архітектура / дослідження / Архітектурна спадщина України / 5

ОСОБЛИВОСТІ ЕВОЛЮЦІЇ МІСТОБУДІВНОЇ СТРУКТУРИ
КАМ'ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО У XI-XVII ст.

О. Пламеницька

Топографічна характеристика. Формування містобудівної структури Кам'янця-Подільського на початкових стадіях еволюції було зумовлене передусім його топографією, яку зараховують до унікальних. Закрут річки Смотрич, що утворив глибокий скелястий каньйон завширшки до 150 та завглибшки до 40 м, мов підковою охопив острів (1200 x 450 м), який сполучається з плато скельним перешийком завширшки 10 м і завдовжки дещо понад 100 м (рис. 1).

Місцерозташування трьох давніх в'їздів на острів (одного через пере-шийок у рівні плато та двох у рівні дна каньйону), а також напрями його вододілів, що співпали з поздовжньою (північ-південь) та поперечною (схід-захід) осями острова, визначили май-бутній урбаністичний каркас міста. На продовженні найдавнішої західної до-роги, що вела через перешийок, ви-никла вулиця, яка пройшла по осі вододілу схід-захід. Від другої міської брами на північному кінці острова ро-зійшлися у напрямі на південь, симет-рично до другого вододілу, вулиці Зар-ванська та первісна Татарська (пізніше Велика Єзуїтська), які визначили габа-рити Ринку, розташованого в центрі острова. Від третьої брами на південному кінці острова вулиці розійшлися у напрямі на північ, до центру.

Наявність трьох в'їздів зумовила особливості вуличної мережі, в якій виразно читаються три частини. Центральна сформована навколо прямокутного в плані Ринку (155 x 176 м) з дев'ятьма вулицями, що вливаються в нього по кутах та по осях північного і південного боків. Цю частину характеризує регулярне розпланування, розподіл на вузькі ділянки-парцели, щільна забудова по фронту Ринку і прилеглих вулиць. Північній частині притаманне плавне пониження рельєфу на північ, де біля бровки острова головні вулиці сходяться в пучок. Розпланування кварталів тяжіє до регулярності, але довільна конфігурація кварталів дещо нівелює її. Південна частина з Вірменським ринком (40 x 300 м), який майже перерізає острів впоперек, вирізняється тим, що лежить на терасованому схилі. Лише зона, яка прилягає до Вірменського ринку, має спокійний рельєф. На південному кінці острова вулиці також сходяться в пучок [1] (рис. 2).

Острів площею понад 50 га від моменту заселення мав наперед визначені межі, а отже, певний резерв території. Це дозволяло на ранніх етапах розвитку міста не економити простір, який би за інших умов потребував оточення укріпленнями. Таким чином, у початковий період формування поселення домінували топографічні чинники. На шляхи подальшої еволюції урбаністичної структури вплинула низка інших чинників - історичних, соціально-економічних, релігійних, адміністративно-політичних. Їх сукупний аналіз становить широке поле діяльності для науковців, які розглядають місто в контексті певних історико-містобудівних концепцій.

Історичні концепції в радянській історіографії завжди виконували роль ненав'язливого факультативу до політичної міфології. Саме через це як історія, так і історія архітектури відображали уявну реальність, в якій Україну на всьому історичному просторі було штучно відірвано від Європи і тих історичних процесів, які там відбувалися. В цьому відношенні Кам'янець-Подільський є містом, яке, становлячи об'єкт одночасно польської і російської історіографії, рельєфно демонструє цікавий процес "перетягування канату". Тому по мірі поглиблення наших знань бажано позбуватися деяких стереотипів, що гальмують розвиток української історико-архітектурної науки.

Принципова модель урбаністичної структури. В польській історіографії Кам'янець-Подільський виступає як місто, яке, "користуючись досвідом кількох століть існування західних і польських міст", формує урбаністичну структуру на основі типової урбаністичної геометрії, запозиченої в Польщі за часів Ренесансу [2].

Згідно з концепцією російських архітектурознавців, "древнерусские города составляют одно градостроительное явление, а польские и чехословацкие - другое, резко отличное от первого… На Украине и в Белоруссии, явившимися наследницами юго-западной, южной и западной Руси, города до XIV-XVI вв. не отличались своими структурами от городов северо-западной и северо-восточной Руси. Однако в течение этих столетий и особенно в XVII-XVIII вв. они трансформируются … по западноевропейскому образцу после захвата земель Украины и Белоруссии Литвой и Польшей… Постепенно изменяется не только облик, но и структура русских городов" [3]. На наш об'єкт дослідження російська концепція проекціюється наступним чином: "Каменец-Подольский … возник как русский город в XI в. в Галицкой земле, а позднее в XIV-XVII вв. развивался как украинский город… Русская структура горо-да (крепость - торг - посад) оказалась заме-ненной типичной структурой европейских католических городов (замок - город с рынком посередине)" [4].

В річищі цієї концепції, що набула статусу офі-ційної, розглядають Ка-м'янець-Подільський І.Винокур та М.Петров, стверджуючи, що "як і усі давньоруські міста, Кам'янець-Подільський складався із кремля (дитинця), посаду і околиць" [5]. Методична помилка дослідників полягає в тому, що вони ототожнюють "кремль" ("кром"), що зазвичай був складом майна посадських бояр [6], із замком - топографічно відділеним від міста укріпленням феодала. Якщо кремль у перебігу еволюції міста поступово перетворювався на дитинець - ядро міста і "елітарну" зону для заможної частини мешканців - бояр, то замок завжди залишався осередком владної опозиції - князя.

Існує низка міст з топографічною структурою, подібною до Кам'янця-Подільського. Всі вони демонструють різні моделі урбаністичної структури, на формування якої впливали як містобудівні, так і "не-містобудівні" чинники (рис. 3).

Показовим є приклад російського міста Кашина (рис. 3а), яке, маючи абсолютно ідентичну до Кам'янця топографію, демонструє класичну структуру "остріг - торг - посад". На відміну від Кам'янця, усі елементи міської структури розташовані в межах острова [7], тобто за перешийком, а розпланування має радіальний характер за відцентровим принципом "кремль (остріг) - торг - посад". Спорідненою є топографічна ситуація чеського міста Локет (рис. 3б), де оборонний град разом з міською частиною розташований у межах овального острова 220 x 280 м. С-подібний довгий ринок завдовжки понад 200 м, поява якого датується XIII ст., утворився навколо града, на острові.

У Кам'янці-Подільському замок лежить поза островом і топографічно відділений від міста. Під час облоги замок, як форпост, обороняв місто, але як самостійна структура міг оборонятися й від нього. Він ніколи не був міським складом ("кромом") і не перетворився на дитинець (ядро міста), чим демонструє принципову відмінність від давньоруського "кремля". Водночас місто на острові не мало самостійного дитинця в "давньоруському" розумінні. З цього випливає, що Кам'янець не можна розглядати як структуру "кремль - посад".

Близьким аналогом Кам'янця, який демонструє структуру "замок - місто", є Чеський Крумлов (рис. 3в), розташований на майже круглому в плані острові діаметром 280 м, в петлі річки Влтави. Як і в Кам'янці, замок тут розміщений поза островом, але на пагорбі, що височіє над містом, а в межах острова, на перехресті трьох доріг (західної з боку перешийку та північної й південної) постав квадратний ринок 50 x 60 м. Локація [8] міста відбулася перед 1274 р. [9]. Аналогічну схему "замок - місто", зі сполученням Замковим мостом, демонструє німецьке місто Мейсон (рис. 3г), структура якого, з трьома площами, склалася протягом XI-XIII ст. [10]. Місто Ческе Будейовіце (рис. 3д), розташоване на овальному в плані острові між річищем р. Влтави, її допливом р. Мальше та раменом останньої, має квадратний ринок 135 x 140 м, який постав на перехресті доріг під час локації міста королем Пржемислом Отакаром в 70-х рр. XIII ст. [11]. Дещо пізніше за часом локації (1501 р.) Нове Место над Метуєю в Чехії (рис. 3е) постало на видовженому півострові, утвореному р. Метує, і має прямокутний у плані ринок 60 x 140 м [12].

У переважній більшості випадків урбаністична структура європейських середньовічних міст, топографічно подібних до Кам'янця, має ортогональну схему з прямокутним ринком. Навіть у ситуаціях, коли прямокутний ринок відсутній, на перехрестях доріг, напрямки яких зумовлені розташу-ванням в'їздів, утворюються або довгі ринки, як в Берні у XII-XIII ст. (рис. 3є) або невеличкі підпря-мокутні площі, як в Орвієто у XIII-XIV ст. (рис. 3ж).

Таким чином, наш перший висновок полягає в тому, що урбаністична структура Кам'янця-Подільського типологічно споріднена не з російськими містами (як стверджують Г. Мокеєв, І. Меркулова, І. Винокур та М. Петров), а з містами Західної Європи. Вона відбиває певний соціальний уклад, в якому домінують риси князівської, а не боярської моделі міського управління. Виходячи з цієї тези розглядатимемо урбаністичну структуру міста як міста, побудованого за взірцем європейської моделі.

Що ж до концепції урбаністичної еволюції міста, пропонованої польською історіографією, розглянемо основні моменти цієї еволюції.

Етапи топографічного освоєння території. Як свідчить географія та хронологія об'єктів оборонного та житлового будівництва, досліджених у Кам'янці-Поділь-ському, за домонгольських часів було уфортифіковано під'їзди до острова з боку перешийку та освоєно найвигідніші в топографічному відношенні ділянки острова.

Територією міста XI ст. стала серединна підвищена частина острова 300 x 500 м (площею близько 15 га), північною межею якої був високий пагорб, де згодом постала Троїцька церква. Південною межею був яр, що проходив рівнобіжно до вододілу [13] (рис. 4). У XII - першій половині XIII ст. сельбищна територія, з огляду на наявність з півдня яру, могла розши-рюватися лише на північ, і місто зайняло територію, що в плані наближалася до рівнораменного трикутника площею близько 30 га. Його основою був вододіл схід- захід, а вершиною - північна міська брама, розташована в місці башти Стефана Баторія. В межах цього трикутника рельєф понижувався на північ більше ніж на 20 м (рис. 4).

Урбаністична концепція міста виразно проявилася вже у IX-XI ст. [14]. Її визначив західний в'їзд через перешийок, від якого дорога піднімалась скельними терасами західного схилу, що переходив у вододіл схід-захід острова, обабіч якого проходив вищезгаданий яр. На початку яру дорога розгалужувалася під прямим кутом; звідси в напрямі схід-захід пролягла вулиця [15], на місці якої згодом утворився Вірменський ринок, а у північному напрямі - пізніша вул. Велика Єзуїтська. В перспективі обох вулиць, майже на однаковій від розгалуження відстані (близько 300 м) постали храми, що зафіксували місця майбутньої П'ятницької церкви та Петропавловської катедри [16] (рис. 7).

Містобудівне освоєння південної, найменш зручної для будівництва частини острова, почалося напри-кінці XIII ст., з переселенням до Кам'янця вірменів, які утворили на терасованому схилі великого міста маленьке вірменське містечко. Вірменська територія межувала з містом українців по вододілу схід-захід, де топографічною межею був згаданий яр. Таким чином, на момент опанування міста князями Корятовичами в другій половині XIV ст. уся територія острова у верхньому рівні була вже освоєна. Організований Корятовичами приплив населення до міста [17] спричинився до ущільнення міської забудови. Наступним етапом стало освоєння території каньйону в нижньому рівні, що відбувалося протягом XV-XVI ст. (рис. 4). Так виглядають основні етапи містобудівного освоєння території острова.

Динаміка змін чисельності населення міста. Еволюцію розпланування міста не можна розглядати без аналізу формування сельбищних зон, яке, в свою чергу, було пов'язане з динамікою чисельності населення. Спричинене історичними обставинами збільшення та зменшення мешканців міста і, відповідно, освоєння нових територій та їх занепад, впливали на організацію сельбищних зон, формування вуличної мережі, ринків, - отже, на еволюцію урбаністичної структури міста.

Питання динаміки чисельності населення Ка-м'янця-Подільського дослідниками ще не вивчалося. Дані, наведені в історичних джерелах і публікаціях, нерідко виявляють розбіжності. Детально розгляда-ємо цей важливий для нашої теми аспект вперше.

І. Винокур і М. Петров, виходячи з некоректно прийнятої площі міста 120 га [18], подали чисель-ність мешканців міста на кілька історичних періодів, зокрема: "домонгольський час" - 7-8 тисяч мешканців; XIV ст. (занепад після монголо-татарської навали) - 4-4,5 тисячі; 1570 р. - мінімум 6-7 тисяч; перед 1672 р. - мінімум 10 тисяч; 1734 р. (результат "національного гноблення з боку турецьких феодалів") - 3-3,5 тисячі (рис. 5) [19]. Своїх розрахунків автори не наводять, покладаючись на методику акад. П. Толочка. Отримані ними результати, однак, не узгоджуються ані з цією методикою, ані з даними історичних джерел.

У першій давньоруській фазі (XI-XII ст.) площа міста в межах серединної площадки острова (300 x 500 м) не перевищувала 15 га. Забудова, як в більшості тогочасних міст, покривала не більше 60-70% загальної території [20]. З розрахунку 60% площа забудови становитиме 9 га, що при середній площі ділянки 0,03 га [21] відповідатиме 300 садибам. При кількості мешканців однієї садиби 7 осіб, населення становитиме 2100 осіб.

Друга давньоруська фаза (XII-XIII ст.) пов'язана зі збільшенням площі міста. Площа сельбищної території в межах топографічного трикутника між вододілом схід-захід та північним кінцем острова, не перевищувала 30 га, а житлової частини (60%) - 18 га. Кількість садиб, виходячи з "давньоруської" норми 0,03 га [22], становитиме 600. Для Кам'янця, з огляду на резерв природно укріпленої території, цю норму можна збільшити до 0,04 га, тоді отримаємо 450 садиб. При середній чисельності сім'ї в 7 осіб населення міста визначиться у 3150 мешканців. За іншою методикою розрахунку середньої щільності населення давньоруських міст на 30 га загальної території міста (при щільності 125 чоловік на 1 га) [23] населення не перевищуватиме 3750 мешканців. Користуючись методикою визначення співвідношення забудованих та незабудованих просторів для періоду формування регулярних західноєвропейських міст [24], незабудована територія у XII-XIII ст. становила 1/4 загальної площі міста. Площа Ринку становила 4,7 га [25], вулиць - 1,3 га, отже, площа міста (4,7 + 1,3) x 4 = 24 га. Це відповідало території завширшки 300 м і завдовжки 800 м, тобто північній та центральній частинам острова до вододілу схід-захід. Сельбищна територія становила 3/4 загальної площі (18 га), що при площі садиби в 0,03 га відповідало 600 садибам, а при площі 0,4 га - 450 садибам. При рівномірній щільності забудови й кількості мешканців садиби 7 осіб, населення міста становило від 3150 до 4200 осіб, відповідаючи даним, отриманим за першою методикою.

Отже, наведена І. Винокуром і М. Петровим чисельність населення міста XII-XIII ст. у 7-8 тисяч чоловік є завищеною майже вдвічі.

Наприкінці XIII ст. почала заселятися вірменськими переселенцями територія південного схилу острова. Сельбищна зона в цій терасованій частині міста становила близько 8 га, які було освоєно протягом наступного століття. При середній щільності 125 чоловік на 1 га потенційний приріст населення мав скласти 1 000 чоловік, що при середній чисельності сім'ї в 7 осіб дорівнювало 140 садибам. Отже, протягом XIII ст. населення міста мало би складати (відштовхуючись від попередніх цифр) в межах 4150-5200 осіб.

Наприкінці XIV - на початку XV ст. територію Старого міста було освоєно. Для цього періоду використовуємо архівні дані про надання місту 1374 р. князями Корятовичами 200 ланів сільськогоспо-дарських угідь [26], що становило 4 838 га. Земля призначалася для випасу міської худоби, виро-щування кормових культур і хліба для мешканців міста та на продаж, тобто відповідала розрахунковій кількості мешканців на перспективу. Враховуючи дані люстрації 1564-1565 рр. (тобто майже через два століття після видачі грамоти) щодо наявності в місті 58 пекарів, а також 80 міщан, які користувалися міською землею загальною площею у 85 ланів [27], можна прийняти, що для задоволення потреб міста у хлібі достатньо було цих 85 ланів землі або 2 056 га. За умови, що одна сім'я обробляє 8 га на рік для освоєння таких угідь потрібно було 257 сімей (тогочасна люстрація нотує 237 дворів міщан і 67 передміщан). За даними П. Толочка, урожай з 1 га становить близько 50 пудів, отже, загальний урожай з 85 ланів становитиме 120 950 пудів, з яких товарний хліб для населення - третину [28]. Вважаємо, можна підняти цю цифру до 2/3. Отже місто могло отримувати 80 633 пуди хліба щорічно. При середньовічній річній нормі його споживання 20 пудів такої кількості вистачило би на 4 031 особу, що є показником тогочасної кількості населення. Ця цифра майже не відрізняється від нижнього показника кількості мешканців домонгольського Кам'янця. З цього випливає, що під час татаро-монгольської окупації населення міста зменшилося. Отже, стає цілком зрозумілою і адекватною мета Корятовичів довести кількість населення після окупації хоча би до рівня домонгольського часу.

У XV-XVI ст., з утворенням у Кам'янці, поруч з українською та вірменською, третьої, польської юрисдикції, почався інтенсивний приплив до міста польського населення, яке опинилося в привілейованому становищі з огляду на приналежність до громади, що зайняла в адміністративній структурі міста домінуючу позицію. Це спричинило спочатку перерозподіл території верхнього міста на користь представників польської громади [29], на наступній стадії - ущільнення забудови верхнього міста, а згодом, коли й ця міра виявилася недостатньою - звільнення малозаможними мешканцями (переважно українцями) ділянок у верхньому місті [30] та переселення до каньйону, у "долину", де наприкінці XVI - на початку XVII ст. утворилося нижнє місто, в якому переважала некапітальна містечкова забудова. Люстрація 1570 р. [31] нотує в Кам'янці 645 будинків. За даними люстрації 1670 р. [32] у місті нараховувалося 614 будинки та 31 кам'яниця, отже, разом теж - 645 [33]. Як свідчить порівняння пізніших зображень міста з описами його забудови, поняттям "будинок" ревізори позначали середньовічну садибу-парцелу, не враховуючи кількість офіцин та другорядних будівель. Кількість мешканців такої садиби могла коливатися в межах 8-10 осіб (пересічно 9 осіб). Чисельність населення міста, виходячи з простого підрахунку, в XV-XVI ст. становила близько 5 800 мешканців.

Визначаючи кількість населення міста в цей самий період за методикою співвідношення забудованих і незабудованих просторів та з урахуванням того, що в цей час почали зменшуватися міські ринки [34], незабудована площа верхнього міста становить: Ринок українсько-польський (4,7 га - 0,26 га - 1,0 га) + Ринок вірменський (2,25 га) + Ринок Старий вірменський (0,36 га) [35] + вулиці (4 га), отже, разом 10,05 га; відповідно площа під забудовою - 30,15 га. Впровадження парцеляційних норм призвело до збільшення розміру парцели у середньому до 0,06 га. Виходячи з цього, кількість парцелей у верхньому місті становила 502. Якщо прийняти, що на одній парцелі мешкає сім'я пересічно з 9 осіб, то кількість населення верхнього міста становитиме у межах 4 518 мешканців. Обрахування за щільністю населення (150 чоловік на гектар) дає 30,15 Ч 150 = 4 522 мешканці. Нижнє місто ("долина") в цей час вже формувалося. Відомо, що в другій половині тут було близько 150 садиб [36]; отже кількість населення "долини" (при аналогічній середній чисельності мешканців садиби 9 осіб) становила 1 350 осіб. Тоді загальне число мешканців міста у другій половині XV-XVI ст. становило 5 868 осіб.

Кількість населення верхнього міста на початку XVII ст. обчислюється за незабудованою площею, яка дорівнює 10,29 га. Звідси забудована територія дорівнює 30,87 га. При площі ділянки-парцели в 0,06 га кількість садиб у верхньому місті становитиме 514, а населення, приймаючи, що на одній садибі мешкало 10 осіб, - 5 140. Збільшення середнього числа мешканців однієї садиби пов'язане з розширенням території кляшторів, за рахунок чого сельбищна територія верхнього міста зменшувалася. 150 будинків нижнього міста додають ще 1 500 мешканців. Таким чином загальна кількість мешканців міста, правдоподібно, становила 6 640 осіб.

Населення міста перед турецькою окупацією, в 70-ті рр. XVII ст., можна вирахувати за кількістю будинків у місті. За люстрацією 1672 р., проведеною турками, Кам'янець налічував 553 будинки, що мали власників та 351 будинок і 123 плаци (ґрунти), передані у власність держави [37]. Гадаємо, ревізія проводилася за двома параметрами: а) кількість будівель (не ділянок!), зайнятих мешканцями; б) кількість порожніх ділянок. Усього описано 904 будинки. Пересічно на одній садибі було два будинки, отже, 904 будинкам відповідає 452 міські садиби. Разом з 123 порожніми ґрунтами отримаємо 575 міських ділянок. Якщо ж взяти до уваги, що існували ділянки, з одним, а не двома будинками, то можна погодитися, що кількість ділянок у місті була в межах попередньої цифри - 645. З цими даними кореспондується зображення міста на гравюрі К. Томашевича: тут показано у верхньому місті 494 і в каньйоні - 151 будинок; всього 633 будинки, але треба враховувати, що деякі будинки не попали в поле зображення.

Отже, за кількома люстраціями, складеними впродовж півтора століття, в місті було близько 645 садиб. Якщо прийняти, що на садибі мешкало 10 чоловік, то населення становитиме близько 6,5 тисяч, тобто в межах попередньої кількості (6 640 осіб). Цифра, що її наводять І. Винокур та М. Петров (мінімум 10 тисяч), означає, що на одній садибі мешкають 15-16 осіб, тобто дві сім'ї, кожна з яких має п'ятеро дітей. Гадаємо, це є перебільшенням з огляду на дані про майнові стосунки міщан і розподіл помешкань на садибі. Отже, гадаємо, що разом з гарнізоном замку наприкінці XVII ст. в місті мешкало не більше 7 тисяч осіб.

В період турецької окупації міста 1672-1699 рр. більша частина мешканців залишила місто. Лише невелика частина з них повернулася після підписання Карловицького миру 1699 р., тому не дивно, що за переписом 1795 р. населення Старого міста становило лише 2 328 осіб [38].

Таким чином аналіз динаміки чисельності населення в період XI-XVIII ст. привів до висновку щодо поступового збільшення кількості мешканців міста (за винятком періодів татаро-монгольської та турецької окупації) з 2 100 до 7 000 (рис. 5). Різкий спад чисельності населення у XVIII ст. привів його до межі домонгольського часу.

З наведеної таблиці видно, що тенденція змін чисельності населення міста протягом семи століть характеризувалася зростанням приблизно з однаковою інтенсивністю. Протягом XI-XIII та у XIV - третій чверті XVII ст. приріст становив близько 1000 осіб за одне століття. Лише в період монголо-татарської окупації спостерігається зменшення кількості населення на 1000 осіб, а після 1672 р. і протягом наступного XVIII ст., в зв'язку з масовим виїздом мешканців - різке зменшення на 4,7 тис. осіб.

Істотно відрізняється запропонована І. Винокуром та М. Петровим схема скачкоподібних змін кількості мешканців (рис. 5): протягом одного лише XIII ст. населення зменшується на чотири тисячі, згодом протягом двох століть (XV-XVI ст.) збільшується на дві, а протягом наступного XVII ст. - ще на чотири тисячі, натомість впродовж XVIII ст. знову зменшується майже на шість тисяч. Такі коливання наводять на асоціації хіба що зі стихійними лихами та масовими міграціями, але менш за все - з еволюцією міста європейського значення. Нижче ми покажемо, що не менш алогічними виглядають запропоновані І. Винокуром та М. Петровим схеми трансформацій розпланувальної структури міста, які хронологічно суперечать висунутій самими дослідниками схемі зміни чисельності населення.

Еволюція розпланування міста. Виявлена нами тенденція збільшення чисельності міського населення чітко відбивається на характері формування сельбищних зон та на еволюції урбаністичної структури міста, яка розвивається відцентрово.

В XII - першій половині XIII ст., з розширенням сельбищної території від серединної площадки на північ острова, сформувався другий, північний в'їзд до міста, від якого рівнобіжно вододілу північ-південь пройшли до центру вулиці Татарська (пізніша Велика Єзуїтська) та Зарванська. В цей самий час у межах серединної частини острова, ближче до західного в'їзду і на однаковій відстані від обох, північного та західного в'їздів, почав формуватись соціотопографічний центр міста - ринок (рис. 6).

Погляди дослідників щодо формування Ринку суперечливі. Версію про прямокутний ринок 155 x 162 м (саме в таких межах він існував до 1945 р.; рис. 2) як про первісну структуру, що постала у XV ст. внаслідок "реалізації досвіду західних і польських міст" [39], приймає частина дослідників [40]. І. Винокур та М. Петров також вважають, що до утворення ринку в центрі міста у східній частині острова існувала давньоруська площа (торг), яка згодом зникла, поступившись у XV ст. місцем ринкам Польському та Вірменському [41]. П. Ричков, поділяючи погляд щодо збереженої до 1945 р. структури Ринку (155 x 162 м) як до первинної, датує її щонайпізніше кінцем XIV ст., відзначаючи разом з цим, що у XIV-XV ст. домінуючою ринковою структурою був квадрат [42]. А. Мандзій, ігноруючи відкриту в межах Ринку домонгольську житлову забудову і не беручи до уваги історичної топографії Вірменського ринку (з яром по його довгій осі), без жодних обґрунтувань стверджує, що центральний Ринок постав у XV ст. як центр "нового міста", розміщеного на периферії "старого міста"; ринком останнього був Вірменський ринок у теперішніх межах [43]. В наших публікаціях, на основі вивчення архівних писемних і картографічних джерел, аналізу хронології і локалізації знахідок домонгольського житла, а також ретроспективного метрологічного аналізу розпланування центру міста, стверджується присутність регулярності в розплануванні домонгольського етапу; зокрема висувається гіпотеза щодо існування квадратного ринку XII-XIII ст., що став основою післямонгольського, литовського ринку [44].

Формування квадратного ринку в центрі острова з точки зору теорії урбаністики виглядає закономірно. Там, де існувало перехрестя двох доріг, що сходилися під прямим кутом, найчастіше утворювався прямокутний або квадратний у плані ринок, а напрямки основних вулиць містобудівного каркасу визначалися напрямками цих доріг [45]. Прямокутник, як відомо, належить до найдавніших форм поселення та площі. Ортогональність напрямків вододілів та в'їздів до Старого міста не могла визначити іншої структури ринку, крім прямокутника, який зайняв єдину підвищену площадку в центрі острова.

Архітектурно-археологічними дослідженнями кам'янецького Ринку виявлено риси ортогональності вже в домонгольському (XII-XIII ст.) періоді - дві перпендикулярні лінії забудови, що співпали з червоними лініями середньовічного Ринку та напрямками вододілів острова [46]. Збіг дрібніших деталей опосередковано свідчить про спадкоємність регулярних принципів також на рівні розподілу кварталів на ділянки-парцели.

Регулярність післямонгольського розпланування західноукраїнських міст логічно пояснюється впливом західноєвропейської урбаністики XII-XIII ст., яку характеризує процес локації міст [47], що впродовж короткого часу, минаючи фази становлення й еволюції, охопив величезні терени Європи [48]. Регулярність домонгольських містобудівних структур, простежено археологічними й урбаністичними дослідженнями на теренах Західної України [49]; це підтверджує, що міста Південно-Західної Руси вже за часів Давньої Руси розвивалися на засадах європейської урбаністики. Саме цей висновок суперечить загальноприйнятій у радянському архітектурознавстві концепції давньоруського міста передусім як "русского города".

Доречно тут навести думку Ю. Асєєва: "Конец XII ст. в мировой архитектуре почти во всех странах Европы, в том числе Балкан и Кавказа, и ряда стран Азии, характеризуется началом новых стилистических направлений, связанных с развитием производительных сил в городах и выходом на историческую арену городского сословия. В странах Западной и Центральной Европы зарождается готика. Во Франции готическая архитектура к концу XII в. окончательно складывается как архитектурный стиль. В Германии позднероманская рейнская архитектурная школа несет на себе черты настолько близкие к готической архитектуре, что дало повод исследователям назвать ее "Kцlnische gotick"… Архитектуре всех направлений были свойственны новаторские тенденции в строительной технике, центрические (часто высотные) композиции, живописный характер форм, сменивший характерную для предшествующего времени графичность, развитая пластика фасадов. Все эти черты наблюдаются в новом стилистическом направлении древнерусской архитектуры, возникшем в городах, где бурно развивалось ремесленное производство … и чрезвычайно напоминают подобные же явления в готической архитектуре стран Европы … Исследования … дают все основания считать этот стиль явлением общерусским, а Киев … городом, где формировалась и развивалась архитектура этого направления. Все вышесказанное дает нам полное основание считать, что зодчество древнего Киева, равно как и вся древнерусская архитектура, развивалась общем потоке мирового архитектурного процесса и, не теряя своих особенностей, было активным соавтором этого процесса" [50].

Виникає закономірне запитання: чому схарактеризовані вище прогресивні тенденції європеїзації давньоруської архітектури не заторкнули урбаністики, яка за своєю суттю є більш соціальною і більшою мірою зумовленою економічними й політичними чинниками. Однак, за російською концепцією, заснування і розвиток міст Давньої Руси (з далеко ненаукових причин) залишилося на узбіччі потужної течії європейської урбанізації.

Дослідження останніх років цю концепцію спростовують. Зокрема регулярність давньоруського (давньоукраїнського) центру Кам'янця, простежена археологічно, стала предметом самостійного дослідження, яке привело до пошуків більш глибоких історичних зв'язків регіону Поділля з Європою [51].

Розпланування регулярної центральної частини острова Старого міста значною мірою було зумовлене існуванням зручної підвищеної і майже рівної площадки в центрі острова, а також напрямами доріг, що йшли до неї від міських брам. Від північної брами вздовж західного схилу острова прямувала до центру вулиця Стара Татарська (згодом Велика Єзуїтська), вздовж східного схилу - Зарванська, а між ними - Стара Троїцька (не існує). Вони обмежували два великі квартали, утворені, мабуть ще в XII-XIII ст., які в плані мали абрис прямокутних трикутників (рис. 7). Їх більші катети були спільними - по осі вулиці Старої Троїцької [52], менші сформували північний бік давньоукраїнського ринку. Його розмір у напрямку схід-захід - 216 м (між західним фасадом катедри та східною червоною лінією Ринку, яку фіксують підвали ринкових будинків) [53] визначили вулиці Стара Татарська та Зарванська. Розмір у напрямку північ-південь, між північною червоною лінією Ринку та огорожею Домініканського кляштору (який первісно виходив на Ринок), також становив 216 м [54]. Цей розмір сумірний до давньоруського сажня (216-219 см) та "ліктя" 108 см [55]. Мабуть не випадково глибина північного та південного ринкових кварталів становить 54 м - 50 давньоруських ліктів.

Великий кам'янецький ринок 216x216 м (4,7 га), споріднений з великими ринками польських міст Вроцлава (172x207 м), Кракова (200x200 м) [56], та чеських міст Бардейова (75x275 м), Левочі (360x130 м), Партизанської Лупчі (170x450 м), Іґлави (350x110 м) [57], має нечисленні аналоги на землях Руси (ринки Летичева, Ладижина, Винниці) [58]. Однак варто взяти до уваги, що на відміну від більшості середньовічних міст, де розмір ринку був вихідним для визначення розміру міста і периметру оборонних укріплень, в природно укріпленому Кам'янці цих обмежень не існувало. Саме тому на острові площею близько 50 га міг постати дуже великий ринок.

Топографічна характеристика. Формування містобудівної структури Кам'янця-Подільського на початкових стадіях еволюції було зумовлене передусім його топографією, яку зараховують до унікальних. Закрут річки Смотрич, що утворив глибокий скелястий каньйон завширшки до 150 та завглибшки до 40 м, мов підковою охопив острів (1200x450 м), який сполучається з плато скельним перешийком завширшки 10 м і завдовжки дещо понад 100 м (рис. 1).

Місцерозташування трьох давніх в'їздів на острів (одного через перешийок у рівні плато та двох у рівні дна каньйону), а також напрями його вододілів, що співпали з поздовжньою (північ-південь) та поперечною (схід-захід) осями острова, визначили майбутній урбаністичний каркас міста. На продовженні найдавнішої західної дороги, що вела через перешийок, виникла вулиця, яка пройшла по осі вододілу схід-захід. Від другої міської брами на північному кінці острова розійшлися у напрямі на південь, симетрично до другого вододілу, вулиці Зарванська та первісна Татарська (пізніше Велика Єзуїтська), які визначили габарити Ринку, розташованого в центрі острова. Від третьої брами на південному кінці острова вулиці розійшлися у напрямі на північ, до центру.

Наявність трьох в'їздів зумовила особливості вуличної мережі, в якій виразно читаються три частини. Центральна сформована навколо прямокутного в плані Ринку (155x176 м) з дев'ятьма вулицями, що вливаються в нього по кутах та по осях північного і південного боків. Цю частину характеризує регулярне розпланування, розподіл на вузькі ділянки-парцели, щільна забудова по фронту Ринку і прилеглих вулиць. Північній частині притаманне плавне пониження рельєфу на північ, де біля бровки острова головні вулиці сходяться в пучок. Розпланування кварталів тяжіє до регулярності, але довільна конфігурація кварталів дещо нівелює її. Південна частина з Вірменським ринком (40x300 м), який майже перерізає острів впоперек, вирізняється тим, що лежить на терасованому схилі. Лише зона, яка прилягає до Вірменського ринку, має спокійний рельєф. На південному кінці острова вулиці також сходяться в пучок [1] (рис. 2).

Острів площею понад 50 га від моменту заселення мав наперед визначені межі, а отже, певний резерв території. Це дозволяло на ранніх етапах розвитку міста не економити простір, який би за інших умов потребував оточення укріпленнями. Таким чином, у початковий період формування поселення домінували топографічні чинники. На шляхи подальшої еволюції урбаністичної структури вплинула низка інших чинників - історичних, соціально-економічних, релігійних, адміністративно-політичних. Їх сукупний аналіз становить широке поле діяльності для науковців, які розглядають місто в контексті певних історико-містобудівних концепцій.

Історичні концепції в радянській історіографії завжди виконували роль ненав'язливого факультативу до політичної міфології. Саме через це як історія, так і історія архітектури відображали уявну реальність, в якій Україну на всьому історичному просторі було штучно відірвано від Європи і тих історичних процесів, які там відбувалися. В цьому відношенні Кам'янець-Подільський є містом, яке, становлячи об'єкт одночасно польської і російської історіографії, рельєфно демонструє цікавий процес "перетягування канату". Тому по мірі поглиблення наших знань бажано позбуватися деяких стереотипів, що гальмують розвиток української історико-архітектурної науки.

Принципова модель урбаністичної структури. В польській історіографії Кам'янець-Подільський виступає як місто, яке, "користуючись досвідом кількох століть існування західних і польських міст", формує урбаністичну структуру на основі типової урбаністичної геометрії, запозиченої в Польщі за часів Ренесансу [2].

Згідно з концепцією російських архітектурознавців, "древнерусские города составляют одно градостроительное явление, а польские и чехословацкие - другое, резко отличное от первого… На Украине и в Белоруссии, явившимися наследницами юго-западной, южной и западной Руси, города до XIV-XVI вв. не отличались своими структурами от городов северо-западной и северо-восточной Руси. Однако в течение этих столетий и особенно в XVII-XVIII вв. они трансформируются … по западноевропейскому образцу после захвата земель Украины и Белоруссии Литвой и Польшей… Постепенно изменяется не только облик, но и структура русских городов" [3]. На наш об'єкт дослідження російська концепція проекціюється наступним чином: "Каменец-Подольский … возник как русский город в XI в. в Галицкой земле, а позднее в XIV-XVII вв. развивался как украинский город… Русская структура города (крепость - торг - посад) оказалась заменен-ной типичной структурой европейских католических городов (замок - город с рынком посередине)" [4].

В річищі цієї концепції, що набула статусу офіційної, розглядають Кам'янець-Подільський І. Винокур та М. Петров, стверджуючи, що "як і усі давньоруські міста, Кам'янець-Подільський складався із кремля (дитин-ця), посаду і околиць" [5]. Методична помилка дослідників полягає в тому, що вони ототожнюють "кремль" ("кром"), що зазвичай був складом майна посадських бояр [6], із замком - топографічно відділеним від міста укріпленням феодала. Якщо кремль у перебігу еволюції міста поступово перетворювався на дитинець - ядро міста і "елітарну" зону для заможної частини мешканців - бояр, то замок завжди залишався осередком владної опозиції - князя.

Існує низка міст з топографічною структурою, подібною до Кам'янця-Подільського. Всі вони демонструють різні моделі урбаністичної структури, на формування якої впливали як містобудівні, так і "не-містобудівні" чинники (рис. 3).

Показовим є приклад російського міста Кашина (рис. 3а), яке, маючи абсолютно ідентичну до Кам'янця топографію, демонструє класичну структуру "остріг - торг - посад". На відміну від Кам'янця, усі елементи міської структури розташовані в межах острова [7], тобто за перешийком, а розпланування має радіальний характер за відцентровим принципом "кремль (остріг) - торг - посад". Спорідненою є топографічна ситуація чеського міста Локет (рис. 3б), де оборонний град разом з міською частиною розташований у межах овального острова 220x280 м. С-подібний довгий ринок завдовжки понад 200 м, поява якого датується XIII ст., утворився навколо града, на острові.

У Кам'янці-Подільському замок лежить поза островом і топографічно відділений від міста. Під час облоги замок, як форпост, обороняв місто, але як самостійна структура міг оборонятися й від нього. Він ніколи не був міським складом ("кромом") і не перетворився на дитинець (ядро міста), чим демонструє принципову відмінність від давньоруського "кремля". Водночас місто на острові не мало самостійного дитинця в "давньоруському" розумінні. З цього випливає, що Кам'янець не можна роз-глядати як структуру "кремль - посад".

Близьким аналогом Кам'янця, який демонструє структуру "замок - місто", є Чеський Крумлов (рис. 3в), розташований на майже круглому в плані острові діаметром 280 м, в петлі річки Влтави. Як і в Кам'янці, замок тут розміщений поза островом, але на пагорбі, що височіє над містом, а в межах острова, на перехресті трьох доріг (західної з боку перешийку та північної й південної) постав квадратний ринок 50x60 м. Локація [8] міста відбулася перед 1274 р. [9]. Аналогічну схему "замок - місто", зі сполученням Замковим мостом, демонструє німецьке місто Мейсон (рис. 3г), структура якого, з трьома площами, склалася протягом XI-XIII ст. [10]. Місто Ческе Будейовіце (рис. 3д), розташоване на овальному в плані острові між річищем р. Влтави, її допливом р. Мальше та раменом останньої, має квадратний ринок 135x140 м, який постав на перехресті доріг під час локації міста королем Пржемислом Отакаром в 70-х рр. XIII ст. [11]. Дещо пізніше за часом локації (1501 р.) Нове Место над Метуєю в Чехії (рис. 3е) постало на видовженому півострові, утвореному р. Метує, і має прямокутний у плані ринок 60x140 м [12].

У переважній більшості випадків урбаністична структура європейських середньовічних міст, топографічно подібних до Кам'янця, має ортогональну схему з прямокутним ринком. Навіть у ситуаціях, коли прямокутний ринок відсутній, на перехрестях доріг, напрямки яких зумовлені розташуванням в'їздів, утворюються або довгі ринки, як в Берні у XII-XIII ст. (рис. 3є) або невеличкі підпрямокутні площі, як в Орвієто у XIII-XIV ст. (рис. 3ж).

Таким чином, наш перший висновок полягає в тому, що урбаністична структура Кам'янця-Подільського типологічно споріднена не з російськими містами (як стверджують Г. Мокеєв, І. Меркулова, І. Винокур та М. Петров), а з містами Західної Європи. Вона відбиває певний соціальний уклад, в якому домінують риси князівської, а не боярської моделі міського управління. Виходячи з цієї тези розглядатимемо урбаністичну структуру міста як міста, побудованого за взірцем європейської моделі.

Що ж до концепції урбаністичної еволюції міста, пропонованої польською історіографією, розглянемо основні моменти цієї еволюції.

Етапи топографічного освоєння території. Як свідчить географія та хронологія об'єктів оборонного та житлового будівництва, досліджених у Кам'янці-Подільському, за домонгольських часів було уфортифіковано під'їзди до острова з боку перешийку та освоєно найвигідніші в топографічному відношенні ділянки острова.

Територією міста XI ст. стала серединна підвищена частина острова 300x500 м (площею близько 15 га), північною межею якої був високий пагорб, де згодом постала Троїцька церква. Південною межею був яр, що проходив рівнобіжно до вододілу [13] (рис. 4). У XII - першій половині XIII ст. сельбищна територія, з огляду на наявність з півдня яру, могла розширюватися лише на північ, і місто зайняло територію, що в плані наближалася до рівнорамен-ного трикутника площею близько 30 га. Його основою був вододіл схід- захід, а вершиною - північна міська брама, розташована в місці башти Стефана Баторія. В межах цього трикутника рельєф понижувався на північ більше ніж на 20 м (рис. 4).

Урбаністична концепція міста виразно проявилася вже у IX-XI ст. [14]. Її визначив західний в'їзд через перешийок, від якого дорога піднімалась скельними терасами західного схилу, що переходив у вододіл схід-захід острова, обабіч якого проходив вищезгаданий яр. На початку яру дорога розгалужу-валася під прямим кутом; звідси в напрямі схід-захід пролягла вулиця [15], на місці якої згодом утворився Вірменський ринок, а у північному напрямі - пізніша вул. Велика Єзуїтська. В перспективі обох вулиць, майже на однаковій від розгалуження відстані (близько 300 м) постали храми, що зафіксували місця май-бутньої П'ятницької церкви та Петропавловської катедри [16] (рис. 7).

Містобудівне освоєння південної, найменш зручної для будівництва частини острова, почалося наприкінці XIII ст., з переселенням до Кам'янця вірменів, які утворили на терасованому схилі великого міста маленьке вірменське містечко. Вірменська територія межувала з містом українців по вододілу схід-захід, де топографічною межею був згаданий яр. Таким чином, на момент опанування міста князями Корятовичами в другій половині XIV ст. уся територія острова у верхньому рівні була вже освоєна. Організований Корятовичами приплив населення до міста [17] спричинився до ущільнення міської забудови. Наступним етапом стало освоєння території каньйону в нижньому рівні, що відбувалося протягом XV-XVI ст. (рис. 4). Так виглядають основні етапи містобудівного освоєння території острова.

Динаміка змін чисельності населення міста. Еволюцію розпланування міста не можна розглядати без аналізу формування сельбищних зон, яке, в свою чергу, було пов'язане з динамікою чисельності населення. Спричинене історичними обставинами збільшення та зменшення мешканців міста і, відповідно, освоєння нових територій та їх занепад, впливали на організацію сельбищних зон, формування вуличної мережі, ринків, - отже, на еволюцію урбаністичної структури міста.

Питання динаміки чисельності населення Кам'янця-Подільського дослідниками ще не вивчалося. Дані, наведені в історичних джерелах і публікаціях, нерідко виявляють розбіжності. Детально розглядаємо цей важливий для нашої теми аспект вперше.

І. Винокур і М. Петров, виходячи з некоректно прийнятої площі міста 120 га [18], подали чисельність мешканців міста на кілька історичних періодів, зокрема: "домонгольський час" - 7-8 тисяч мешканців; XIV ст. (занепад після монголо-татарської навали) - 4-4,5 тисячі; 1570 р. - мінімум 6-7 тисяч; перед 1672 р. - мінімум 10 тисяч; 1734 р. (результат "національного гноблення з боку турецьких феодалів") - 3-3,5 тисячі (рис. 5) [19]. Своїх розрахунків автори не наводять, покладаючись на методику акад. П. Толочка. Отримані ними результати, однак, не узгоджуються ані з цією методикою, ані з даними історичних джерел.

У першій давньоруській фазі (XI-XII ст.) площа міста в межах серединної площадки острова (300x500 м) не перевищувала 15 га. Забудова, як в більшості тогочасних міст, покривала не більше 60-70% загальної території [20]. З розрахунку 60% площа забудови становитиме 9 га, що при середній площі ділянки 0,03 га [21] відповідатиме 300 садибам. При кількості мешканців однієї садиби 7 осіб, населення становитиме 2100 осіб.

Друга давньоруська фаза (XII-XIII ст.) пов'язана зі збільшенням площі міста. Площа сельбищної території в межах топографічного трикутника між вододілом схід-захід та північним кінцем острова, не перевищувала 30 га, а житлової частини (60%) - 18 га. Кількість садиб, виходячи з "давньоруської" норми 0,03 га [22], становитиме 600. Для Кам'янця, з огляду на резерв природно укріпленої території, цю норму можна збільшити до 0,04 га, тоді отримаємо 450 садиб. При середній чисельності сім'ї в 7 осіб населення міста визна-читься у 3150 мешканців. За іншою методикою розрахунку середньої щіль-ності населення давньоруських міст на 30 га загальної території міста (при щільності 125 чоловік на 1 га) [23] населення не перевищуватиме 3750 мешканців. Користуючись методикою визначення співвідношення забудованих та незабудованих просторів для періоду формування регулярних західноєвропейських міст [24], незабудована територія у XII-XIII ст. становила 1/4 загальної площі міста. Площа Ринку становила 4,7 га [25], вулиць - 1,3 га, отже, площа міста (4,7 + 1,3) x4 = 24 га. Це відповідало території завширшки 300 м і завдовжки 800 м, тобто північній та центральній частинам острова до вододілу схід-захід. Сельбищна територія становила 3/4 загальної площі (18 га), що при площі садиби в 0,03 га відповідало 600 садибам, а при площі 0,4 га - 450 садибам. При рівномірній щільності забудови й кількості мешканців садиби 7 осіб, населення міста становило від 3150 до 4200 осіб, відповідаючи даним, отриманим за першою методикою.

Отже, наведена І. Винокуром і М. Петровим чисельність населення міста XII-XIII ст. у 7-8 тисяч чоловік є завищеною майже вдвічі.

Наприкінці XIII ст. почала заселятися вірменськими переселенцями територія південного схилу острова. Сельбищна зона в цій терасованій частині міста становила близько 8 га, які було освоєно протягом наступного століття. При середній щільності 125 чоловік на 1 га потенційний приріст населення мав скласти 1 000 чоловік, що при середній чисельності сім'ї в 7 осіб дорівнювало 140 садибам. Отже, протягом XIII ст. населення міста мало би складати (відштовхуючись від попередніх цифр) в межах 4150-5200 осіб.

Наприкінці XIV - на початку XV ст. територію Старого міста було освоєно. Для цього періоду використовуємо архівні дані про надання місту 1374 р. князями Корятовичами 200 ланів сільськогосподарських угідь [26], що становило 4 838 га. Земля призначалася для випасу міської худоби, вирощування кормових культур і хліба для мешканців міста та на продаж, тобто відповідала розрахунковій кількості мешканців на перспективу. Враховуючи дані люстрації 1564-1565 рр. (тобто майже через два століття після видачі грамоти) щодо наявності в місті 58 пекарів, а також 80 міщан, які користувалися міською землею загальною площею у 85 ланів [27], можна прийняти, що для задоволення потреб міста у хлібі достатньо було цих 85 ланів землі або 2 056 га. За умови, що одна сім'я обробляє 8 га на рік для освоєння таких угідь потрібно було 257 сімей (тогочасна люстрація нотує 237 дворів міщан і 67 передміщан). За даними П. Толочка, урожай з 1 га становить близько 50 пудів, отже, загальний урожай з 85 ланів становитиме 120 950 пудів, з яких товарний хліб для населення - третину [28]. Вважаємо, можна підняти цю цифру до 2/3. Отже місто могло отримувати 80 633 пуди хліба щорічно. При середньовічній річній нормі його споживання 20 пудів такої кількості вистачило би на 4 031 особу, що є показником тогочасної кількості населення. Ця цифра майже не відрізняється від нижнього показника кількості мешканців домонгольського Кам'янця. З цього випливає, що під час татаро-монгольської окупації населення міста зменшилося. Отже, стає цілком зрозумілою і адекватною мета Корятовичів довести кількість населення після окупації хоча би до рівня домонгольського часу.

У XV-XVI ст., з утворенням у Кам'янці, поруч з українською та вірменською, третьої, польської юрисдикції, почався інтенсивний приплив до міста польського населення, яке опинилося в привілейованому становищі з огляду на приналежність до громади, що зайняла в адміністративній структурі міста домінуючу позицію. Це спричинило спочатку перерозподіл території верхнього міста на користь представників польської громади [29], на наступній стадії - ущільнення забудови верхнього міста, а згодом, коли й ця міра виявилася недостатньою - звільнення малозаможними мешканцями (переважно українцями) ділянок у верхньому місті [30] та переселення до каньйону, у "долину", де наприкінці XVI - на початку XVII ст. утворилося нижнє місто, в якому переважала некапітальна містечкова забудова. Люстрація 1570 р. [31] нотує в Кам'янці 645 будинків. За даними люстрації 1670 р. [32] у місті нараховувалося 614 будинки та 31 кам'яниця, отже, разом теж - 645 [33]. Як свідчить порівняння пізніших зображень міста з описами його забудови, поняттям "будинок" ревізори позначали середньовічну садибу-парцелу, не враховуючи кількість офіцин та другорядних будівель. Кількість мешканців такої садиби могла коливатися в межах 8-10 осіб (пересічно 9 осіб). Чисельність населення міста, виходячи з простого підрахунку, в XV-XVI ст. становила близько 5 800 мешканців.

Визначаючи кількість населення міста в цей самий період за методикою співвідношення забудованих і незабудованих просторів та з урахуванням того, що в цей час почали зменшуватися міські ринки [34], незабудована площа верхнього міста становить: Ринок українсько-польський (4,7 га - 0,26 га - 1,0 га) + Ринок вірменський (2,25 га) + Ринок Старий вірменський (0,36 га) [35] + вулиці (4 га), отже, разом 10,05 га; відповідно площа під забудовою - 30,15 га. Впровадження парцеляційних норм призвело до збільшення розміру парцели у середньому до 0,06 га. Виходячи з цього, кількість парцелей у верхньому місті становила 502. Якщо прийняти, що на одній парцелі мешкає сім'я пересічно з 9 осіб, то кількість населення верхнього міста становитиме у межах 4 518 мешканців. Обрахування за щільністю населення (150 чоловік на гектар) дає 30,15x150 = 4 522 мешканці. Нижнє місто ("долина") в цей час вже формувалося. Відомо, що в другій половині тут було близько 150 садиб [36]; отже кількість населення "долини" (при аналогічній середній чисельності мешканців садиби 9 осіб) становила 1 350 осіб. Тоді загальне число мешканців міста у другій половині XV-XVI ст. становило 5 868 осіб.

Кількість населення верхнього міста на початку XVII ст. обчислюється за незабудованою площею, яка дорівнює 10,29 га. Звідси забудована територія дорівнює 30,87 га. При площі ділянки-парцели в 0,06 га кількість садиб у верхньому місті становитиме 514, а населення, приймаючи, що на одній садибі мешкало 10 осіб, - 5 140. Збільшення середнього числа мешканців однієї садиби пов'язане з розширенням території кляшторів, за рахунок чого сельбищна територія верхнього міста зменшувалася. 150 будинків нижнього міста додають ще 1 500 мешканців. Таким чином загальна кількість мешканців міста, правдоподібно, становила 6 640 осіб.

Населення міста перед турецькою окупацією, в 70-ті рр. XVII ст., можна вирахувати за кількістю будинків у місті. За люстрацією 1672 р., проведеною турками, Кам'янець налічував 553 будинки, що мали власників та 351 будинок і 123 плаци (ґрунти), передані у власність держави [37]. Гадаємо, ревізія проводилася за двома параметрами: а) кількість будівель (не ділянок!), зайнятих мешканцями; б) кількість порожніх ділянок. Усього описано 904 будинки. Пересічно на одній садибі було два будинки, отже, 904 будинкам відповідає 452 міські садиби. Разом з 123 порожніми ґрунтами отримаємо 575 міських ділянок. Якщо ж взяти до уваги, що існували ділянки, з одним, а не двома будинками, то можна погодитися, що кількість ділянок у місті була в межах попередньої цифри - 645. З цими даними кореспондується зображення міста на гравюрі К. Томашевича: тут показано у верхньому місті 494 і в каньйоні - 151 будинок; всього 633 будинки, але треба враховувати, що деякі будинки не попали в поле зображення.

Отже, за кількома люстраціями, складеними впродовж півтора століття, в місті було близько 645 садиб. Якщо прийняти, що на садибі мешкало 10 чоловік, то населення становитиме близько 6,5 тисяч, тобто в межах попередньої кількості (6 640 осіб). Цифра, що її наводять І. Винокур та М. Петров (мінімум 10 тисяч), означає, що на одній садибі мешкають 15-16 осіб, тобто дві сім'ї, кожна з яких має п'ятеро дітей. Гадаємо, це є перебільшенням з огляду на дані про майнові стосунки міщан і розподіл помешкань на садибі. Отже, гадаємо, що разом з гарнізоном замку наприкінці XVII ст. в місті мешкало не більше 7 тисяч осіб.

В період турецької окупації міста 1672- 1699 рр. більша частина мешканців залишила місто. Лише невелика частина з них повернулася після підписання Карловицького миру 1699 р., тому не дивно, що за переписом 1795 р. населення Старого міста становило лише 2 328 осіб [38].

Таким чином аналіз динаміки чисельності населення в період XI-XVIII ст. привів до висновку щодо поступового збільшення кількості мешканців міста (за винятком періодів татаро-монгольської та турецької окупації) з 2 100 до 7 000 (рис. 5). Різкий спад чисельності населення у XVIII ст. привів його до межі домонгольського часу.

З наведеної таблиці видно, що тенденція змін чисельності населення міста протягом семи століть характеризувалася зростанням приблизно з однаковою інтенсивністю. Протягом XI-XIII та у XIV - третій чверті XVII ст. приріст становив близько 1000 осіб за одне століття. Лише в період монголо-татарської окупації спос-терігається зменшення кількості населення на 1000 осіб, а після 1672 р. і протягом наступного XVIII ст., в зв'язку з масовим виїздом мешканців - різке змен-шення на 4,7 тис. осіб.

Істотно відрізняється запропоно-вана І. Винокуром та М. Петровим схема скачкоподібних змін кіль-кості мешканців (рис. 5): протягом одного лише XIII ст. населення зменшується на чотири тисячі, згодом протягом двох століть (XV-XVI ст.) збільшується на дві, а протягом наступного XVII ст. - ще на чотири тисячі, натомість впродовж XVIII ст. знову зменшується майже на шість тисяч. Такі коливання наводять на асоціації хіба що зі стихійними лихами та масовими міграціями, але менш за все - з еволюцією міста європейського значення. Нижче ми покажемо, що не менш алогічними виглядають запропоновані І. Винокуром та М. Петровим схеми трансформацій розпланувальної структури міста, які хронологічно суперечать висунутій самими дослідниками схемі зміни чисельності населення.

Еволюція розпланування міста. Виявлена нами тенденція збільшення чисельності міського населення чітко відбивається на характері формування сельбищних зон та на еволюції урбаністичної структури міста, яка розвивається відцентрово.

В XII - першій половині XIII ст., з розширенням сельбищної території від серединної площадки на північ острова, сформувався другий, північний в'їзд до міста, від якого рівнобіжно вододілу північ-південь пройшли до центру вулиці Татарська (пізніша Велика Єзуїтська) та Зарванська. В цей самий час у межах серединної частини острова, ближче до західного в'їзду і на однаковій відстані від обох, північного та західного в'їздів, почав формуватись соціотопографічний центр міста - ринок (рис. 6).