архітектура / дослідження

Лариса Ганзенко, Тетяна Тимченко, Володимир Цитович

ВІДТВОРЕННЯ СОБОРУ АРХІСТРАТИГА МИХАЇЛА
погляд на нез'ясовані проблеми

Широкомасштабні роботи з відбудови храму Архі-тратига Михаїла в Києві йдуть уже до завершення, а тим часом турбує незадовільна теоретична аргументація цього процесу: ідейні, морально-етичні засади відбудовчих робіт, юридичний статус новозведених об'єктів і наміри щодо дальшого їх використання, їхня типологія й ціннісна структура і відповідно мета робіт не відбиті в жодній з уведених у науковий обіг концепцій. А саме ці параметри мають розглядатися як підстави для визначення методологічних основ (логічного обґрунтування конкретних практичних методик) відбудови.

Невизначеність позицій, термінологічне безладдя ускладнюють порозуміння між фахівцями, породжують іноді полярні оцінки досягнутих результатів.

Отже, зі справою відтворення Михайлівського собору пов'язана ціла низка різнорідних проблем. Цією публікацією маємо на меті започаткувати наукове обговорення їх, що, як видається, давно на часі і, може навіть, - з уваги на нинішній етап відбудови - уже задавнене, а втім, і далі актуальне, адже список храмів, відтворити які передбачається в найближчі роки, раз у раз поповнюється.

Теоретичні аспекти відтворення

Основна проблема, з якої виникають інші, полягає, на нашу думку, в тому, що відтворення досі не залічується до якоїсь конкретної, усталеної галузі діяльності. Під норми реставраційної практики намагаються підвести діяльність різного спрямування, плутають змістову суть відтворення і реставрації. Можливо, до цього спричинюється те, що відтворення організаційно підпорядковане реставраційній (і далі - пам'яткоохоронній) галузі, дарма що між цими видами діяльності є засаднича відмінність: сучасна теорія реставрації заперечує можливість відтворити в натуральних розмірах зруйновані повністю пам'ятки, що зафіксоване в Афінській (1931) і Венеційській (1964) хартіях, визнаних у цілому світі.

І хоч Венеційська хартія і нині розглядається як кредо професійної етики реставраційної діяльності, все ж таки суспільний розвиток після другої світової війни змусив істотно змінити ідеологію пам'яткоохоронної справи. Народи Європи почали розглядати відбудову зруйнованих війною міст як відродження загальнонаціональних цінностей. Згодом відтворення уведено до пам'яткоохоронної сфери на рівні міжнародних нормативних актів. Вперше це зроблено на основі повоєнного досвіду повернення до культурного обігу зруйнованих історичних місць у Рекомендації ЮНЕСКО про охорону на національному рівні культурної та природної спадщини (Париж, 1972) (1). Відтак у наступних документах важливим аргументом на користь відтворення стали вважати вимогу регенерації містобудівного ансамблю. Так, у Рекомендації ЮНЕСКО про збереження і сучасну ролю історичних ансамблів (Варшава - Найробі, 1976) зазначається: "Під "охороною" розуміється виявлення, !захист, збереження, реставрація, відновлення, утримання в порядку та відродження до життя історичних або традиційних ансамблів і навколишнього середовища" (2).

У Дрезденській декларації (1982) дано оцінку практиці відтворення об'єктів, зруйнованих під час війни, і як виняток визнано припустимим повне відновлення зруйнованих пам'яток видатного значення (за наявності достатньої документації) (3).

Вашингтонська хартія ІКОМОСу (1987) наголошує на доконечній потребі всебічної охорони історичних міст та ансамблів (4). У Хартії з охорони та використання археологічної спадщини (Лозанна, 1990) стверджується, що відновлення відповідає двом важливим функціям - експериментальним розвідкам і популяризації (5).

Проте цей процес юридичного обгрунтування легітимності відтворення навряд чи можна вважати остаточно завершеним.

Водночас в Україні практичний досвід відбудови зруйнованих за часів СРСР пам'яток критикується, а то й цілковито заперечується фахівцями-реставраторами, що промовисто засвідчують публікації і виступи Н.Логвин, В.Вечерського, Г.Логвина, Є.Водзинського та інших (6). Очевидно, що між теоретичним обґрунтуванням реставрації і відтворення лежить прірва. Адже теорія реставрації визнає принципово неможливим відтворення втрачених цінностей об'єкта, насамперед - цілісності його матеріально-предметної структури (за визначенням Нарської конференції (1994) (7(, автентичності задуму, матеріалу, функції, оточення й техніки виконання. На наш погляд, конфлікт цей лишатиметься неперебореним, доки ми намагатимемося обґрунтувати з точки зору засад реставраційної практики діяльність зовсім іншого роду, і навпаки - пояснити завдання відтворення вимогами охорони пам'яток. Цим самим і далі живиться породжене радянською дійсністю абсолютно хибне (і давно вже спростоване науковцями) уявлення про реставрацію як "наукове чудо", здатне відтворити те, що давно втрачене, "у первісному вигляді" або навіть "поліпшити оригінал".

Прикладом живучості таких уявлень є недавні публікації, автори яких намагаються обґрунтувати засади відтворення зруйнованих київських храмів. Зокрема головний архітектор інституту "Укрпроектреставрація" В.Косьяненко у міркуваннях з приводу відтворення Успенського собору Києво-Печерської лаври, не вагаючись, називає цю акцію "реставрацією" (8).

Ґрунтовнішою виглядає спроба аргументувати відтворення Михайлівського собору, яку зробив головний архітект проекту Ю.Лосиць кий (9). Він слушно зазначає, що положення теорії реставрації не чинні щодо завдань відтворення, оскільки відтворення - це не реставрація, бо тут немає вже що реставрувати. Але водночас Ю.Лосицький вказує на можливість цілком адекватної заміни автентичної, вкритої патиною часу пам'ятки вірогідною копією, пропонуючи бачити в архітектурному творі насамперед проект, створений автором для виконання іншими, як партитура симфонії чи театральний сценарій (10). Фактично він ототожнює автентичну пам'ятку і новобуд кінця XX сторіччя. Твердження Ю.Лосицького про можливість "повторного виконання задуманої автором (або авторами) архітектурної форми" (11) є нонсенсом щодо зруйнованих пам'яток взагалі і Михайлівського собору зокрема, бо ж він являв собою перед руйнацією не втілення первісного авторського проекту, а споруду, що її початковий вигляд істотно змінили переробки й нашарування кількох епох. Тож про повторне виконання якого проекту і задуму якого саме автора може йти тут мова? А втім, висновок Ю.Лосицького видається правильним: не треба судити про такі відтворені споруди з позицій археолога чи реставратора - потрібно бачити в них передусім мистецьку цінність.

Справді, в разі відтворення ми можемо говорити лише про відродження ідей, закодованих колись у втрачених автентичних пам'ятках. Після руйнації матеріального носія цих ідей вони живуть далі у свідомості народу. Як показує історія, рано чи пізно постає питання про повернення до життя таких пам'яток. І шляхи реалізації цього прагнення можуть бути різними. З одного боку, відтворення - це будівництво ідентичних за призначенням (і однойменних, якщо це храмове будівництво) об'єктів, які репрезентують сучасну культуру, а з другого - це наукова реконструкція.

Власне кажучи, оскільки ці обидві методики ідейно споріднені й передбачають у результаті створення об'єкта сучасної культури, то вибір будь-якої з них, так само як і їхнє поєднання, є суто смаковою аберацією наших днів. Ухили в той чи той бік залежать від рівня документальних свідчень про пам'ятку і наукової забезпеченості робіт. Проте доцільність кожної з них має бути обгрунтована з'ясуванням культурологічних аспектів справи, про які йшлося вище.

Реконструкцію вважають методом вивчення, а також відтворення пам'ятки, що виражається в науковому описі, кресленику, малюнку, макеті, моделі або схемі (12). Наукову реконструкцію часом розглядають і як реставраційний метод, тому найчастіше саме на професійний досвід реставраторів покладається справа відтворення в натурі зруйнованих пам'яток. У цьому й полягає абсурдність ситуації, бо реставратор не повинен створювати нові об'єкти (13).

Однак реставратори часом перебирають на себе сміливість розв'язувати низку проблем, що далеко виходять за межі їхньої професійної компетенції. Вітчизняний досвід здійснених у натуральний розмір наукових реконструкцій з орієнтацією на виявлення "первісного вигляду" втрачених пам'яток доби Київської Русі не дає жодного позитивного прикладу досконалого знання про об'єкт і органічного поєднання новобудови з історичним оточенням, яке найчастіше являє собою культурні нашарування ХІХ-ХХ сторіч. За словами відомого теоретика реставрації Л.Лелекова, широкомасштабні реконструкції призводять до "переродження національного фонду пам'яток культури, до ліквідації їхньої культурно-естетичної вірогідності саме руками реставраторів" (14).

Очевидно, найбільш методологічно виваженим і художньо довершеним був би підхід до відтворення як до будівництва нових споруд з орієнтацією на творче переосмислення втраченої пам'ятки в сучасних архітектурних і образотворчих формах. Намагання відновити "первісний вигляд" радше свідчить, як завважує Н.Логвин, про брак творчого потенціалу в сучасних архітектів, неспроможних запропонувати проект нової споруди на історичному місці (15).

З іншого боку, завданням реставраторів у разі відтворення пам'яток, що дійшли до нашого часу у вигляді археологічних руїн, полягає в тому, щоб забезпечити схоронність автентичних фундаментів, як до того закликає Лозаннська хартія (1990): "відновлені об'єкти не повинні зводитися на власне археологічних руїнах, а визначатися як такі самостійно" (16).

Перед початком відбудовчих робіт руїни Михайлівського собору становили собою рештки автентичних фундаментів XII сторіччя, які разом з навколишнім культурним шаром були носієм інформації про історію побутування храму. Професійним обов'язком реставраторів було здійснити наукове обстеження, консервацію, музеєфікацію цих об'єктів, забезпечити сприятливий режим демонстрації їх. На жаль, у випадку з відтворенням Михайлівського собору (а також Успенського собору Києво-Печерської лаври) рекомендації згаданої Хартії знехтувано. Таким чином, комплекс історичних цінностей автентичних руїн знівельовано, або, інакше кажучи, перенесено в археологічну документацію.

Якщо вже досить обговореним і з'ясованим є той факт, що внаслідок відтворення дістаємо не пам'ятку, а об'єкт сучасної культури, власне лише символ зруйнованої пам'ятки, то чи варто й далі залічувати відтворювальну діяльність до пам'яткоохоронної сфери? На нашу думку, відтворення слід розглядати як різновид художньо-творчої діяльності на грані науки і творчості, яка має регулюватися законом України й положеннями міжнародних актів з охорони історичного середовища. Неодмінною умовою ведення відтворювальних робіт є схоронність автентичних решток зруйнованих пам'яток. Відтворюючи - не нищім!

Ідейні й етичні основи відтворення храму

Кожна доба дає свою оцінку попередніх етапів розвитку культури, яка відповідає рівню суспільної свідомості й актуальній системі цінностей. І пам'ятки щоразу вводяться до культурного обігу з позицій відповідної ціннісної орієнтації суспільства. Тому відтворення пам'яток, зокрема й Михайлівського собору, має розглядатися як проблема загальнокультурного значення. Отже до обговорення її має бути залучено якнайширше коло фахівців (філософів, богословів, релігієзнавців, соціологів, психологів, політологів, мистецтвознавців, правників та ін.).

Певний досвід з'ясування ідейних і етичних засад відродження зруйнованих святинь нагромаджено на терені культурологічних досліджень. Так, про моральну припустимість відтворення пише Л.Скорик, вбачаючи в ньому символічний акт ствердження життєздатності культури, протест проти свідомого планомірного нищення Києва, що його зазнало місто за тоталітарних режимів. Вона наголошує потребу відтворення втрачених святинь як опорних точок національного духу (17). Аналогічну ідею обстоює Є.Тиманович, акцентуючи, до того ж, значення відтворення київських храмів як складника духовно-релігійного відродження всього східного слов'янства (18). Тему продовжує І.Гирич, підкреслюючи вагу і ролю Києва як духовного центру слов'янського світу, а відтворення його святинь - у здійсненні ідей національного відродження ("української справи") (19). За відродження історичної ідентичності Києва висловилась і київська міська адміністрація (20).

Ідейні й морально-етичні основи відтворення храму можна розглядати з урахуванням того, що шанобливе ставлення до пам'яток минулого, звернення до власних першоджерел у духовній царині - відмітна ознака культури і питома риса українського менталітету. Українці завжди ревно дбали про свої святині - це простежується ще з часів славетного лаврського іконописця XII сторіччя Олімпія (21). Багата на приклади такого піклування про храми й історія української культури ХVІ-ХІХ сторіч. У Києві пам'ятки доби Київської Русі - Кирилівську, Десятинну, Успенську церкви, храм Спаса на Берестові, і Софійський і Успенський собори - відбудовували протягом XVII - XIX сторіч, і провідною в цій справі була ідея збереження християнських святинь задля підтвердження споконвічності православ'я на українських землях (22).

Михайлівський Золотоверхий монастир з собором Архістратига Михаїла до руйнації був давнім визначним осередком української духовності, культури, свідком історичного розвитку українського народу. Пам'ять про нього і тепер відіграє помітну ролю у формуванні сучасного культурного середовища. Румовища таких споруд, навіть коли вони мають статус археологічних зон чи пам'яток історії, не можуть адекватно заповнити прогалину у свідомості загалу, бо вони передусім нагадують про варварство руїнників, поглум з віри предків та історії народу.

Ідеологію відтворення припустимо розглядати ще в одному аспекті: відтворення національної духовної спадщини є могутнім засобом патріотичного виховання. Відтворення - не тільки результат, спрямований у майбутнє, а й процес, зорієнтований у сучасне, що має сприяти історичному самоокресленню і національному самоусвідомленню нинішньої генерації.

Сучасному посткомуністичному суспільству бракує духовності. Кілька поколінь наших співвітчизників виховані на атеїзмі. Але нині звичні для них ідеали захитані чи навіть заперечені й відкинуті. Формується нова ціннісна орієнтація суспільства. На тлі загальної економічної кризи, зубожіння народу мільйони людей (особливо молодь) стоять перед вибором духовного шляху в житті. Звичайно, у кожного своя дорога. Проте маємо усвідомлювати, що довкола нас руїни православних святинь, понищена культура, занепала традиція віри, гостро проявляються міжконфесійні й міжцерковні противенства. У цьому контексті слід нагадати, що православ'я - давня традиційна віра наших предків, що саме у боротьбі за православну віру скристалізувалася українська нація.

Відбудова Михайлівського Золотоверхого храму спомагатиме відродженню духовності й посиленню злагоди в суспільстві, розв'язанню міжконфесійних суперечностей, створить тривкий грунт для всеукраїнського духовного єднання, сприятиме плеканню пошани до культури предків.

Отже відтворення православних святинь є помітною ознакою демократизації суспільства, але не тільки. Здається, воно може стати сприятливим чинником зближення суспільства і церкви, а як різновид мирянського руху - допоможе подолати традиції войовничого атеїзму та секуляризму, стати одним з механізмів усунення психологічних деформацій посткомуністичної пори в розумінні сенсу духовності. Ці всі проблеми дуже гостро стоять в Україні сьогодні (23). Проте реалізація згаданої потенційної можливості потребує від церкви, богословів, релігієзнавців відповідної просвітницької роботи, яка б не тільки створювала належну атмосферу в суспільстві, заохочувала людей у їхньому прагненні до духовного, до пізнання Бога, а й дисциплінувала позицію вчених, які займаються іншими вузькофаховими проблемами. Якщо наша мета - справді збудувати діючий храм, то спрощене ставлення до цих проблем, гадаємо, неприпустиме.

Обговорюючи ідейні засади відтворення давніх храмів, звертаємо увагу на потребу сформулювати виважену богословську програму мальовань. Спрощений компілятивний підхід до спрямованості системи зображень, пояснюваний догматичним принципом добору сюжетів як у візантійських, так і у давньоруських храмах - необґрунтований (24). Справді, відома традиція догматичного добору сюжетів закріпилася у візантійському світі наприкінці IX сторіччя і була перенесена до Київської Русі. Саме за такою схемою оздоблювали Десятинну церкву, Софійський собор і Успенський собор Києво-Печерської лаври. Ці пам'ятки і, можливо, інші святині Руської землі об'єднувало й те, що зі стін їх приступною мовою образів і символів доносилися до народу певні, як правило, поступові, політичні ідеї. Щобільше, упродовж довгої історії побутування пам'ятки робилися зміни в мальованнях під впливом актуальних ідеологічних домінант. Як приклад можна навести перетворення, що сталися з портретом сім'ї Ярослава Мудрого під час багаторазового оновлення собору Св. Софії (25).

Переконані в необхідності політичного аналізу запропонованої нині програми мальовань і при потребі - збагачення її ідеями, що живлять українську духовність на зламі XX - XXI сторіч. Відповідно до цього мають бути дібрані сюжети мальовань інтер'єрів храму, богословський зміст яких відображатиме актуальні нині духовні вартості. Нехтування суспільно-політичного відлуння ідей, закладених у мальовання храму, невиправдане й недалекоглядне.

Останніми роками Церква ставить вимогу повернути їй такі першорядні святині, як Софія Київська, Кирилівська церква. Однак ці храми є автентичними пам'ятками культури, безцінними скарбами народу і мають зберігатися у найсприятливішому для них режимі. Відправлення служб у них завдаватиме значної шкоди їхній матеріально-предметній структурі.

Можливе розв'язання цієї проблеми вбачаємо в побудові нових храмів. У системі релігійних цінностей нові храми, зеведені на місцях давніх православних святинь, можуть цілком адекватно замінити їх. Наша історична й церковно-релігійна традиція промовляє за це, даючи чимало подібних прикладів (скажімо, Успенська церква у Львові протягом ХІV-ХVІ сторіч чотири рази горіла, а потім відбудовувалась на тому ж самому місці, але в нових архітектурних формах) (26). Тож відтворення (нове будівництво) таких православних святинь, як церква Успіння Богородиці Пирогощої, Михайлівський Золотоверхий собор чи Успенський собор Києво-Печерської лаври виправдане з погляду охорони інших давніх пам'яток, що дійшли до нашого часу (Софійський собор, Кирилівська церква тощо).

Підсумовуючи викладені вище міркування, пропонуємо спорудження нового діючого храму, який має стати пам'яткою-символом давньому зруйнованому собору, свідчитиме про повагу до національного минулого і пов'язаних з ним пам'яток на етапі розбудови незалежної Української держави; допоможе нашим сучасникам знайти орієнтири духовного відродження та єднання; реалізує ідею каяття держави за знищення й секуляризацію духовних святинь; мовою художніх образів славитиме Україну, сучасне і минуле народу. Це все належить розглядати як суспільно-політичну мету відтворення Михайлівського собору. Проте основний ідейний зміст даної акції має враховувати ще й широке коло богословських завдань, які ще потребують свого визначення.