культурна спадщина / мистецтво

Гнат Хоткевич

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ

3. Шумові й ударні музичні інструменти

а) Примітивні шумові й ударні інструменти
Серед примітивних шумових і ударних народних українських інструментів треба згадати цілу низку дитячих музичних інструментів, походження яких можна залічити до первісних стадій розвитку музичного мистецтва, що має викликати зацікавлення їхнім описом і вивченням.

Почнемо з фуркалець, з-поміж котрих можна згадати провірчену й почеплену на мотузок для "фуркання" баранячу кістку, а також гудок, зроблений з дерев' яної дощечки, яку прив'язують до мотузка й швидко крутять над головою.

Подібний до гудка звук видає, крутячись, дзиґа. Після фуркалець ідуть дитячі тріскачки й калатальця, які в Україні мають силу-силенну народних назв. Так, тріскачку називають деркачем (як і птаха), деркалом, діркалом, деркотьолом, деркотільцем, трещіткою тощо. А калатальце має ще назви торохтьоло, торохкало, торохкавка, торохтійка, торохтельце, торохтільце і т.д.

Слідом за названими вище дитячими українськими шумовими музичними інструментами йдуть брязкала або брязкальця - тонкі металеві бляшки, що видають музичний шум, коли ними потрушують. Такі пластинки знайдено під час розкопів Олександропільського кургану. Зроблено їх із срібла у вигляді листків, що висять на гіллі дерев. Такі брязкала нині навішують на обруч бубна зсередини інструмента.

Слідом за брязкальцями можна поставити бубончики й дзвіночки. Бубончики й дзвіночки дуже часто знаходять під час розкопів українських курганів. За давніх часів вони мали ритуальне значення, а також були складниками прикрас і аксесуарами пишного святкового вбрання. Такі бубончики були, до речі, на шубі "багатого гостя" Дюка Степановича, яку послала йому його матінка Мамелфа Тимофіївна з Галича, як про це оповідає билина:

На раменах дужих шуба чорних соболів,
Чорних соболів заморських
Під зеленим ритим бархатом.
А у петельках шовкових вплетені
Всі Господні пташечки співучії,
А на ґудзичках золочених вилиті
Усе змії лютії, звірина рикучая.
Як змахнув же він нагайкою,
Заспівали пташечки співучії,
Завели співаночки небеснії -
Здивування пойняло весь мир.
Як провів він та й по ґудзичках нагайкою,
Передзвін пішов від ґудзичка до Ґудзичка -
Закричала звірина рикучая.

Що ж до дзвіночків, то вони часто згадуються в українських піснях, особливо, як описуються гарні дівочі голоси, порівнювані з дзвіночками:

Оре плужок попід, лужок,
Мила воли гонить.
Ой, як крикне на волиньки,
Як дзвінок задзвонить.

Дзвіночок великих розмірів - це дзвін. Громадські функції цього музичного інструмента, що з'явився в Україні після запровадження християнства і в зв'язку з ним, у давнину, а також за дореволюційної доби в селянському побуті були дуже різні: дзвоном означували час, особливо нічної пори, скликали людей на сполох, на пожар; дзвін давав орієнтацію подорожнім під час хуртовини, іноді звістував про те, що почалися воєнні дії і що військо вирушає в похід, сповіщав про смерть котрогось із членів сільської громади тощо. Дзвони звичайно виготовляють зі стопу міді (78%) та цини (22%), проте іноді й з інших матеріалів. Під час розкопів у Києві на місці Десятинної церкви знайдено два дзвони з коринфської міді.

В українських музичних ансамблях іноді брала участь як високий ритмічний дзвінкий інструмент підкова, по якій били паличкою. Це - прообраз сучасного трикутника в симфонічній оркестрі.

Серед примітивних українських музичних інструментів згадаємо також тарілки; вони здавна знані як музичний інструмент, і їхні зображення є на відомих історичних фресках київського собору.

б) Бубон
Бубон - це ручний барабан з одинарною тваринною мем-бранбю, натягненою на дерев'яний обруч з одного боку. Для мембрани бубна часто використовують собачу шкіру. У давньому письменстві дуже часто згадуються "бубни", "бубенное плескание". Особливо не подобалося літописцям, "егды в селах возбесятся в бубни й в сопели". Проте нарід не полишав цей інструмент, зберіг його у своєму побуті до наших днів.

Бубон - важливий ритмічний інструменту будь-яких народних українських музичних ансамблях. Б'ють у нього паличкою, що зазвичай називається колотилом чи довбошкою. Сам інструмент має найрізноманітніші назви: бубон, бубен, бубни, бухало і навіть просто решето. Власне тому й виконавець на бубні називається бубнистий, бубнар, бубній, бубонщик, бухальщик, бухало, а процес гри - бубнити, бубнувати, бити в бубон, бухати. Один із способів гри на бубні означують словом "вужгати".

Іноді з внутрішнього боку обруча до бубна чіпляють маленькі пласкі металеві пластинки, що звуться брязкалками або ж побрязкачами; вони створюють металічний шелест під час гри на бубні.

У народній українській пісні бубон згадується дуже часто:

Ой на дворі бубни грають
Та до сіней закликають,
А з сіней та до хати,
Де молодій сідати.

Або ж інший приклад, також з весільної української пісні:

Що були ми за горою,
Та були ми за другою -
Якби бубни не бубнили,
Були би нас вовки з'їли.

Ще один приклад із запорозької пісні:

Уже славні товариші запорожці
На кониках вигравають,
Шабельками блискають,
У бубни вдаряють.

в) Барабан
Барабан в Україні був військовим музичним інструментом і в народному побуті, очевидно, не використовувався. В одній з легенд про Хмельницького згадуються "вітряні" барабани, які той начебто поставив, щоб увести в оману й настрахати ворогів. Ці барабани мали певний пристрій, завдяки якому барабанні палки рухалися силою вітру.

г) Тулумбас і литаври
Один із видів військових барабанів в Україні мав назву тулумбас. Це, певно, був казаноподібний барабан з однією мембраною, як на литаврі; його приторочували ременями до кульбаки й використовували в кінних походах.

Два казаноподібних барабани різних розмірів мають назву литаври. Великі литаври були в Запорозькій Січі. При них перебував спеціальний литаврист - довбиш. Основне призначення цих литавр, як це мальовничо зобразив Гоголь у "Тарасі Бульбі", - скликати на військову раду січовиків.

Київський магістрат, підписуючи 1820 року угоду з міською оркестрою, зобов'язував її щодня увечері грати зорю "на трубах і кітлах", тобто литаврах.

4. Труби

а) Ріг
Порожній ріг із спеціальним отвором для вдування повітря й одержання звука в його трохи зрізаній верхній частині є одним з ранніх видів амбушурних музичних інструментів або труб. Ріг належить до сигнальних мисливських чи військових інструментів; іноді його використовували й для культових потреб.

Під час розкопів Чорної могили поблизу Чернігова було знайдено два турячі роги в срібній оправі, що їх археологи залічують до Х століття нашої ери. На оправі одного рога зображено полювання з луком на птаха, на другому - східний орнамент. Є кілька інших знахідок рогів у розкопах українських курганів.

Нині ріг в Україні майже не трапляється. Зберігся він лише серед карпатських верховинців, де він служить і вівчареві, й нічному вартівникові, а іноді і в поховальному обряді.

б) Трембіта
Трембіта - це велика дерев'яна труба до 3 метрів завдовжки, що також збереглася до наших днів лише в Карпатах. Поперечник більшої частини довжини трембіти лишається сталий - 2,5-3 см. Потім іде голосниця, розширена в розтрубі до 6 см. Роблять трембіту із сердешника (сердешної частини) сосни особливої породи, що називається смерекою (усі Карпати вкриті смерековими лісами). Шматок дерева розколюють навпіл, різцем вибирають серце, потім склеюють обидві половини й туго обгортають березовою корою. Такий інструмент може відтворювати лише природні тони. Ось, для зразка, мелодія. її грають, коли опівдні, після доїння, вдруге женуть вівці на пасовище (див. ноти №1).

Дерев'яні труби, аналогічні трембіті, дотепер існують в СРСР у деяких лісових народів, як-от марійці, білоруси, мешканці лісової Півночі та інші.

в) Труба
Труба - це переважно військовий інструмент. Інша функція труб - участь у різноманітних урочистостях, походах, виїздах, тріумфах, похованнях тощо. За козацької доби" в Україні трубу широко вживали в козацькому війську. Коли приїхали до Хмельницького польські посли, "труби й бубни гетьманські озвались". Про трубу співається і в українських народних піснях, як-от наприклад:

Ой маю три трубі,
А всі три золотії.
Як на одну заграю -
Дівчиноньку вже маю,
Як на другую заграю -
В доріженьку виїжджаю,
Як на третю заграю -
Вже все військо маю.

А ось другий такий приклад:

Мати ж моя родная,
Ісправ же мені три трубі,
І всі мідянії,
А четверту золотую.
А яв першу заграю,
Як коника осідлаю.
А у другую заграю,
Як на його сідаю.
А в третю заграю,
З воріт виїжджаючи.
А в четвертую заграю,
Серед полку стоячи.

5. Свистун - окарина

Свистун або окарина в наші дні в Україні поширений лише як дитячий музичний інструмент.

Свистуни роблять з випаленої глини на подобу птахів чи тварин. Вони мають свистковий механізм, щоб відтворювати звук, і один або два отвори, щоб змінювати його висоту.

Свистуни з одним отвором видають два звуки, здебільшого віддалені один від одного на кварту. А свистуни з двома отворами видають три звуки різної настройки. Буває така послідовність (див. ноти № 2).

Та іноді ці свистуни дають поетупеневу діатонічну послідовність із трьох звуків, як-от, наприклад, у такому мотиві, що його діти повторюють безліч разів.

Глиняні свистуни - окарини дуже давнього походження. Їхнім прототипом був великого розміру горіх з проїденим у ньому черв'яком отвором, що видавав, коли в нього вдували повітря, свистячий звук. Горіх з двома отворами відтворював уже два різні тони, як і свистун з одним пальцьовим отвором. Виготовлення свистунів на подобу птахів і тварин є пережитком тотемізму, цебто доби найдавніших вірувань.

6. Флейти

а) Свищик і сопілка
Найпростіший духовий інструмент, природжений людині, - це її губи. Стуливши їх певним способом, можна свиснути. Щоб свиснути дужче, можна вставити між пальці половинку шкаралупи від горіха. Про такий спосіб свистіти згадується навіть в українській пісеньці:

Ой свисну-вискну в горішок -
По всій діброві голосок.

Досить удосконаленим знадібком, щоб св истіти, є свищик або свисток із вербової кори, а також його відміна - сюрок з горошиною всередині - прототип свистка міліціонера або кондуктора поїзда.

Поєднання свистка з довгою цівкою дає музичний інструмент, що має назву свисткової флейти. До таких свисткових флейт в Україні належить сопілка.

У давньому письменстві раз у раз стикаємося з "сопелями", "гласом сопелим", "бубнами с сопльми". Сопілка постійно фігурує в українських народних піснях:

А як ота сопілочка
Жалібненько грає,
Не одної дівчиноньки
Серденько вмліває.

Тут ми маємо і сопілку, і "яворову", цебто сопілку, зроблену з явора. В одній з пісень згадується "сопівочка-вербівочка, ясеневе денце", - сопілка, зроблена з верби з яворовим денцем, цебто із затулкою з явора, що вставлена у верхню частину інструмента й має збоку щілину, - крізь неї йде струмінь повітря, який вдувається виконавцем в інструмент і розбивається об гострий нижній край звукового отвору.

Українська сопілка звичайно має шість пальцьових отворів, що дає діатонічну послідовність із семи звуків. При передуванні ця послідовність транспонується на октаву вище, а потім ще на квінту вище, що створює досить широкий звукоряд. Завдяки мистецьким способам гри на сопілці з цього простого інструмента вправні виконавці можуть видобути повний хроматичний звукоряд, що дає змогу грати в І усіх тональностях. Але для | цього потрібна надзвичайна майстерність.

Крім усього іншого, розвиток техніки хроматичної гри на сопілці зумовлений бажанням сучасних музик виконувати на цьому інструменті художні музичні твори.

б) Свиріль - флейта Пана
Ґютрі, мандруючи Росією наприкінці XVIII століття, зазначав, що "syrinх старожитніх, інакше кажучи флейта Пана, має сім прямих цівок і вживана ще й тепер у козаків", цебто в Україні. На Чернігівщині ще в XIX столітті траплявся такий інструмент; зразок його зберігається в Чернігівському музеї. Копія, зроблена з цього зразка, фігурувала в Москві на олімпіаді 1930 року. Вона мала вісім цівок і належала до "однобічних" флейт Пана, цебто в ній довжина цівок від одного краю інструмента до другого зростала поступово.

Своїм походженням українська флейта Пана, або свиріль, давніша від української сопілки, бо вона, чи, власне, він є набором поздовжніх відкритих флейт, сполучених в один ряд, цебто флейт без пристрою, що полегшує відтворення звука. Щоб грати на цьому інструменті, потрібно весь час пересувати устя цівок відносно губів, бо кожна цівка флейти Пана видає тільки один звук.

У своєму розвитку флейта Пана впродовж багатьох віків перетворилася в наймогутніший з усіх музичних інструментів відомих досі людству, - орган. В Україні спеціальної культури органа не було. Проте органи малих форм - реґали, позитиви і, врешті, катеринки свого часу були в ужитку.

в) "Зубова дудка" і кавал
Відкриті поздовжні флейти, що, безперечно, історично передували свистковим флейтам, до котрих належить, як ми вже це бачили, українська сопілка, в Україні майже вийшли з ужитку. М.Привалов у своїй книжці "Музичні духові інструменти російського народу" згадує, що в Україні "із цівок старих рушниць роблять так звані зубові дудки, висвердлюючи в цівці тільки дірочки для рук (цебто пальцьові отвори.-ЛХ.). Повітря вдувають крізь верхній кінець, де немає денця. Потрібне особливе вміння стуляти губи і вживати передні зуби". Згідно з цим описом, "зубова дудка" українців є типовою поздовжньою відкритою флейтою; вона в усьому подібна до великої кількості аналогічних духових інструментів народів СРСР, таких, як дагестанська сибизга (теж виготовляється з цівки рушниці), абхазький ачарпан, башкирський курай, туркменський тюйдюк тощо. Цілком імовірно, що вона з'явилася в Україні завдяки її історичним зв'язкам і сусідству з тюркськими народами.

Іншим представником поздовжніх відкритих флейт в українців є гуцульська флоера (від латинського flаге - дути). Граючи на цьому інструменті так само, як і на башкирському кураї, виконавець голосом держить ноту витриманого баса, що створює враження двоголосої гри на цьому інструменті.

В областях України, суміжних з Молдавською АРСР і Кримом, зрідка може трапитися інший вид турецької поздовжньої відкритої флейти - кавал, зроблений з дерева й менший розмірами від "зубової дудки".

7. Коза або дуда-волинка

У флейтових інструментах звук виникає завдяки тому, що струмінь повітря, який видуває виконавець, розбивається об гострий край отвору згори чи збоку трубки інструмента й спричинює вібрацію стовпа повітря всередині трубки. У цьому параграфі нашої праці ми переходимо до язичкових інструментів, а саме до інструментів з одинарним битним язичком, що належать до родини кларнетів.

Перш ніж перейти до інструментів з одинарним язичком, маємо згадати про так званий стрічковий язичок, що не набув значного поширення в музичному мистецтві. Стрічковий язичок - це еластична стрічка або пластинка, що коливається між двох нерухомих стінок. Стрічковим язичком буде травинка, затиснута між двома пальцями, або листок з дерева, затиснутий між губами. Стрічковим язичком користуються, забавляючись, діти. Проте раніше його вживали й дорослі для музичних потреб. Про це свідчать українські народні пісні, як-от така:

Вийшов милий на горбочок,
Заграв у листочок,
або ж пісня про вдову, що йшла лісом, -
Урвала лист та й заграла.

Типовим видом примітивного кларнета, цебто духового інструмента з одинарним битним язичком є російська жалійка, або пастуший ріжок, названий так через те, що за розтруб його править коров'ячий або ж бичачий ріг. Інструменти типу жалійки нині в Україні не трапляються, та це не виключає можливості, що вони існували в тій чи іншій формі за давніх часів.

Очеретяний кларнет, пищик якого вставлено в заповнений повітрям резервуар, зроблений з пузиря або ж зі шкіри тварини, називається волинкою. Наявний в Україні вид волинки зветься або козою - через те, що повітряний резервуар її робили з козячої шкури, або дудою, чи подекуди - кобзою.

У народних українських піснях дуда згадується дуже часто:

Ти ж, було, селом ідеш,
Ти ж, було, в дуду граєш,
Тепер тебе немає,
Твоя дуда гуляє,
І пищики зосталися,
Чортзна кому досталися.

Не менш часто дуда згадується і в українських приказках на зразок такої: "Біда, як дуда: куда йде, то реве".

Будова української дуди, трохи складнішої, ніж звичайно, така.

Основа дуди - це міх, або бордюг. На міх уживають не-вичинену шкуру козеняти. Задні ноги відрізають, і ці місця туго зав'язують, потім вивертають мішок шерстю досередини. Передні ноги й голову обрізають не до кінця. У ці отвори вставляють головачки, - цебто дерев'яні короткі цівочки; на них туго перев'язують шкіру, щоб дух не виходив з інструмента.

В одну з головичок заправляють сисак - у нього дме музика під час гри. На кінці сисака є заставка, цебто клапан, що не дає повітрю виходити з міха.

У Другу головичку вставляють гук, або по-іншому бас. Він складається з двох цівочок. Менша, циліндрична (власне бас), має на однім кінці пищик із хлипавкою, язичком. Цим кінцем бас вправляють у головичку. На другий кінець баса насувають гук, конусувату цівку. Вона не закріплюється, і її можна насувати на бас більше або менше - цим регулюють тон, виникає можливість настроювати бас. Коли музика захоче перестати грать, він може це зробити, заткнувши гук чопиком.

У третю головичку, що вставляється від шиї, запускають карабки, які зверху закінчуються ріжком. Карабки роблять з твердого дерева й складаються вони з двох цівок. З одного боку цих цівок є пищики з хлипавками - цим боком карабки вкладаються в головичку. В одній із цих цівок є п'ять дірочок для пальців і ще одна, що зветься глухим кінцем. Друга провірчена цівка карабок веде в ріжок. Вона також перед устям має дірочку, та ще сам ріжок - одну чи дві дірочки.

Пищики в карабках зазвичай очеретяні, рідко коли металеві. Звучать вони в терцію: пищик, вкладений у цівочку, що йде до ріжка, звучить терцією нижче від того, що йде в цівочку з пальцьовими отворами. А взагалі цівки дуди можна настроїти як завгодно. Роблять це різними способами. Можна просто витягнути трохи пищика із цівки - від цього довшає чи коротшає хлипавка; можна вставити грубший або тонший пищик. Можна, зрештою, на хлипавку наліпити шматочок воску - і звук буде нижчий. Бас настроюють, більш чи менш висуваючи гук.

Настроївши інструмент, надимають його крізь сисак, поперед заткнувши гук чопиком, а дірочки в карабках - пальцями. Надутий міх бере музика під ліве плече, гук перекидає через праву руку і, давлячи міх, перебирає пальцями обох рук по дірочках карабок, причім ріжок виставляє вперед. З міха повітря попадає в пищики, хлипавки тремтять і звучать, висота тону змінюється залежно від того, що відкриваються і закриваються пальцьові отвори. Звук дуди дуже різкий.

Нині в Україні дуда трапляється дуже рідко. Грача на дуді звуть дударем або дудником.

8. Гобої

а) Сурма
Гобоєподібні духові інструменти відрізняються од кларнетоподібних тим, що замість одинарного битного язичка вони мають подвійний язичок або подвійну тростину, обидві частини якої торкаються одна одної при вібрації. Гобоєподібні духові інструменти винайдені значно пізніше від кларнетоподібних, і вживали їх переважно як військові музичні інструменти нарівні з трубою або заміняючи її. У східних народів, серед яких гобой досяг дуже високого рівня розвитку, він зветься сурнай або зурна. Звідси походять українська назва цього інструмента -сурма і російська сурна.

В українській літературі дуже часто плутають сурму з трубою. А проте це зовсім неправильно. Сурма, як бачимо, гобоєподібний інструмент, а труба - амбушурний. У ті часи, коли ці інструменти були у вжитку в Україні, відмінність між ними завжди виразно підкреслювалась. Ось приклад з української народної пісні:

Ой в неділю дуже рано
В сурми й труби заіграли.

У полковій козацькій музиці сурмачів і трубачів завжди називали окремо. В одній з українських дум сурма зветься "військовою суремкою". У цій самій думі вона має епітет "тонкая".

б) Шоломія
Шоломія - це теж гобоєподібний інструмент, певно, різновид сурми. Він був досить поширений в Україні й згадувався поряд з трубами на місці сурми: "А тут усюди в труби та шоломійки смутно та жалібно вигравають". Звукоряд старовинної української шоломії.

Сама ж назва цього інструмента прийшла в Україну із Заходу й виводиться від німецького "шалмей", яке своєю чергою походить від латинського слова "calamus", що значить очерет.