувано 1989 року). Мелодія традиційної української думи будована на устоях строю ("басах") бандури-кобзи й цимбалів (у Вересая те граничне зрозуміле), але архаїчна композиція тексту, соціальна функція, зрештою, образи епох, віддалені натисячолігтя від XIV століття, виключають будь-яку можливість вважати їх набутком "післямонгольського періоду".

Традиція інструмента бандури-кобзи вийшла не з доби Київської Русі, Стародавнього Риму, Єгипту, Шумеру, Греції, Китаю абощо. Ч.Петкевич перший зафіксував існування на Поліссі архетипу музичного лука-варгана "бандурки", тієї конструкції, що досі побутує в різних регіонах світу, найдавніше зображення якої відоме в XV тисячолітті до н.е. (печера Труа Фрер, Франція). Подальший розвиток - з одного боку, металеві варгани литовців та латишів із назвою "бандуреліс", "бандурка", з другого - українська струнова "бандура-кобза" в усіляких різновидах тамбуроподібних, лютнеподібних, арфоподібних. Серед останніх - виявлений нами різновид, що й нині побутує в різних регіонах України й був зображений на золотій "скіфській" пластинці зі Сахнівки.

Етимологія назв "бандура" та "кобза" суперечлива. Так, К.Закс вважає, що слово "пантур" греки запозичили в одного з кавказьких народів, однак походить воно від шумерійського "пантур" ("маленький лук"). В.Абаєв стверджує, що слово "пандурі" прийшло на Кавказ у скіфо-сарматську епоху. Не згадуючи про численні спроби "кухонної етимології", зазначимо, однак, що факти називання "пандурою" або "бандурою" духових інструментів, відомі в греків та слов'ян, дають всі підстави вважати грецьке "пантур", грузинське "пандурі", іспанське "бандурріа", німецьке "бандора", українське "бандура" та інші подібні традиційні назви інструментів індоєвропейських народів такими, що сягають праісторичних часів, палеолітичного музичного лука-варгана. До речі, саме "банда-бинда - стрічка", "струна" та, "тур - дур - деур" -"штовхати", "грати" в царині української мовної традиції малюють образ згаданого первісного струново-духового інструмента, який і мені довелося бачити на Житомирщині.

Сьогодні переважає думка, що "кобзою" називали якийсь східний інструмент (тюркський, татарський тощо). Та це слово автохтонне в Україні-Русі, бо утворилося від індоєвропейського кореня "коб" ("вигин", "порожнина", "посудина", "чара", "чарування"), означає інструмент із резонатором. У нас "кобзою" називають смичкові "скрипку" та "ліру", численні щипкові, духову "дуду"-"козу" та духово-щипковий варган металевий. Ця численність та різноманітність конструкції заперечує твердження, що інструмент, його назву запозичено.

Музичний інструмент виконує певну соціальну функцію, посідає місце, грає ролю в суспільстві. Це визначає конструкцію, його стрій, матеріал виробу, матеріал струн та їхню кількість, належність певному культу та інше. Музичний інструмент з'явився в культурі як символ певних космогонічних стихій, уособлення богів. Сучасне тлумачення музичного інструмента як пристрою для видобування звуків жодною мірою не відповідає поглядам наших пращурів, тож не варто розглядати музичний інструмент окремо від епохи, коли він виник.

Мені довелося першому писати про те, що бандура-кобза належить найархаїчнішому у світі культу Змія. Примітивно вбачати початки її в період Київської Русі, або на сотні років раніше чи пізніше. Зібраний нами в численних експедиціях матеріал, колекції різноманітних за декором, формами інструментів підтверджують багатотисячолітню традицію бандури-кобзи. Вона зберегла різні за давниною численні символи цього культу, прикмети наступних соціальних формацій -"громовий знак" та "янтру" в голосниках, "хрест" та "свастику", "ріг", "змію", "птаха", вісім струн, лад із двох тетрахордів, котрий складає "трійцю" кварти, квінти та октави, резонатор у формі яйця, чаші-чари-коряка.

В Україні культ Змії-Змія, культ Місяця як категорій філософських, зокрема Числа, Дуальності, Триєдності, виявлений нами в палеолітичних храмах Мізина, Кам'яної Могили, Криму. Він зафіксований унікальними циклопічними Змієвими-Трояновими валами (Троян-Тризуб, зооморфний символ - триголовий Змій-Змія, стадіальне значно давніший за бико-корову Адіті), в храмі Змієдіви на горі Кия, в "змієвиках" - оберегах Русі, в багатьох інших пам'ятках матеріальної і духовної культури.

Походження й історична еволюція кобзи і бандури обговорювались на науково-практичній конференції "Кобзарсько-лірницькі традиції та їх сучасний розвиток" (1994, Дніпропетровськ). Подаємо тут деякі думки її учасників.

Сергій Баштан

Бандура - один з найдавніших українських струново-щипкових інструментів лютневого походження. Первинні кобза та бандура існували як різновиди одного інструмента. Кобза - давніший вид інструмента, а бандура - пізніший, більш удосконалений. Аналогічні інструменти існували і в інших країнах, що дістало відображення в подібності їхніх назв (англійська "бандоре". іспанська "бандурріа", грузинська "пандурі" та ін.).

Володимир Кушпет

Нині в Україні існує кілька зразків музичних інструментів, що їх частина фахівців уважає за кобзу. Один із таких зразків, створений на основі російської домбри, використовують в ансамблях і оркестрах. Другий - подібний до гітари.

А чи є підстави стверджувати, що оті музичні "мутанти" мають хоч якийсь стосунок до українського народного музичного інструментарію? Певна річ, що ні. Бо музичні інструменти класифікуються тільки за безперечними ознаками самостійності: конструкція, стрій, спосіб гри. Названі музичні інструменти не відповідають цим вимогам за двома ознаками: строєм і способом гри.

Чи є в Україні кобза? Так, існує. Саме таким зразком є кобза Остапа Вересая, яка документально зафіксована в працях М.Лисенка.

Порівнюючи кобзу з іншими зразками старожитніх бандур, бачимо, що за конструкцією цей інструмент відмінний од них симетричністю своєї будови й кількістю приструнків (шість). За строєм кобза теж не має аналогів серед бандур. За способом гри кобза є представником лютнеподібного музичного інструментарію. Щоб дістати певну висоту звука, потрібно вкоротити довжину струни, притискуючи її до грифа інструмента.

Чому ж більш як сто років ніхто не звертав увагу на цей музичний інструмент?

На те є дуже багато як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. Народні співці-музиканти ніколи не об'єднувались у цехові товариства за ознаками інструментарію. У "сліпецьких" об єднаннях перебували "старці", які взагалі не грали на будь-чому. "Просяща братія" набагато більше уваги приділяла репертуару, аніж музичним інструментам. На початковій стадії дослідження кобзарства більшість фольклористів взагалі цікавилась виключно літературними текстами епічних творів. Наступні покоління дослідників були під авторитетним впливом своїх попередників і сприймали кобзу Вересая лише як бандуру, вважаючи її навіть для того часу "недосконалим", "примітивним" зразком. Загальною помилкою у вивченні цього питання є суто теоретичний підхід. Старожитні музичні інструменти потребують обов'язкового практичного дослідження.

Тим-то не слід знову винаходити кобзу, бо за щасливою нагодою музичний інструмент, зафіксований МЛисенком від останнього кобзаря Вересая, і є українська кобза. Отже, відсвяткувавши її друге народження, усі свої зусилля спрямуймо на поширення її, аби стародавня кобза існувала не тільки в переказах та легендах, а ще й зазвучала в руках сучасних виконавців.

Михайло Хай

Питання генези, еволюції й функціонування кобзарського інструментарію висвітлювалися історичною, літературознавчою, етнологічною наукою, але через брак ґрунтовних досліджень (власне, етноорганологічних його аспектів) залишається одним з найменш з'ясованих в історії та теорії нашої культури. Зокрема, замало досліджені конструктивні спільності і відмінності у будові, строях, способах гри на давньоукраїнських гуслях і пізнішій діатонічній бандурі; проблеми виникнення й використання нетрадиційних інструментів: торбана, "панської бандури", а в наш час і так званої "академічної бандури" та "кобз-мутантів" (термін В.Кушпета) тощо.

Дотепер кобзарознавча думка дотримується гіпотези, ніби кобза і бандура - це той самий інструмент, що як і його назви, був запозичений або з Європи, або ж зі Сходу й, адаптувавшись у козацькому побуті, став виразником кобзарської традиції (Ф.Колесса). У М.Лисенка навіть читаємо: "Кобзар грає на бандурі..." Отже, проблема "кобза-бандура" розглядалася виключно як термінологічна. Такий спро-щено-примітивний погляд пізніше дуже заімпонував прихильникам совєтського паралельно-культурницького тлумачення питання, оскільки вписувався в схему походження української культури, починаючи з ХШ-ХІУ століть, наголошував її нібито вторинність, запозиченість щодо традицій

Одні дослідники вважали кобзу за попередницю бандури, що еволюціонувала шляхом "обростання приструнками", інші зводили відмінності між ними лише до різних назв, треті твердили, що бандура прийшла на зміну кобзі після п зникнення, а четверті навіть пов'язували генезу української "кобзи-бандури" з румунською кобзою.

Не відмовляючи кожній з цих гіпотез у певній слушності, завважуємо тут брак фактологічної аргументації, а часом і звичайної логіки. Об'єктивне, сперте на наукові спостереження дослідження проблеми грунтується на утвердженні зрозумілої і логічної думки про спадкоємність давньоукраїнської билинної (гусельної) і пізнішої думної (бандуристсько-кобзарсько-лірницької) епічних традицій, що чітко простежується на сюжетно-тематичному, формотворчому (композиційному), жанрово-функціональному, лексичному та інтонаційно-стильовому рівнях. Еволюція билинної традиції, трансформація її в думну не могла відбутися без еволюції інструментарію. У цій проблемі слід розрізняти два найголовніші аспекти: а) походження назви і б) самого інструмента. Згідно з гіпотезою Г.Хоткевича, слово "бандура" походить з одного джерела - санскриту. Щодо походження, форми, строю, способів гри на музичному інструменті, що супроводжував давньоукраїнські билини, то найпереконливішою видається версія трансформації діатонічних і пентатонічних гусел у бандуру з діатонічним строєм, яка через харківську школу й незабутнього Г.Ткаченка дісталася наших днів. Як показують експериментальні дослідження Київського кобзарського цеху (панотець М.Будник) над конструкцією, строєм, способами гри й репертуаром харківської бандуристської школи, кобзарської - О.Вересая, торбаністської - Ф.Відорта.- кожен із згаданих інструментів відповідав адекватному виконавському стилеві: гуслі - давньоруському билинному; діатонічна бандура -думному, стилістично спорідненому з праукраїнським, билинним, який у науці дістав назву "правобережного"; кобза - хроматизованому "лівобережному"; торбан - культивованому усно-писемною традицією панського двору західноєвропейському авторсько-композиторському.

ПУ № 1 1995 р.