культурна спадщина / мистецтво

Віктор Лакизюк

ЛЮТНЯ В УКРАЇНІ

У всесвітній історії музики знайдеться не багато інструментів, які б життя прожили, подібно до лютні. Зникали народи, культури, а вона і далі існувала. За династії Чжоу (XII-III ст. до н.е.) у Стародавньому Китаї для лютні (її китайська назва "піпа") була написана "Книга пісень" ("Ши цзінь"), яка містила понад 300 творів. Їх виконували в супроводі цього щипкового інструмента. А за доби Східного Чжоу (770-403 рр. до н.е.) при імператорському дворі діяла спеціальна служба, що мала навчати молодь гри на лютні. Для цього писали трактати, найвідоміший з них "Опис музики" ("Юе цзі").

Виконувати пісню в супроводі лютні давні араби й перси вважали високим мистецтвом (згадаймо уславлену лютню "Тисячі й однієї ночі"). Знаменитий учений-музикознавець Аль-Фарабі (870-950) у своїй праці "Китаб аль мусіки аль-кабур" ("Великий трактат про музику") описав цей інструмент, діатонічний стрій щипкового танбура.

У Європі лютня з'явилась за середньовіччя. Занесений маврами й сарацинами в Іспанію і Сицилію в часи правління династії іранських шахів Сасанідів (224-651), цей інструмент дістав поширення. Європейська лютня мала грушоподібний опуклий корпус, коротку шийку з грифом (інколи й без нього), відігнуту назад головку, пласку деку з резонаторним отвором, прикрашеним розеткою, 5-7 парних струн, здвоєних в унісон або октаву, й одну одинарну -щоправда, згодом кількість їх збільшилась до 24, грали на ній правою рукою. Цим вона відрізнялася од своєї попередниці, східної, або арабської лютні, котра мала маленький корпус, довгу шийку, спочатку без ладів на грифі (потім з нав'язними), чотири жильні щипкові струни: перша - зір (жовта), друга-масна (червона), третя - мислас (біла), четверта -бач (чорна), п'яту додав арабський музика Заріаб (806 - 857), вважаючи її струною душі, а перші чотири - тілом музики, плектор з орлиного пера.

На терені України лютня відома з XI століття, з'явилася вона тут ще до 1037 року. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві, будівництво якого було закінчено, як відомо, саме в 1037 році. До речі, дехто з науковців вважає, що зображений тут інструментальний ансамбль - візантійський. Проте ця версія спірна.

Якщо судити за кількістю зображень у мистецтві й згадок у літературі ХV-ХVІІ сторіч, лютня стає в Європі найпоширенішим музичним інструментом: у Португалії вона має назву алеуд, в Іспанії - лауд (віохіела), в Німеччині - лауте, в Англії - лут, у Франції - лют, в Італії - льюто, в Польщі -лютня. На лютні виконували будь-яку музику тієї доби, зокрема й зі смичковими, духовими та ударними інструментами, на ній акомпанували спіцакам. Тож і не дивно, що в XV І-ХVІІ століттях лютня побутувала всюди: і в палаці короля, і в комірчині ремісника.

ХVІ-ХVІІІ сторіччя дали світові чимало відомих лютністів. Серед них найпочесніші місця належать італійцям Франческо де Мілане (1497-1543) і Вінченцо Ґалілео (1520-1591), французам П'єрові Аттеньяну (XVI ст.) і П'єрові Фалезе (1510-1573), англійцям Джонові Доуленду (1562-1626) і Вільямові Берду (1543-1623), полякам Войцехові Длугораю (кін. XVI - поч. XVII ст.) і Якову Польському, або Рейсу (1546-1605), угорцям Валентинові Бакфарку, або Ґреффу (1507-1576) і Шебештьєну-Тіноді Лантошу (1505-1556), іспанцям Луїсові де Нарваесу (XVI ст.) і Ґеорґові Філіппу Телеману (кін. XVII - поч. XVIII ст.), німцям Гайнріхові Нейзідлеру (XVI ст.) і Леональдові-Сільвіусу Вайсу (XVIII ст.)...

У Вайса навчався Тимофій Білоградський. згодом талановитий композитор і віртуоз, завдяки якому українська школа гри на лютні у XVIII столітті здобула європейське визнання. Та слава ця прийшла не одразу. Становленню вітчизняної школи лютністів передували століття.

15 липня 1410 року литовсько-слов'янське військо під проводом Володислава II Ягайла здобуло велику перемогу в Ґрюнвальдській битві над Тевтонським орденом. А вже наступного дня відбулася зустріч командувачів союзної армії. Виголосивши промову, Володислав II запропонував за давньою доброю традицією обмінятися музиками. Отак і став лютніст Богдан Стецько, музика волинського князя Федора Острозького, вірою і правдою служити королю польському і великому князю литовському Ягайлу. Така перша згадка в літературі про лютніста, українця походженням.

Разом зі Стецьком при дворі Володислава II залишилися талановиті музики Іван Московка або Москва (він послуговувався не узвичаєним тоді латинізованим de Moscovia, а слов'янським означенням свого походження, що замінювало прізвище) та Ян Чех з міста Ієнштайна. Перший був раніше музикою князів смоленських, а другий - чеського полководця Яна Жижки.

Маючи неабиякий музичний хист, Стецько вражав сучасників також своїми поетичними здібностями. Йому приписують балади "У долині рік Непрядви й Дону", "Сказання про подвиг Боброка", "Поле, поле Куликове", "У Ґрюнвальді б'ють в литаври", "Полк волинський, полк смоленський" та інші. Перші три твори присвячено Куликовській битві 1380 року. Є підстави гадати, що Богдан Стецько був дружинником полку волинського князя Дмитра Боброка, який уславився в бою з ханом Мамаєм (так докладно описати хід битви міг тільки очевидець).

Тексти цих балад Стецько поклав на музику, написавши п'єси пісенного й маршового характеру для виконання на одинадцятиструновому інструменті. Тут варто зазначити, що він компонував тільки для лютні з п'ятьма хорами струн, тобто здвоєними в унісон, і шостою верхньою одинарною струною (7-й хор з'являється в другій половині ХVІ-го, а 8-й, 9-й і 10-й хори-на початку XVII ст.). Для п'єс українського лютніс-56 та характерне було поєднання поліфонічних способів з одноголосними гамоподібними інтерлюдіями. Є підстави гадати, що всі свої прелюдії і преамбули Стецько створював не за допомогою мензуральної нотації, а використовуючи лютневу табулатуру. Цю цифрову систему запису інструментальної музики стали вживати в Європі на початку XIV сторіччя. Вона трохи нагадувала давньоруську цифрову систему для народних інструментів, але давала точніше уявлення про текст, ніж мензуральна нотація. Читаючи лютневу табулатуру, повертаючи її до життя, дістаємо весь текст п'єси, що виключає інакше пояснення його.

В історії світового мистецтва є випадки, коли визначні твори з різних причин тривалий час лишалися невідомі (згадаймо хоча б оперу "Алкід" Д.Бортнянського). Запізнюючись до шанувальників на кілька сторіч, вони ніби вдруге народжуються, починають нове життя. Років п'ятнадцять тому в архіві Львівського університету знайшли п'єси для лютні, записані способом табулатури. У львівських "табулатурах"були зібрані твори танцювального, пісенного й маршового характеру, вони різняться настроєм, образами. Зважаючи на систему запису й стиль музики, ці твори належать, очевидно, до ХV-ХVІ сторіч. Хтозна, можливо їхній автор Богдан Стецько... А може, інший український лютніст, Рафал Тарашко, згадка про якого є в джерелах під 1441 роком.

З історії відомо, що народився цей майбутній композитор у селі Тарасках (звідси й прізвище. - ВЛ.) на Брацлавщині. У ЗО - 40-х роках Рафал Тарашко був музикою при дворі короля польського й угорського Володислава III. Писав музику не тільки для лютні, а й бандури. До нас дійшло три п'єси маршового характеру, авторство яких приписують Тарашкові8. У них ідеться про героїчну оборону Луцька міщанами на чолі з Свидригайлом у 1431 році; про війну литовців з німцями 1435 року; про те, як "хоробрі князі руські вбили Жигмунда, князя литовського". Виконували ці твори під акомпанемент лютні.

Українську лютневу музику XVI сторіччя представляє одна з найколоритніших історичних постатей тієї доби - князь Михайло Глинський. Народився він на Полтавщині. Ще молодим вирушив у мандри по Європі - хотів навчатися в Кардовому університеті в Празі, та довелося йому більше як десять років жити при дворі німецького імператора Максиміліана, потім служити у війську саксонського князя Альбрехта й побувати в Італії, Іспанії, Голландії та інших країнах. В Італії Глинського причарувала лютня, любов до неї він зберіг назавжди.

Останні роки свого життя (30-ті рр. XVI ст.) Глинський прожив у Москві, змушений перебратися туди після смерті короля Олександра. На жаль, ми нічого не знаємо про його тогочасну творчість.

Чимало українських лютністів поповнили тоді коло музик при дворі великих князів литовських. Є свідчення про життя окремих кобзарів і лютністів на Запорозькій Січі.

Дані про музичні інструменти, що побутували на Запорозькій Січі, подає О.Рігельман: "З них (козаків. -ВЛ.) дуже багато добрих музик буває. Грають вони здебільше на скрипках, на скрипковому басі, на цимбалах, на гуслях, на бандурі, на лютні, притому й на трубах".

Наприкінці минулого сторіччя в одному з архівів Щецина німецькі історики знайшли документальний твір про Україну - "Подорожні нотатки". Його автор, К.Гільдебрандт, взявши участь у мандрах шведського посольства в Україну, описав їх у мемуарах. Розповідаючи про перебування в гетьмана Б.Хмельницького, пастор К.Гільдебрандт змалював таку побутову сцену: в оселі присутні посли й козацька старшина, а сам гетьман награє мелодію на лютні.

Після подорожі Україною й Московщиною письменник Адам Олеарій з данського королівства Голштинія розповів у своїй книжці про зустріч з музиками: "В полудень 23-го цього місяця (23 липня 1643 р. -ВЛ.), коли ми сиділи за столом, з'явилося двоє з лютнею і скрипкою, щоб розвеселити послів. Вони співали й грали, а побачивши, що нам це припало до вподоби, почали ще й танцювати".

1671 року в друкарні Києво-Печерської лаври побачила світ збірка поезій Лазаря Барановича "Lutnia Apollinowa" "Аполлонова лютня", назва якої відображає досить широке побутування цього інструмента в тогочасній Україні.

Гідне місце в європейській музичній культурі XVIII сторіччя посіла творчість видатного українського лютніста й бандуриста, згадуваного вже Тимофія Білоградського (бл.1710-бл.1782). Використовуючи засоби загальноєвропейського музичного стилю, Т.Білоградський вніс у свою музику самобутній український національний зміст, народну тематику, природно й органічно вплів інтонаційні звороти української народної пісні.

Чудовий голос і неабияку обдарованість майбутній музика виявив дуже рано. Вже десь після 1725 року його запросили до петербурзької придворної співочої капели. Спираючись на традиції українського музичного фольклору, Т.Білоградський написав для лютні твори, яким притаманні глибока виразність, урочистість і величність. На них звернули увагу, і 1733 року з дозволу імператриці Анни разом з послом автора відправили до німецької столиці - вдосконалювати майстерність гри на лютні. З Берліна музика дістався до Дрездена, де навчався під керівництвом видатного німецького композитора-лютніста Леональда-Сільвіуса Вайса. Вчителями його були також італійці - співачка Ф.Хассе (Бордоні) та сопраніст Аннібалі. Т.Білоградський пройшов тут справжню вокальну оперну школу (це згодом відзначив академік Якоб фон Штелін), написав більше десятка сольних концертів для лютні, багато п'єс. Ці твори викликали захоплення знавців музики.

1739 року Т.Білоградський повернувся до Петербурга, був придворним музикантом, але недовго-наприкінці 1741 року знову виїхав до Німеччини, де уславився як виконавець-віртуоз і співак.

Використовували лютню у своїх творах та писали для неї п'єси класики української музики - Максим Березовський (1745-1777), Дмитро Бортнянський (1751-1825), Артем Ведель (1767-1806).

І хоч на зламі XVIII і XIX сторіч у країнах Західної Європи лютню витісняють інші музичні інструменти, вона ще довго побутувала на теренах Західної України. "Лютня" ("Lutnia") - таку назву традиційно мали ансамблі народних інструментів, що виникли, зокрема, на Львівщині у 80-х роках минулого сторіччя. Найбільший з них було створено у Львові 1880 року. Великим пропагатором і прихильником відродження лютневої музики був відомий український і польський музикознавець, композитор, педагог і диригент Здислав Яхимецький (1882-1953), який більшу частину свого життя прожив у Львові.

Останнім часом зріс інтерес до старовинної музики, зокрема лютневої. Виникли нові ансамблі ("Мадригал", "Гармонія" та ін.), дедалі частіше у філармоніях і концертних залах України звучить цей щипковий інструмент, якому понад дві тисячі років. "Інструментом для богів" назвали колись лютню. Вона стала символом доби Відродження. потягу до гармонії і краси.

П.У. № 1, 1995 р.