історія / публіцистика

Олекса Мишанич

"ЭНЦИКЛОПЕДИЯ ПОДКАРПАТСКОЙ РУСИ" І ЩО ЗА НЕЮ

Видання та його автори

Цього року в приватному видавництві В.Падяка в Ужгороді побачила світ книжка "Иван Поп. Энциклопедия Подкарпатской Руси"*. Випущено її під маркою "Карпато-русского Этнологического Исследовательского Центра США". Видання відкривається окремою подячною сторінкою із зазначенням, що "Энциклопедия Подкарпатской Руси издается благодаря содействию Президента Карпато-русского Этнологического Исследовательского Центра Константина Андреевича Шабака и Вице-президента Центра Андрея Андреевича Шабака. Посвящается нашим родителям Ивану Попу, Елене Поп (Шпеник) *** о. Андрею Ивановичу Шабаку, матушке Анне Шабак (Гадала)"**.
"Карпато-русский Этнологический Исследовательский Центр США" заснували 1980 року у Форт Лаудердейлі (Флорида, США) православний священик А.Шабак і його сини Костянтин і Андрій для об'єктивного висвітлення "карпато-русской" проблематики. Звернімо увагу на чітке визначення - "карпато-русский" (не "руський" і не "русинський"), яке проходить через усю "Энциклопедию Подкарпатской Руси" (далі - ЭПР). Зі статей про Шабаків (4 особи) довідуємося, що це "карпаторусские активисты" в США, які, крім своєї основної роботи, займалися і займаються ще й карпатознавством. Один з них, А.А.Шабак, готує до видання англійською мовою "Карпаторусскую Энциклопедию". Старший із Шабаків - о. Андрій - народився в США 1915 року, з 1920 до 1935 жив у Східній Словаччині, у 1938 році повернувся до США, завершив богословську освіту, був священиком (помер 1988 р.). Зі Східної Словаччини (с.Башківці й м.Собранці) виніс любов до Карпатського краю, яку прищепив і синам. У своїй культурно-освітній діяльності дотримувався проросійської орієнтації. Треба тільки подякувати сім'ї Шабаків за її жертовність і пам'ять про Карпати. Інша річ, як скористалися цією жертовністю автори, редактори і видавці ЭПР.
Автором ЭПР на оправі й титулі книжки значиться Іван Поп, його перу належить більшість статей. В анотації до видання він ще фігурує як укладач і головний редактор. Отож йому належить і концепція ЭПР. Співавторами І.Попа виступили М.Алмашій, М.Завадяк, М.Капраль, В.Котигорошко, О.Луговой, Д.Поп, І.Удварі (Угорщина), А.Шабак і К.Шабак (США). Вони автори кількох десятків другорядних статей. М.Алмашій, М.Завадяк, М.Капраль, Д.Поп і І.Удварі (Угорщина) є нині провідними активістами політичного русинства на Закарпатті, або точніше - закарпатського регіонального політичного сепаратизму, метою якого є витворення із закарпатських українців окремого народу - русинів і відірвання Закарпаття від України.
Власне енциклопедичній частині передує "Вступление", що його написав основний автор ЭПР доктор історичних наук Іван Поп. Названо місця і час роботи над книжкою: "Москва, Россия (1992) - Ужгород, Украина (1992 - 1994) - Хеб, Чехия (1994 - 2000)". Отже, книжка творилася впродовж дев'яти років у країнах, де автор працював як науковий співробітник і професор-історик. Зі статті "Поп Иван" (автор - Д.Поп) дізнаємося, що він народився 25 травня 1938 року в с. Страбичові, нині Мукачівського району на Закарпатті, "историк-славист, искусствовед, публицист, научный редактор русинской национальной ориентации" (310). Вчився на історичному факультеті Ужгородського університету, але в 1960 році його виключили з останнього курсу "за отказ сотрудничать с КГБ в судебном процессе против "украинских буржуазных националистов". Два роки був на різних роботах, 1963 року склав державні іспити, "но был вынужден выехать из Подкарпатской Руси", вступив до аспірантури Інституту слов'янознавства АН СРСР, захистив там кандидатську й докторську дисертації, досліджував історію Чехії, Угорщини та Закарпаття, працював головним редактором журналу "Советское славяноведение" (Москва). 1992 року повернувся на Закарпаття, де його призначено директором новоствореного науково-дослідного Інституту карпатознавства, він став "одним из ведущих представителей русинского национального возрождения", "разработал новую концепцию истории Подкарпатской Руси и национального разития русинов", "выступил с идеей федеративного устройства Украины по модели Австрии или ФРГ", але у своїй політичній діяльності і науковій праці наштовхнувся "на резкое сопротивление старых унитаристов и присоединившихся к ним галицких украинских националистов и их последователей в Ужгороде, применивших против него методы и практику тоталитарных систем в борьбе с политическими противниками. Вместо научной дискуссии украинские националисты избрали путь доносов, инсинуаций, клеветы, запугивания и угроз физической расправы с ним и членами его семьи" (310). Не знайшовши, отже, порозуміння в Ужгороді, І.Поп змушений був виїхати 1994 року до Чеської Республіки, де "продолжает исследование истории и культуры русинов" (310).
Зауважимо, що політичні аберації І.Попа розпочалися давно. У біобібліографічному покажчику "Літературне Закарпаття у ХХ столітті" (1995 р.) І.Поп подав про себе трохи інші відомості: "У 1960 р. був виключений з п'ятого курсу університету як неблагонадійний, звинувачувався в буржуазному націоналізмі"1. Після прибуття московського вченого-славіста до Ужгорода в 1992 році йому не раз ставилося питання: як могло статися, що група студентів Ужгородського університету, яка 1960 року потрапила в лабети КҐБ, звинувачена в "буржуазному націоналізмі", зазнала суворих покарань, а студент-випускник І.Поп, який ніби теж був у цій групі, перечекав два роки, пережив хуртовину, без проблем склав державні іспити і вступив до аспірантури в Москві? Тепер зовсім не ясно, чи він "звинувачувався в буржуазному націоналізмі", чи відмовився "сотрудничать с КГБ в судебном процессе против украинских буржуазных националистов", чи, може, щось третє.
І.Поп мав в Ужгороді всі умови для наукової роботи, фактично для нього було створено Інститут карпатознавства при Ужгородському університеті. За його визнанням, він повертався в Закарпаття "в надежде передать обретенные в Москве знания и опыт ученого и подготовить новое поколение ученых" (310), а зустрів тут не менш амбітних і підготованих учених, які не потребували московського наставника й диктатора. Залишимо осторонь питання, що насправді спонукало (чи, може, хто спонукав) досить перспективного історика-славіста покинути насиджене місце в Москві, перебратися в Україну, в Ужгород і зайнятись під маскою науки політикою, власне, політиканством. Але абсолютно очевидно, що і тоді йому не йшлося про розвиток української історичної науки. Нині І.Поп запопадливо працює в інтересах тих міжнародних антиукраїнських сил, які намагаються повернути колесо історії назад і творять міф про "Підкарпатську Русь" і "русинів". Вислідом цієї його роботи і є ЭПР.

Назва, термінологія

У вступі І.Поп без зайвої скромності робить заявку на найвищий, академічний рівень своєї книжки: "По характеру и содержанию статей "Энциклопедия Подкарпатской Руси" представляется итоговым академическим исследованием, написанным в рамках науки славистики..." (курсив наш. - О.М.) (10). Щоправда, вже в наступному реченні автор дає підстави засумніватися в такому твердженні, згадавши про наявні в ЭПР "эссе" (загалом жанр несполучний з поняттям енциклопедії, ближчий до літератури, як до науки). Але таких суперечностей, мусимо попередити, в ЭПР безліч. Що ж, наскільки авторова заява відповідає правді, а його текст - принципам академічності дослідження, науки й енциклопедичної справи покажемо на конкретних прикладах.
І.Поп, щедро послуговуючись здобутками української науки, про що серед іншого свідчать і рясні пристатейні списки літератури, водночас усілякими способами намагається її дискредитувати, закидаючи, зокрема, брак історизму. Тим часом недодержання принципу історизму раз у раз демонструє сам автор. Під цим оглядом серйозне заперечення викликає передусім назва його книжки "Энциклопедия Подкарпатской Руси". Відомо ж бо, що під назвою Підкарпатська Русь Закарпаття входило до складу Чехо-Словацької Республіки в 1919-1938 роках. До 1919 року назва Підкарпатська Русь щодо території нинішнього Закарпаття не вживалася й ніде не зафіксована. З-поміж двох штучних назв - Русинія (Русінско) і Підкарпатська Русь - вона була накинута Закарпаттю Прагою і протрималася до жовтня 1938 року, коли було прийнято назву Карпатська Україна. До 1919 року територія Закарпаття не мала окремої назви, свої назви були тільки в адміністративних одиниць - комітатів (жуп) у складі Угорщини. Наукова історіографія ХІХ - початку ХХ століття користувалася назвами "Угорська Русь", "Русь Венгерская", "угро-руси", "угорські русини", "угро-русские".
Отже, вживати для Закарпаття назву Підкарпатська Русь при викладі подій до 1919 року - антиісторично і ненауково. Щодо 1919-1938 років, то ця назва виправдана, але тільки як офіційна, встановлена чехо-словацькою владою, яка при тому переслідувала за вживання назв Україна, Карпатська Україна та інших. Загальнонародною назва Підкарпатська Русь не стала. Недарма, слідом за І.Ольбрахтом, край у той час називали "землею без імені". Назва Карпатська Україна проіснувала недовго - з жовтня 1938 до середини березня 1939 року. Угорські окупанти назвали Закарпаття Карпатською територією ("КЗрпЗталйа терЯлет"), з листопада 1944 року воно стало Закарпатською Україною, а з лютого 1946 р. - Закарпатською областю Української РСР. Двадцятирічне перебування Закарпаття в складі Чехо-Словацької Республіки (1919 - 1939) не дає підстав переносити цю тимчасову назву на всю історію Закарпаття - від найдавніших часів до початку ХХІ століття, як це робиться в ЭПР. Такий термінологічний туман тільки дезорієнтує читача, особливо закордонного, який справді може повірити в існування неіснуючої Підкарпатської Русі. Власне ця назва й потрібна авторам ЭПР для того, щоб хоч на папері відокремити Закарпаття від України. Тож на повному серйозі, наприклад, пишеться, що І.Поп 1992 року "вернулся в Подкарпатскую Русь" (310).
І ще про термінологічні новації. Мало не всіх історичних, політичних, культурно-національних, громадських, релігійних діячів Закарпаття ХХ століття поділено в ЭПР на кілька категорій: "украинофилы" ("украинской ориентации"), "руссофилы", "русинофилы" і "угрофилы".
Але і це ще не все, бо зроблено й вужчу градацію, приміром, "русинофил прорусской ориентации" (205), "русинофил провенгерского направлення" (139, 335), "русино-русофильской ориентации" (382) та інші варіації. При цьому, якщо про діячів русинської, русофільської, чехофільської, навіть проугорської орієнтації говориться зазвичай спокійно, то означення "українофіл" стає чимось на зразок лайки, набирає виключно негативного забарвлення.
У зв'язку з псевдонауковим означенням в ЭПР "українофілів", "русинофілів", "русофілів" закономірно постає питання як про зміст, так і про грамотність уживання таких термінів в енциклопедичному виданні: що розуміється, скажімо, під українцем-"українофілом"? Це ж справжній абсурд прикладати означення "українофіл" ("діяч українофільського напряму") до людей, що вважали себе українцями. А саме це робить автор щодо В.Бірчака, К.Заклинського, В.Пачовського та ін., навіть відомих членів ОУН, що загинули в боротьбі за Україну, - І.Рогача, І.Рошка-Ірлявського, а також сучасних діячів - М.Тиводара та інших.
Людність Закарпаття в усі історичні періоди аж до сучасності І.Поп називає "русинами", а всі різні мови і їхні відміни, якими вона користувалася за різних часів, - "русинською мовою". Таке вживання цих назв - ненаукове, фальсифікаційне.
Стосовно ж "русинів" та їхніх орієнтацій, то не треба забувати, що тверді "русини" ще в 20 - 30-х роках уважали себе "русскими", прямо заявляли, як у виданому 1926 року "народном катехизисе", що "наша народность русская, ибо мы - русский народ, а всех русских есть больше, чем 100 миллионов"2. На питання "Кто такие украинцы?" цей "катехизис" дає однозначну відповідь: "Это следующие враги русского народа после коммунистов", а "коммунисты отдали русский народ во власть жидов"3. У ЭПР поняття "русских" і "русинов" розмите, ці назви вживаються так, як це потрібно автору. Впадає в око, що його "русини" більше тяжіють до "русских". Він уже відмовився від розважань теоретиків "русинства" про "специфіку" закарпатських русинів, прямолінійно й послідовно декларує їх тільки як окремий народ.

ЗМІСТ
Засадничі статті

Найсумнівнішими з наукового погляду є ті статті ЭПР, у яких автор намагається подати синтезу історичного й культурного розвитку Закарпаття, з'ясувати етногенез підкарпатських русинів, проблеми їхньої мови та культури. Усе тут підпорядковано одній меті, яка, власне, і є основною метою всієї книжки, - переконати читача, що підкарпатські русини - окремий народ, що вся історія і культура його пов'язані з Центральною Європою, західною цивілізацією і культурою, що Закарпаття ("Підкарпатська Русь" - за термінологією ЭПР) не має нічого спільного з Галичиною і Східною Україною, а творить окремий етнічно-культурний масив.
При всьому цьому автор ніяк не хоче й не може відповісти на головне питання: як сталося, що закарпатські (з погляду Будапешта і Праги - підкарпатські) русини впродовж віків в умовах жорстокого іноземного панування й постійного асиміляційного тиску зуміли зберегти свою самобутню народну культуру, мову, релігію, звичаї, свою руську ментальність.
Справді, територія Закарпаття межує з чотирма чужими етносами - угорським, румунським, словацьким і частково польським. До ХVІІІ століття південно-східне Закарпаття перебувало у сфері впливу румунської Трансільванії, а західне зазнавало тиску імперії Габсбурґів. Тут стикалися різні релігійні конфесії - католицька, протестантська і православна. Ужгородська церковна унія 1646 року була прийнята за моделлю Берестейської церковної унії 1596 року. Безперечно, усі ці чинники накладали свій відбиток на Закарпаття, але вони майже не зачіпали основної його маси - сільського населення, яке зберігало свою руську мову, звичаї, руську віру і відчувало, що воно чуже в угорсько-румунсько-німецькому оточенні. Центрами національно-культурного й релігійного життя для нього з давніх-давен і до ХХ століття залишалися Львів і Київ.
Користуючись назвою русини, І.Поп не зважає на те, що так само, русинами, називалися в ХІІ-ХVІІ століттях і нинішні українці Східної України, а мешканці Галичини, Буковини й Волині - мало не до середини ХХ століття. Підкарпатські (угорські) русини Австрійської держави нічим не відрізнялися від галицьких і буковинських русинів. Той же О.Духнович, якого ЭПР визначає як "русинского национального деятеля" (170), добре усвідомлював, що "свої то за горами не чужі", і з однаковою приязню ставився як до "підбескидських" так і "забескидських" русинів. Закарпатський політичний діяч А.Добрянський у середині ХІХ століття висунув ідею створення в Австрійській імперії єдиної провінції у складі Галичини, Буковини і Угорської Русі. Проте, якщо Галичина й Буковина повністю усвідомили себе частиною України ще наприкінці ХІХ століття, то "Угорська Русь" потягнулася до України тільки в 1919 році, після розпаду Австро-Угорщини, урятувавшись від цілковитої національної загибелі, якою загрожував їй навальний наступ угорського шовінізму. Але треба було ще якихось 20 років, аж поки в краї перемогла українська національна ідея й підкарпатські русини стали закарпатськими українцями, створили в 1939 році свою Карпатоукраїнську державу, зробили великий внесок у визвольні змагання українського народу. І.Поп не хоче визнати цього природного шляху, назву Карпатська (Закарпатська) Україна стосовно 1938-1939 і 1944-1945 років він демонстративно бере в лапки або ж уживає означення "так звана", підкреслюючи цим своє негативне ставлення до неї.
І.Поп натхненно висвітлює період 20-30-х років, коли Підкарпатська Русь перебувала в складі Чехо-Словацької Республіки, вважає його дотепер вершиною в історичному й культурно-національному розвитку підкарпатських русинів, забуваючи, що чеські демократи сприймали русинів незрілим, відсталим народом і на цій підставі відмовлялися дати приєднаному до республіки краєві обіцяну й широко розрекламовану автономію. Чеські лідери не заперечували, що підкарпатські русини, - частина українського народу, адже такою була позиція і тогочасних чеських учених, які спеціально вивчали це питання, і, зрештою, світової славістичної науки. Та оскільки Закарпаття, чи тодішня Підкарпатська Русь, було відділене від материкової України двома державними кордонами - радянсько-польським і польсько-чехо-словацьким, чеським керівникам у їхній практичній політиці видавалося вигідним усіляко дбати за збереження статус кво краю в надії у майбутньому поступово асимілювати його населення. Зокрема міністр закордонних справ, згодом президент ЧСР Е.Бенеш під час своєї подорожі по Закарпаттю в 1934 році наголошував, що "доля Підкарпатської Русі нині на століття зв'язана з долею Чехо-Словаччини" і що "дефінітивно на цілі століття її політична приналежність тим вирішена"4.
Чеській демократії не вигідно було визнати закарпатських русинів українцями, які б згодом вимагали возз'єднання всіх українських земель. Українцями визнавали тільки галицьких і східноукраїнських емігрантів. Щодо корінного місцевого руського населення, то йому заборонялося називатися українцями, воно мусило бути "русинами".
І.Поп акцентує здобутки часів чеського панування на Закарпатті. Нема чого казати, здобутки ці були значними як у політичному, так і в економічному й культурно-освітньому житті. Але були і втрати. Закарпаття і далі вважалося лише сировинним придатком і джерелом дешевої робочої сили. Тож немає жодних підстав ідеалізувати, як це робиться в ЭПР, "демократический рай" першої Чехо-Словацької Республіки. Те, що до Закарпаття потягнулася якась частина чеської інтелігенції - художники, письменники, журналісти, науковці, - цілком зрозуміло: їх цікавила карпатська екзотика, йшло освоєння чеською культурою закарпатської теми, але великого впливу на культуру Закарпаття вони не мали.
В ЭПР з сарказмом багато разів говориться про "движение за воссоединение Закарпатской Украины с советской Украиной", сам акт возз'єднання оцінюється як "аннексия у Чехословакии Подкарпатской Руси" (46), а про ратифікацію державного договору між СРСР і ЧСР щодо Закарпатської України заявлено, що вона "юридической силы не имеет" (48). Автор всіляко паплюжить Україну і українську культуру, вважає, що Україна вирвала Закарпаття "из естественной исторической среды Центральной Европы" (48) і принесла сюди "восточноевропейскую люмпен-пролетарскую "культуру" и всеобщий алкоголизм" (50). Часи перебування Закарпаття в складі України він називає "полустолетием национального бесправия" (8), лякає читача вигадками про те, що "в правительственных кругах в Киеве появляются зловещие проекты "решения подкарпаторусинской проблемы" в форме ускоренной ассимиляции русинов" (7) тощо.
Як виглядає, І.Поп просто смакує негаразди сучасної України ("нового государственного образования"), вдаючись до явних перебільшень задля своєї мети. Так, твердження про "полную беспомощность государственной системы", "экономический хаос", про те, що "украинская государственная власть традиционно беспомощна" (53, 54) і подібні йому потрібні, власне, для того, щоб спробувати видати бажане за дійсне, мовляв, "русин" - "прагматик и меркантелист" (на противагу непрактичному мрійливому українцеві) "игнорирует такое государство" (54). Нема потреби наводити всі злісні випади проти України. Авторова публіцистична риторика має хворобливий відтінок і зовсім не вписується в загальноузвичаєний стиль енциклопедичних видань.
Виходячи з цілком визначеної ідейно-тематичної спрямованості ЭПР, можна було очікувати знайти в ній статтю "Русины" чи "Подкарпатские русины", але її з невідомих причин не вміщено. Проте є стаття "Украинцы" - надзвичайно плутана, дилетантського характеру. У ній українцями названі "лица, живущие в русинской среде как иммигранты или их потомки из Галичины и восточной Украины, русины, принявшие украинскую национальную идентичность" (373). Зрозуміло, що етнонім "українці" на Закарпатті до кінця 1944 року офіційно не вживався. До 1917 року він офіційно не використовувався навіть в Україні, яка була "Малоросією", а в 20-х - на початку 40-х років на Закарпатті заборонявся як чехо-словацькою, так і угорською владою. На думку І.Попа, українці Закарпаття - це справа галицьких і східноукраїнських емігрантів, які прибували туди з початку 20-х років і, "фанатично преданные своей украинской идее" (373), почали "обрабатывать" місцеву руську інтелігенцію, що хворіла на комплекс своєї малості й національної неповноцінності. До того ж "идеи украинства с 1925 по указанию Коминтерна в Подкарпатской Руси распространяли и коммунисты" (373). Отже, за І.Попом, українство на Закарпаття привнесене ззовні. Цю думку вже давно мусують закарпатські сепаратисти, всіляко затінюючи природний процес визрівання національної свідомості закарпатських русинів.
В ЭПР уміщено статті про 1-й і 2-й з'їзди закарпатської молоді (1929, 1934 р.), які задекларували належність закарпатських русинів до української нації. Та в ній обійдено головну подію - Всепросвітянський з'їзд в Ужгороді 17 жовтня 1937 року. До з'їзду випущено "Маніфест до українського народу Підкарпаття", що його підписали понад 20 політичних партій, спілок, товариств, редакцій журналів і газет. Ось рядки з цього "Маніфесту": "Ми є вірними громадянами нашої демократичної держави, - але в мовних і культурних справах ми були й будемо частиною великого 50-мільйонового українського народу і цієї нашої народної та культурної єдності ніколи нізащо не зречемося... Нема сумніву, що на Під[карпатській] Русі не є двох народів. Нема тут жадних "русских", то є жадних москалів, нема жадних "карпатороссів", але є лише один український нарід"5. Такі документи переконливо спростовують версії про "імпортний" характер українства на Закарпатті.
Далі І.Поп твердить про "реанимацию украинства и его государственное насаждение в крае" урядом СРСР, який "анексував" Закарпаття восени 1944 року. "Утверждение украинства в Подкарпатской Руси" потрібне було режиму Сталіна "по чисто прагматическим соображениям в качестве камуфляжа аннексии чужой территории под прикрытием "объединения всех украинских земель в едином украинском государстве - советской Украине" (374). Возз'єднання Закарпаття з Україною в 1944-1945 роках згадується ще не раз, але воно називається тільки "анексією", і це, незважаючи на існування відповідного державного договору між СРСР і Чехо-Словацькою Республікою від 29 червня 1945 року та інших документів. Нагадувати тут про фальсифікацію історії немає потреби, вона очевидна. Волевиявлення всього руського (українського) населення Закарпаття було єдино правильним і єдино можливим розв'язанням багатовікової проблеми підкарпатських русинів.
І.Поп з повагою ставиться до чеського письменника Івана Ольбрахта, який, за його словами, "сумел постигнуть сущность жизни карпатских горцев Подкарпатской Руси, не допустив при этом ни одной фальшивой ноты" (284), але оминає Ольбрахтове передбачення щодо майбутнього краю. Людина, не заражена жодним "фільством", вивчивши розстановку культурно-політичних сил на Закарпатті, І.Ольбрахт у нарисі "Земля без імені" дуже тонко простежив мовну й ідеологічну боротьбу в краї й дійшов такого висновку: "Мадярський напрям належить минувшині. Зчехізування землі є неможливе. Закарпатського діалекту велика більшість не хоче і нині вже є черга на нього запізна. Російський напрям є архаїзм, удержуваний дотепер при житті тільки самозахованням і штучно. Закарпаття буде українським!"6 І цей прогноз, висловлений чесним і безстороннім спостерігачем ще 1931 року, справдився.
Плутаною є і стаття "Этнография", яку фактично написано для обґрунтування відмінностей русинів, насамперед "долинян", "от украинцев Галичины, а еще более от жителей Приднепровской Украины" (421). Такі відмінності, безумовно, є і їх ніхто не заперечує, але це не дає підстав для голослівних тверджень, що "резко отличались" підкарпатські русини тільки від найближчих їм галичан, а от "кроме языка они внешне почти ничем не отличались от своих соседей, мадьяр, словаков, немцев, румын" (420), "оба социума (угорці й русини. - О.М.) выработали общий среднеевропейский менталитет" (238). Автор наполегливо нав'язує думку, що підкарпатських русинів і галичан розділила історія і вони розвивалися своїми шляхами, що підкарпаторусинська ідентичність відрізняється від ідентичності галицьких русинів (українців) тощо.
В ЭПР подано окремі статті й про етнографічні групи - бойків, гуцулів, долинян (пропущено лемків). При цьому долиняни протиставляються іншим групам, проводиться теза, що "именно долиняне являются основными носителями русинской самобытности" (повторено двічі - 162, 420). А як же тоді з рештою "русинського народу" і її самобутністю?
Ідентичність закарпатських гуцулів, переконаний автор, відмінна від ідентичності русинів-долинян, бо вони нібито переселилися з-за Карпат у ХVІІ-ХVІІІ століттях, не поривали зв'язків з Галичиною і Буковиною, звідки й діставали "украинскую национальную окраску".
Деструктивну ролю в розвитку етнічної самосвідомості русинів, вважає І.Поп, відіграли українські й російські емігранти 20 - 30-х років. Та справжня катастрофа для них настала після 1945 року, коли вони зазнали насильної "українізації". Цей процес нібито особливо посилився уже в часи незалежної України, тому, щоб хоч якось зберегти свою національну ідентичність і продемонструвати відмінність "от украинцев Галичины и Приднепровской Украины", "підкарпатські русини" почали вживати регіональний термін "закарпатец".
Стаття "Этнография" написана нефахівцем, і у своїй провідній ідеї - про цілковиту відмінність колишнього закарпатського руського субетносу від основного українського етносу, і в численних деталях розходиться з думкою сучасних учених-етнологів, матеріалами й висновками академічних досліджень "Бойківщина", "Гуцульщина", "Лемківщина", виданих в останні десятиріччя7.
Дискусійною, власне казусною, є розлога стаття "Язык подкарпаторусинский" (425 - 430). Існування окремого "подкарпаторусинского языка" для авторів (М.Капраля та І.Попа) є доконаним фактом, хоч ніхто ніколи його не кодифікував і не знає, що це за "язык". Він ніби належить до "восточнославянских языков, функционирует наряду с русским, украинским, белорусским и несколькими родственными микроязыками" (425). Докази і приклади на обґрунтування самостійності цієї мови не витримують жодної критики. Скажімо, "главное отличие я[зыка] п[одкарпаторусинского] от современных русского, украинского и белорусского языков" автори вбачають у наявності в ньому, по-перше, "многих архаических языковых явлений" і, по-друге, "заимствований из соседних венгерского, западнославянских (в основном из словацкого) и южнославянских языков" (425). На підтвердження заявлених "многих архаических языковых явлений" у ділянці лексики наведено 16 слів. Дев'ять з них (вергти, красний, ногавиці, позирати, розказ, сирохман, студений, студня, таний - фонетичний варіант до "туньый") можна легко знайти, наприклад, у "Великому тлумачному словнику сучасної української мови" (К., 2001), ще чотири (днесь (=днись), іміти, команиця, токмитися) - у класичному словнику Бориса Грінченка, решту три - у діалектних словниках. І це не дивно - бо це ж слова з говорів однієї мови - української. Що ж до другого аргумента на користь самостійності "подкарпаторусинского языка" - наявність численних іншомовних запозичень - то коментарі тут, очевидно, зайві.
Загалом ЭПР не відзначається логічністю викладу і аргументації, не рідкість у ній суперечливі й взаємовиключні твердження. Не становить винятку й ця стаття. Спочатку в ній зазначається: "Я[зык] п[одкарпаторусинский] был и остается распространенным лишь в устной форме" (425), проте далі стверджується: "русинский язык имеет собственную древнюю литературную традицию" (427), згадується вже й "литературный русинский язык", а наприкінці статті йдеться про "возрождение я[зыка] п[одкарпаторусинского] как микролитературного языка" (а може, "литературного микроязыка"?) (429). Здається, енциклопедисти самі заплуталися.
Загальновідомо, що закарпатські автори ХІХ століття писали не "русинською мовою", а тягнулися до російської літературної мови, творячи разом з галицькими "москвофілами" горезвісне "язичіє". У ХХ столітті письменники Закарпаття прийняли українську літературну мову й писали нею, як це було і в Галичині. Етимологічний правопис і певна місцева лексична забарвленість зовсім не дають підстав уважати, що це окрема "русинська мова". Незначна частина письменників прийняла російську літературну мову. Процес мовної консолідації був природним і завершився він перемогою української літературної мови не за рішенням Комінтерну і не з примусу радянської влади.
Неприйняття Української держави частиною невдоволеної інтелігенції, сепаратистські настрої породжують нігілістичне ставлення до української мови. Дехто з літераторів, що не могли претендувати на помітне місце в українській літературі, побачили для себе шанс стати "основоположниками" нової мови і літератури й почали пробувати писати різними закарпатськими говірками з домішками іншомовної лексики, творячи таким чином нове "язичіє", яке видають за "русинську мову". Кілька аматорів укладають граматики на різній діалектній основі, одну з них уже видано і навіть в ЭПР її оцінено як невдалу. Немає сумніву, що можна укласти граматику навіть для говірки одного села. Але ж постання, поширення й повноцінне функціонування нової літературної мови залежить не від бажання чи граматичних спроб окремих людей, а від реальної потреби суспільства в новій мові. Нині такої потреби немає.
Чи не єдине, з чим можна погодитися в статті про мову, так це зі зробленим її авторами визнанням, що "проблема кодификации подкарпаторусинского микролитературного языка есть проблема не лингвистическая, а скорее политическая" (429). Тобто закарпатський політичний сепаратизм залучив проблему "русинского языка" до арсеналу засобів боротьби за віддалення і відділення Закарпаття від України. Тим-то й не дивно, що українська мова розглядається в ЭПР як щось вороже, чуже, другорядне. У зв'язку з питанням мови звертає на себе увагу застереження І.Попа у вступі до ЭПР, що книжка написана "в рамках науки славистики, а потому и на основном языке этой науки - русском языке" (10). Промовистий штрих до характеристики поглядів колишнього московського вченого-славіста. Русоцентризм "подкарпатских русинов" заявив про себе тут цілком відверто.