B. Завада

ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ СТИЛЮ БАРОКО
У МОНУМЕНТАЛЬНІЙ ДЕРЕВ'ЯНІЙ АРХІТЕКТУРІ ПОЛІССЯ

Серед численних проблем історії українського зодчества особливе місце посідає питання про закономірності поширення та характер виявлення різних історичних стилів у будівельному мистецтві України. В тій чи іншій мірі цьому важливому фактору нашої архітектурної історії присвятили свої праці майже всі "піонери" вітчизняної історико-архітектурної науки Д.Антонович, М.Драган, В.Залозєцький, В.Січинський, С.Таранушенко, В.Шербаківський та ін.), виявивши при цьому цілу низку специфічних для українського зодчества особливостей стилістичного розвитку. Разом з тим у подальшому (в 30-і, особливо, повоєнні роки), в процесі дедалі відчутнішої "ідеологізації" радянської історичної науки і, зокрема, поширення в ній сумнозвісної концепції "тлетворного влияния Запада", стилістичний аналіз архітектурної спадщини України був фактично вилучений з мистецтвознавчих та історико-архітектурних досліджень. Навіть у 60 - 80-і pp., коли у більшості регіонів колишнього СРСР цю своєрідну заборону на вивчення архітектурних стилів було знято, в багатьох працях з історії українського зодчества побутувало пояснення всіх його генетичних, типологічних або локальних відмінностей виключно впливом внутрішніх факторів на зразок "самобутньої архітектурної творчості широких народних мас". Саме тому, незважаючи на появу цілої низки нових робіт про стилістичні особливості української архітектури (насамперед, Ю.Асєєва, Г.Логвина, В.Тимофієнка, В.Чепелика, В.Ясієвича), вивчення цього аспекту нашої архітектурної історії виглядає далеко не вичерпаним, поступаючись аналогічним розробкам у сусідніх країнах (Білорусі, Литві, Польщі, Росії та ін.) і за своїм масштабами, і за вагомістю теоретичних результатів.

Важливе значення для розвитку існуючих уявлень про закономірності стилеутворення в українському зодчестві має, на наш погляд, звернення до складного і різноманітного за формами процесу становлення стилю бароко в архітектурі дерев'яних храмів України. З одного боку, цей стилістичний напрямок відіграв досить помітну роль у кристалізації національних рис українського зодчества, залишивши (на відміну від інших історичних стилів) слід майже в кожному куточку нашої Батьківщини від Закарпаття на заході до Слобожанщини па сході України. З другого боку монументальна дерев'яна архітектура також посідає одне з провідних місці, в генезі українського зодчества, спираючись на багатий та різноманітний досвід народного будівництва і не знаючи відчутних хронологічних розривів у своєму розвитку. Саме ця галузь традиційного будівництва "забезпечувала" історичну цілісність найрізноманітніших стадіальних і локальних форм української архітектури і саме через неї відбувалося поступове закріплення естетичних принципів і прийомів того чи іншого історичного стилю (в даному випадку бароко) у специфічному художньому досвіді місцевих будівничих.

Зазначені причини обумовили традиційно підвищений інтерес дослідників до проблеми становлення бароко у культовому дерев'яному будівництві України, причому серед усього розмаїття поглядів па це явище досить чітко простежуються два головних і багато в чому протилежних підходи - мистецтвознавчий та етнографічний, які відбивають його проміжне положення в якості об'єкту дослідження. Перший з них розглядає історію будівельного мистецтва як процес послідовної зміни історичних стилів і, відповідно до цього, появу барокових рис в українській дерев'яній архітектурі як процес утворення ще одного локального, провінційного варіанту бароко. Другий, навпаки, пояснює формування згаданих стилістичних ознак виключно автономним, іманентним по суті, процесом розвитку власних традицій та обумовленого ними морфологічного потенціалу в архітектурі дерев'яних храмів України.

Неважко помітити, що обидва підходи відштовхуються від двох бездоганно сконструйованих моделей розвитку культури (відповідно елітарної та народної), проте не торкаються ані внутрішньої будови досліджуваного явища, ані механізмів його взаємодії з іншими галузями будівельного мистецтва. Виходячи з цього, для дальшого поглиблення існуючих уявлень про процес формування барокових рис у монументальній дерев'яній архітектурі України доцільно звернути уваги саме на внутрішні механізми засвоєння нових стилістичних ідей цією архітектурно-будівельною системою.

Однім з найбільш дієвих шляхів розв'язання цього питання є, на наш погляд, максимальне врахування у дослідженні регіонального фактору, орієнтоване, насамперед, на виявлення у монументальному дерев'яному будівництві України системи історично споріднених архітектурно-мистецьких шкіл та осередків. Це не тільки дозволяє виявити несинхронність та нерівномірність поширення стилістичних рис бароко у різних місцевостях України, але й допомагає простежити відмінності у шляхах та формах розгортання цього процесу в залежності від архітектурно-художніх традицій кожного регіону. Звичайно, наявність подібного розшарування значною мірою обумовлена характером та глибиною засвоєння місцевими майстрами композиційних та художньо-декоративних прийомів попередніх стилістичних напрямків (насамперед, ренесансу). Так, в архітектурі дерев'яних храмів Волині та Галичини, художня самоцінність яких багато в чому визначалася естетичними ідеями європейського Відродження, барокові риси простежуються переважно в характері елементів дрібної пластики та декору, не порушуючи визначальної для обох архітектурно-мистецьких шкіл ренесансної спрямованості. І навпаки, на Лівобережжі та Наддніпрянщині, де в силу особливих історичних обставин вплив ренесансу був значно меншим, художня концепція бароко виявилася чи не найяскравіше в усьому монументальному дерев'яному зодчестві України.

Не заперечуючи важливої ролі зазначеного фактору у формуванні місцевих варіантів бароко в Україні, слід звернути увагу і на інший, суто "внутрішній" аспект подібного розшарування, пов'язаний з ареальністю (територіальною обмеженістю) будь-яких стилістичних інновацій у досліджуваній галузі традиційного будівництва. Це обумовлювалося трьома властивими монументальній дерев'яній архітектурі особливостями: відносно невеликим радіусом діяльності запрошуваних для будівництва майстрів чи теслярських артілей, використанням в якості зразка (прототипу) зведених переважно неподалік будівель, а також активною участю всієї громади у процесі будівництва (особливо так званим "господарським способом"), внаслідок чого ще більше посилювалася місцева "прописка" використовуваних композиційних, конструктивно-технологічних та художньо-декоративних прийомів. Неважко помітити, що в усіх трьох випадках ми маємо справу з проявами глибинних територіальних структур традиційної культури, первинним виразником яких є цілісна й самодостатня для забезпечення своїх соціальних, господарських та естетичних потреб сусідська община (1). Ця особливість монументальної дерев'яної архітектури споріднює її з іншими галузями народного будівництва з властивою для них ареальністю головних елементів і є, на наш погляд, визначальною причиною локальних відмінностей у поширенні стилю бароко в будівельному мистецтві України.

Складність і недостатня вивченість досліджуваного процесу утруднюють можливість його вичерпного, науково-обгрунтованого аналізу в масштабах всієї України і вимагають обмеження дослідження територією якоїсь однієї історичної області, достатньо давньої і репрезентативної для всієї української дерев'яної архітектури в цілому. До числа таких визначальних в історії будівельного мистецтва України регіонів належить, безперечно, і Полісся, матеріальна культура якого на протязі багатьох століть відрізнялася не тільки усталеним і безперервним характером розвитку, але й винятковим різноманіттям поширених тут архітектурних форм та будівельних прийомів. Найбільший інтерес в цьому відношенні викликає західна, правобережна частина регіону, яка разом з південними районами Білорусі утворювала в давнину зону історичного Полісся, де в процесі тривалої еволюції сформувалися чотири локальних групи дерев'яних храмів - цснтрально-поліського (архаїчного), волинського, київського та північно-поліського (хатнього) типів (2).

Найбільш давньою за походженням є центрально-поліська група дерев'яних храмів, особливості якої (використання переважно квадратних чи прямокутних в плані зрубів, найпростіших наметових верхів чотиригранної форми, а також цілого комплексу інших будівельних архаїзмів) більш докладно розглядалися в окремому дослідженні (3). Порівняльний аналіз різних за часом зведення будівель цієї групи, починаючи від найбільш ранніх з відомих нам храмів XVI ст. (в Гішині, Качині й Суходолах Волинської обл., Новому Корці на Рівненщині) до останніх зразків подібних споруд у першій половині ХГХ ст. (в Датині, Дорогиничах, Самарах Волинської обл., Шубкові на Рівненщині, Мошках та Сущанах на Житомирщині), дозволяє стверджувати, що на протязі цього тривалого історичного періоду будь-яких істотних змін в їхній архітектурі не відбулося. Навіть у XVIII ст., коли природним було б очікувати найбільш повного і яскравого прояву барокових тенденцій в архітектурі храмів архаїчного типу, для переважної більшості цих споруд були властиві протилежні процеси, пов'язані з помітним спрощенням їхніх об'ємно-просторових, конструктивних та художньо-декоративних характерне гак. Особливо показовим в цьому відношенні було майже цілковите зникнення у будівлях зазначеного періоду традиційних, розкритих у внутрішньому просторі рублених верхів і заміна їх простими наметовими дахами чотирисхилої форми з плоскою стелею в інтер'єрі. Аналогічні тенденції простежувались також і в помітному зменшенні кількості таких споруд у ХІІІ і, особливо, у ХІХ ст., коли вони зводилися переважно у найбільш глухих, віддалених від головних центрів регіону, куточках Центрального Полісся. Це дозволяє зробити висновки щодо відсутності скільки-небудь помітного впливу бароко па архітектуру центрально-поліської групи дерев'яних храмів чи навіть певної естетичної "несумісності" закладених в обох згаданих явищах художніх концепцій.

Дещо інакше розгортався досліджуваний процес на території Волинського Полісся (північні райони Рівненської та Волинської обл.), де вже на початку XVI ст. з'явилися перші зразки храмів особливого, волинського, типу (в Ковелі, Нуйному, Смідині Волинської обл.). Споруди цієї групи відрізнялися підкресленим раціоналізмом у побудові об'ємно-просторової композиції, тяжінням до "чистих" геометричних форм (круглих, квадратних, кубічних, сферичних тощо), а також спокійними, врівноваженими пропорціями. Найбільш повно це виявилося у рішенні їх рублених восьмигранних верхів, особливістю яких були м'який, беззаломний (тільки за допомогою чотирьох плоских парусів) перехід до четверика нижнього ярусу та своєрідні співвідношення між гранями склепінчастого перекриття, які наближали його форму в плані до рівнобічного восьмикутника. Крім того, характерною ознакою храмів волинського типу було влаштування обхідних галерей ("опасання") й розвинених карнизів на фігурних кронштейнах, які були головними горизонтальними акцентами цих споруд й надавали їм своєрідного приземкуватого вигляду (4). Перелічені особливості досліджуваної локальної групи будівель свідчать про помітний вплив на їхню архітектуру естетичних ідей європейського Відродження, що й визначило специфічні умови формування барокових рис у поліських дерев'яних храмах волинського типу.

Головним різновидом досліджуваної групи культових споруд на всіх стадіях їхнього розвитку були тризрубні храми з одним центрально розташованим верхом, що являли собою найбільш послідовне втілення загальної ренесансної спрямованості волинської архітектурно-будівельної школи. Але вже наприкінці XVII ст. з'явилися перші ознаки барокового ускладнення подібних будівель у вигляді невеликого додаткового залому в основі центрального верху (Карасин Волинської обл.), хоча найбільш повно ця стилістична тенденція виявилася у тризрубних одноверхих храмах середини XVІІІ ст. (у Тростянці, Сморжеві на Рівненщині, Макаревичах Волинської обл.) з властивими для них вертикальними пропорціями головних елементів, складною формою віконних отворів та фігурних вирізів, вишуканістю декоративного оздоблення в цілому (рис. 1,а). Наприкінці XVІІІ, особливо в першій половині XIX ст., розвиток цих споруд (в Шепелі й Усичах Волинської обл., Будеражі, Поліському й Липках на Рівненщині, Жолобному на Житомирщині) відзначався поступовим відродженням багатьох первісних рис волинських одноверхих храмів (насамперед, чотирикутної в плані форми нижніх зрубів та беззаломного переходу до восьмерикової основи верху), чому сприяла не тільки зміна стилістичного впливу бароко класицизмом, але й внутрішня спорідненість останнього з естетичними принципами європейського Відродження.

Значно повніше барокові тенденції проявилися у відносно нетривалому (кінець ХVІІ - ХVІІІ ст.), але плідному процесі перетворення описаного вище одноверхого різновиду тризрубного храму у триверхий, пов'язаному з поступовим формуванням над бабинцем та апсидою двох додаткових рублених верхів. У будівлях перехідного типу (в Карасині, Лишнівці, Ситниці, Городному Волинської обл.) своєрідні "ембріони" таких верхів у вигляді невисоких зімкнутих склепінь восьмикутної в плані форми були ще сховані у масиві каркасного даху і лише в першій половини XVIII ст. трансформувалися у невеликі, відкриті зовні, однозаломні верхи (в Мизові, Камені-Каширському Волинської обл., Доротичах, Новоставцях, Великому Житипі на Рівненщині). Дальша еволюція досліджуваного різновиду культових будівель була пов'язана з формуванням над західним та східним зрубами розвинутих двоярусних верхів, рівнозначних у композиційному та конструктивному відношеннях центральному, а також з появою в основі кожного з них невеликого додаткового залому (у Липному, Троянівці Волинської обл., Великому Стидині, Полянах, Сторожеві на Рівненщині). Ці, барокові по суті, перетворення тризрубних триверхих храмів волинського типу супроводжувалися у середині XVІІІ ст. посиленням вертикальних пропорцій й ускладненням Об'ємно-просторового та художньо-декоративного рішення, що найяскравіше відбилося в архітектурі Преображенської церкви 1730 р. у містечку Тучині на Рівненщині (рис. 1 ,б). Слід відзначити, що в останній чверті ХVІІІ ст. з посиленням класицистичних тенденцій у дерев'яній архітектурі Волинського Полісся цей різновид монументальних будівель тут майже не зустрічається, поступившись місцем найбільш поширеним на території регіону тризрубним одноверхим храмам. Описаний напрямок барокових перетворень в архітектури досліджуваної групи споруд, пов'язаний з введенням до їхніх композиційних структур додаткових об'ємно-просторових елементів, найповніше виявився у процесі формування хрещатих у плані будівель волинського типу. Як і в випадку з розглянутим вище триверхим різновидом дерев'яних храмів, перші зразки таких споруд (в Новосілках під Рівним та Дрозднях під Ковелем) з'явилися на території регіону у 1690-1700-х pp., хоча найбільшого поширення будівництво хрещатих храмів волинського типу досягло вже у другій половині ХУШ ст. (у Бірках, Микуличах, Несвічі, Осі, Розвитниці, Туропині Волинської обл., Білобережжі, Степані на Рівненщині). Бароковість цих будівель відбивалася не тільки в загальному ускладненні їхньої об'ємно-просторової композиції, але й у помітному збільшенні висоти нижніх зрубів та характерній пластиці окремих елементів (віконних отворів, фронтонів та маківок завершення тощо), хоча за головними своїми ознаками (використанням переважно чотирикутних у плані зрубів, відсутністю додаткового залому в основі центрального верху, стриманим характером декоративного оздоблення) вони цілком відповідали загальній ренесансній спрямованості волинської архітектурно-будівельної школи. Найповніше барокові риси простежуються в архітектурі Троїцької церкви 1759 р. у Степані на Рівненщині (рис. 1, в), яка виділяється серед решти хрещатих храмів волинського типу більш складною об'ємно-просторовою структурою, тонким моделюванням окремих композиційних та просторових вузлів (наприклад, бічних приділів з пластичним переходом від нижнього четверика до шестирика другого ярусу), а також соковитим різноманітним декором.

Найбільшою глибиною досліджуваного процесу відзначався розвиток монументальної дерев'яної архітектури у східній частині Українського Полісся (північні райони Київської та Житомирської областей), де на межі XVІІ -XVIII ст. сформувалася ще одна, київська, група поліських дерев'яних храмів. Це пояснюється, насамперед, відсутністю у будівельній культурі Київського Полісся таких глибоких "слідів" ренесансу, як на Волині, що добре простежується на прикладі небагатьох відомих тут будівель ХVІІ ст. (у Вересах на Житомирщині, Макарові на Київщині тощо), досить близьких за своєю архітектурою до храмів архаїчного типу (5). Іншу естетичну концепцію відбивали монументальні споруди з високими гранчастими зрубами шести- або восьмикутної в плані форми, стрімкими багатоярусними верхами та вишуканим різьбленим декором, перші зразки яких з'явилися тут у 1690 - 1700-х pp. (у Володарську-Волинському, Брусиловi на Житомирщині, Бородянці Київської обл.). Формування зазначеної групи поліських дерев'яних храмів відбувалося поступово і включало в себе кілька взаємопов'язаних напрямків або стадій:
1) ускладнення форми віконних та дверних отворів, фігурних арок-вирізів, а також всієї системи декоративно-пластичного рішення споруди в цілому (насамперед в її інтер'єрі);
2) перетворення невеликих, схованих в масиві чотирисхилого наметового даху, однозаломних восьмигранних верхів у двозаломні (спочатку над центральним, а згодом і над бічними зрубами);
3) збільшення висоти нижніх зрубів та посилення вертикальних пропорцій головних елементів споруди;
4) перехід до використання у нижньому ярусі гранчастих зрубів восьмикутної та шестикутної в плані форми замість квадратних та прямокутних;
5) ускладнення композиційної структури храму шляхом введення до неї додаткових об'ємно-просторових елементів.

Процес барокових перетворень в архітектурі досліджуваної групи монументальних дерев'яних споруд добре простежується на прикладі тризрубних триверхих храмів - найбільш поширеного на території Київського Полісся різновиду культових будівель. Для значної частини подібних споруд (у Вишгороді, Товстому Лісі на Київщині, Грижанах, Івановичах, Краївщині на Житомирщині) цей процес починався в інтер'єрі храму й обмежувався трьома першими з наведених вище стадій стилістичної еволюції, хоча окремі зразки більш складних будівель з гранчастими зрубами з'явилися тут ще на межі ХУП -ХУШ ст. (6). Найбільш ранньою пам'яткою цього типу є Миколаївська церква 1746 р. у Горбулеві на Житомирщині (рис. 2, а), в композиційному та конструктивному рішенні якої добре відображений послідовний і поступовий характер барокових трансформацій в архітектурі тризрубних триверхих храмів на території Київського Полісся (поєднання квадратних та шестикутних в плані зрубів, одно- та двозаломних верхів тощо). Більшість подібних будівель з'явилася тут вже в другій половині XVIII ст., супроводжуючись при цьому дальшим ускладненням об'ємно-просторової композиції та появою таких вишуканих зразків монументальної дерев'яної архітектури, як храми в Болячеві (7), Солов'іві (8), Сушках (9) на Житомирщині, Новопетровцях (10) під Києвом.

Водночас з головним триверхим різновидом тризрубних храмів київського типу у більш північних, прилеглих до Білорусії, районах Київщини та Житомирщини знайшли поширення і невеликі тридільні споруди з одним центрально розташованим верхом. Вплив бароко на їхню архітектуру інколи обмежувався лише ускладненням внутрішнього декору (в Шоломках на Житомирщині), хоча водночас з цим в зоні, прилеглій до Києва, були відомі випадки використання в них високих шестигранних зрубів та розвинених двоярусних верхів (церква Козьми і Дем'яна 1754 р. у Димері). Для більшості ж тризрубних одноверхих храмів київського типу барокові перетворення обмежувалися лише трьома першими умовними стадіями цього процесу, що добре простежується на прикладі Миколаївської церкви 1748 р. у Левковичах (рис. 2, б) Житомирської обл.

Рідкісним напрямком досліджуваного процесу у будівлях київської групи було ускладнення їхньої композиційної структури шляхом введення додаткових об'ємно-просторових елементів, пов'язане з формуванням нових композиційних типів споруд. Незважаючи на значне поширення на території сусідньої Чернігівщини хрещатих одно- та п'ятиверхих храмів, на захід від цього ареалу подібні споруди зводилися надзвичайно рідко, зустрічаючись переважно в південних районах Київщини. Тим більшої уваги заслуговує будівництво у 1791 р. у селі Троковичах (на північ від Житомира) Троїцької церкви, яка первісне (до прибудови у 1900-х pp. дзвіниці та двох бічних приділів до нави) являла собою типовий тридільний триверхий храм київського типу, ускладнений влаштуванням на північ та південь від бабинця та апсиди чотирьох високих, квадратних у плані, зрубів з невеликими однозаломними верхами (рис. 2, в). Наукова та художня цінність цієї споруди тим вище, що, на відміну від інших пам'яток київської групи, в її інтер'єрі зберігся чи не єдиний у східній частині Полісся зразок складного фігурного вирізу між навою та бабинцем.

Дещо інакше процес становлення бароко в архітектурі храмів північно-поліського (хатнього) типу, які локалізувалися невеликою компактною групою їй крайній півночі Волинського Полісся, в зоні, безпосередньо прилеглій до Білорусі та Польщі. Найпростішим і, разом з тим, найбільш давнім за хронологією різновидом цих споруд були невеликі дводільні храми, які ще на початку XVIII ст. відрізнялися використанням переважно чотирикутних у плані зрубів, приземкуватими пропорціями, а також стриманим характером декору (11). Тим цікавіше, що саме в цей час на території регіону почали з'являтися й зовсім інші за своєю стилістичною спрямованістю двозрубні будівлі хатнього типу, класичним зразком яких є церква Іоанна Богослова у Гуті-Кам'янській під Каменем-Каширським (рис. 3, а). До числа найбільш помітних змін в архітектурі пам'ятки слід віднести збільшення висоти та посилення вертикальних пропорцій обох зрубів, ускладнення елементів дрібної пластики та декору (фігурного вирізу між навою та апсидою, декоративної маківки на гребені даху тощо) і, нарешті, появу на південь від нави гранчастої, ефектно витягнутої у поздовжньому напрямку, апсиди, Подібна форма вівтарного зрубу була властива і для деяких інших дводільних храмів ХVІІІ ст. як на півночі Волинського Полісся (у Верхах, Ратному Волинської області, Великих Озерах на Рівненщині), так і в сусідніх з ним районах Білорусі та Польщі і являла собою один з визначальних атрибутів барокових перетворень в архітектурі монументальних дерев'яних споруд досліджуваної групи.

Аналогічні тенденції простежуються і при співставленні тридільних хатніх храмів XVIII ст. з їх більш ранніми прототипами, зокрема з Дмитрівською церквою 1676 р. у Згоранах Волинської обл. (12) Характерними ознаками пам'ятки є стриманість декоративного оздоблення і лаконізм об'ємно-просторової композиції, обумовлений використанням зрубів найпростішої чотирикутної форми. Зовсім іншу стилістичну спрямованість відбиває архітектура церкви Різдва Богородиці у Здомишлі Волинської обл. (рис. 3, б). Незважаючи на всю унікальність давніх елементів споруди (насамперед характерного в конструктивному відношенні склепінчастого перекриття над навою), загальна композиція пам'ятки формувалася вже у XVIII ст. під впливом пануючих на той час стилістичних принципів бароко. Це відбилося, передусім, у влаштуванні знайомої нам гранчастої, витягнутої в поздовжньому напрямку, апсиди, а також у появі з протилежного боку від нави пластичної дзвіниці з відкритою аркадою-галереєю на верхньому ярусі. Поєднання обох елементів підкреслює провідну роль поздовжньої осі у загальній композиції споруди, надаючи її архітектурному рішенню яскраво виявлену динаміку та експресію.

Водночас з наведеними вище змінами в архітектурі досліджуваної групи поліських дерев'яних храмів важливим напрямком їх барокових перетворень було введення до їх композиційної структури додаткових об'ємно-просторових елементів. Найбільш повно це виявилося у формуванні на основі дводільних храмів хатнього типу особливого різновиду цих споруд з двома симетрично розташованими на головному фасаді рубленими баштами. Використання цього прийому помітно збагатило об'ємно-просторову структуру зазначеної групи монументальних будівель, сприяючи остаточному переміщенню головних композиційних акцентів з нави на вхідну частину споруди. Будівництво подібних храмів на території Полісся розгорнулося переважно у другій половиш ХVІІІ ст. (в Грудках, Вишеньках Волинської обл., Мерочному, Друхові на Рівненщині), найчастіше поєднуючись зі складною тридільною структурою нави, бічні простори якої відокремлювались від центрального двома рядами колон водночас з більшим чи меншим зниженням рівня стелі. Базилікальна структура подібних споруд найбільш послідовно виявлена в інтер'єрі церкви Різдва Богородиці у Друхові на Рівненщині (рис. 3, в), що в комплексі з виразною пластикою каркасного завершення надає всій пам'ятці в цілому особливого барокового відтінку.

Таким чином, аналіз різних напрямків та форм становлення стилю бароко у монументальній дерев'яній архітектурі Полісся показує, що вони відбивають певну, загальну для всіх архітектурно-будівельних шкіл регіону послідовність цього процесу і умовно можуть бути кваліфіковані як його окремі стадії. Разом з тим в кожному конкретному випадку досліджуваний процес відрізнявся різноманітним поєднанням перелічених вище форм, що й обумовило різну глибину і спрямованість засвоєння барокових ідей окремими локальними школами Українського Полісся. Особливо слід підкреслити, що при всьому різноманітті конкретних форм впровадження цього стилістичного напрямку у будівельній культурі регіону хронологічні межі його побутування в різних частинах Полісся були приблизно однаковими - з 1690-х до 1800-х pp. Поширення окремих елементів барокового стилю відрізнялося поступовим, уповільненим характером, що добре простежується на прикладі впровадження багатогранних зрубів в храмах київського типу, "просування" яких від розвинених архітектурно-художніх центрів Київщини та Чернігівщини до західних кордонів Київського Полісся (територія сучасної Житомирської обл.) розтягнулося в часі майже на століття - з кінця XVII до другої половини XVIII ст.

Наведені спостереження над процесом формування та кристалізації барокових рис у монументальній дерев'яній архітектурі Полісся є лише невеликим штрихом до створюваного ось уже протягом століття колективного портрету українського бароко (13). Для заповнення відсутніх ланок досліджуваного процесу, безумовно, потрібне істотне розширення кола використовуваних зараз натурних, іконографічних та письмових свідчень про особливості виникнення та розвитку архітектурних форм у всьому розмаїтті поліських дерев'яних храмів XVII - початку XIX ст. Проте навіть цей створюваний на найновішій фактологічній та методологічній базі образ українського бароко не буде повним без дослідження всього комплексу внутрішніх та зовнішніх факторів, які обумовили появу цього яскравого і самобутнього явища в Україні. Цілком очевидно, що процес цей був тривалим і багатошаровим, здійснюючись насамперед у літературі та мистецтві (музичному, образотворчому, монументальному, декоративно-прикладному) і помітно випереджаючи реалізацію барокових ідей в архітектурних формах. Саме тому справді комплексне, об'єктивне та науково обґрунтоване висвітлення проблеми становлення стилю бароко у монументальному дерев'яному будівництві Полісся та України в цілому можливе лише за умови інтеграції творчих зусиль представників різних галузей сучасної історичної науки: літературознавства, історії релігії та філософії, мистецтвознавства, етнографії і, звичайно ж, історії архітектури.

ПРИМІТКИ

1 Завада В.Т. Общие и локальные традиции в деревянном зодчестве. -М., 1989. -С. 39-40.
2 Завада В.Т. Локальные особенности в архитектуре деревянных храмов Украинского Полесья //Архитектурное наследство. - 1990. -№ 37.-С. 135.
3 Там же.-С. 135-138.
4 Там же.-С. 138-139.
5 Там же.-С. 140-141
6 Там же. - С. 134; Павлуцкий Г.Г. Деревянные и каменные храмы // Древности Украины. - Киев, 1905.-Вып. 1.-С. 8.
7 Павлуцкий Г.Г. Вказ. праця. - С. 7.
8 Хадыка Т.П. Аналіз станаулення стылю барока у манумснтальным драуляным дойлідстве Беларусі XVIII ст. // Весці АН БССР; Серыя грамадскіх навук. - 1974. -N* 1. -С. 9- 10.
9 Колков Ф.К. Старинные деревянные церкви па Волыни: Материалы по этнографии России. - СПб., 1910.
10 Щербаківський В. Українські дерев'яні церкви та їх типи. -Львів, 1905. -С. 451.
11 Завада ВТ. Локальные особенности ... -С. 144.
12 Там же.
13 Логвин ГЛ. Этапы развития и стилевые особенности архитектуры украинского барокко // Памятники архитектуры Украины. Новые исследования. - Киев, 1986. - С. 12-41; Логвин Г.Н. Украинское искусство X - XVIII вв. - М., 1963; Хадыка Т.П. Вказ. праця; Якімович Ю.А. Драулянае дойлідства Беларускага Палесся: XVII - XIX ст. ст. Мінск, 1978; Эрнст Т. Разобранная церковь села Новые Петровцы // Искусство в Южной России. - 1913. - № 9 - 10.

Архітектурна спадщина України, № 1, 1994 р