|
|||||||
|
Винесене в епіграф досить несподіване визначення одного з найбільших філософів XX сторіччя, що його всі знали як переконаного атеїста, допоможе нам усвідомити теперішню духовну ситуацію: 70 років панування атеїстичного тоталітарного режиму начебто цілком витравили в душах те, що відрізняє людину від звіра - релігійний інстинкт. Здавалося б, мета всесвітньо-історичного експерименту зрештою досягнена: людина дійшла до останньої межі культурного нігілізму і морального здичавіння: свідченням цього стали численні криваві конфлікти, в тім числі і між єдиновірцями, у багатьох куточках колишньої неосяжної імперії. А проте, досить було ледь послабити прес - і знов пішли люди до храмів, відродили занедбані святині, заклали нові. Вельми показово, що, приміром, у надіндустріалізованому, цілком зденаціоналізованому Кривому Розі громада на одному з центральних майданів спорудила храм, за взірець якого править Миколаївський собор (1658 р.) у Ніжині - архітектурний шедевр козацького відродження. Відновлюються святині всіх конфесій, виходять з небуття й підпілля проскрибовані комуністичним режимом Українська автокефальна православна церква та Українська греко-католицька церква. Неначе справджуються слова, пророче сказані Миколою Реріхом ще на початку такого жахливого XX сторіччя: "Після руйнувань і зречень в усій історії людства виникали цілі епохи творення. У ці творчі часи всі творці всіх століть і народів опинялися на одному березі". На мій погляд, всі надії в епоху умирання цілої суспільно-політичної системи ми можемо покладати лише на нову епоху творення, на християнське "de profundis", коли з глибин відчаю і занепаду твориться нова культура і зв'язується давно перервана золота нитка національної духовної традиції. У цих умовах наші погляди, природно, звертаються до давніх культурних осередків, які століттями зберігали, підтримували і розвивали вищий тип культури, - до українських монастирів. Йдучи до джерел національної традиції, припадаємо до найдавніших з них, до перших православних святинь України-Русі - до Святої Софії, Києво-Печерської лаври, монастирів Чернігова, Любеча, Новгорода-Сіверського. І якщо київські памўятки, широко відомі й докладно вивчені, приваблюють численних прочан, туристів, любителів старожитностей, то монастирі Сіверщини, забуті й занедбані, донедавна були приречені на неминучу загибель.
У часи, коли потроху розвіюється морок комуністичного обскурантизму, ми в намаганнях знайти вихід із духовної кризи припадаємо до національних святинь, шукаючи тут втілення сенсу буття, мудрості минулих поколінь. Одстоюючи свою незалежність, український нарід захищає батьківську землю не лише тому, що вона своя від дідів-прадідів, а й тому, що вона прекрасна і сповнена потаємних значень, полишених нам предками. Храми, давні замчища, монастирі й печери - сліди величезної духовної роботи, "окультурення" широких просторів України. Ця робота не раз брутально, насильницьки обривалася всілякими зайдами й різними духовними пошестями, остання з яких ледь не звела в небуття українську націю. Тож мусимо тепер не "плакати на цвинтарі безсилі", за словами Олекандра Олеся, але відроджувати і продовжувати ту велику культурницьку місію, яку, зокрема.несли і українські монастирі. Що перешкоджає цьому? Криза економіки? Ні, перешкоджає банальний страх. У нашому теперішньому житті надто багато різновидів страху. Боїмося буденності. Боїмося радості. Боїмося голосно сказати правду. Боїмося мислити ясно і безповоротно. Легко миримося з тим, що нам щось велике не судилося. Боїмося подивитися вперед. Боїмося обернутися в минуле, у безмежне і повчальне життя, необхідне майбутньому. І слушними видаються слова гімалайського мудреця Миколи Реріха про те, що пора, зрештою, перестати боятися темряви і її привидів: "Постали перед людством події космічної величі. Людство вже усвідомило, що все відбувається не випадково. Час створення культури духу наблизився. На наших очах відбулася переоцінка цінностей. Серед мотлоху знецінених грошей людство віднайшло скарб світового значення. Цінності великого мистецтва переможно проходять через усі бурі земних потрясінь. Навіть "земні" люди зрозуміли дієве значення краси. І коли стверджуємо: Любов, Краса і Дія, ми знаємо, що промовляємо формулу міжнародної мови. Знак краси відкриє всі священні брами." "Серед темних лісів і зелених лук, помережана широкими смугами мочарів і річок, дрімає нинішня Чернігівщина, здалеку прислухаючись до гомону нового життя. І серед неї її старий історичний осередок, наша українська Равенна - Чернігів, задумано мріє про колишнє життя серед своїх старинних церков, музеїв, архівів - облишений новішою динамікою українського життя. Життя пішло геть далеко на полуднє..., залишивши на півночі сі старі церкви, панські садиби, козацькі гробовища, останки співацьких цехів, фольклорні скарби й діалектичні пережитки - багатющі наукові й національні клейноди... Тут поховані секрети Старої України - і зародки Нової"(2), - так писав Михайло Грушевський про Чернігово-Сіверську землю. Тому дослідники української культури з усе більшою пильністю беруться вивчати історичні реліквії цього краю, передусім монастирі - саме вони були головними вогнищами духовності, освіти, книжності, осередками художніх ремесел, малярських і архітектурних шкіл. Вивчаючи культурний спадок сіверських монастирів, наочніше бачиш факт єдності української культури на широких просторах від Дону до Сяну, бо на кожному кроці знаходиш аналоги, паралелі, прототипи до мистецтва Галичини, Волині, Карпат, інших країв. Це й не дивно, якщо врахувати, що за висновками Грушевського, "У віках ХVП-ХVПІ стара Сіверщина стала лабораторією нового українського побуту, державності, культури козацької доби, виявила чималу силу притягання не тільки для колишніх Сіверянських волостей, але й для всього взагалі Східнослов'янського світу. В житті сеї північної Сіверщини певними моментами брала перевагу активна сторона, і тоді вона ставала такою українською робітнею, де кувалися нові форми української культури... Іншими разами її роля більше консервативна: тоді вона зберігає і підтримує здобутки і досягнення української культури, не даючи перерватися золотій нитці української творчої традиції - до припливу нової хвилі активності. В обох разах, щоб пізнати розвій українського життя, треба йти за сим сюди, до цих північних сховків, комор українського життя"(3).
Зверхньо-нігілістичне ставлення до культурних надбань минулого, як пошесть, проникло і у сферу історичної науки, краєзнавства. Видатний мистецтвознавець академік Ігор Грабар визнавав, що "вивчення будь-якого давнього монастиря вводить нас у життя минулого, розкриваючи такі риси побуту, звичаїв, мистецтва, яких не вичитати в жодній книзі". А проте радянське архітектурознавство і мистецтвознавство з його вульгарно-соціологічними підходами і вдаваною інтелектуальною вищістю на десятиріччя потрапило у полон дуже поширеного стереотипу, суть якого розкрив Михайло Алпатов: "Сучасник, навіть якщо його приваблюють старожитності, схильний вважати своїх предків людьми наївними і недалекими. Він помічає в них перш за все те, чого їм бракувало з теперішньої точки зору, і, звичайно, не помічає того, чого йому самому бракує у порівнянні з ними". В Україні ж трагізм ситуації посилювався відсутністю щонайменшої свободи наукової творчості, краєзнавчих студій. Донедавна будь-які спроби наукового вивчення, фіксації, не кажучи вже про взяття під державну охорону церков та архітектурних ансамблів монастирів, розглядалися як ідеологічні диверсії, прояви ретроградних настроїв та "українського буржуазного націоналізму". Тому лише 1988 року, завдяки багаторічним зусиллям журналу "Пам'ятки України" та його численних авторів, вдалося буквально примусити Чернігівський та Сумський облвиконкоми взяти під охорону держави як пам'ятки архітектури місцевого значення збережені споруди Домницького і Крупицько-Батуринського монастирів на Чернігівщині, Глухівсько-Петропавлівського та Софроніївського монастирів на Сумщині(4). Проте досі держава відмовляється хоча б символічно "охороняти" архітектурні пам'ятки Ладанського, Глинського, Максаківського та Пустинно-Рихлівського монастирів. Щоправда, всі вони внесені до Зводу пам'яток історії та культури, але доки той "Звід" вийде друком, місцеві невігласи встигнуть поруйнувати беззахисні пам'ятки. Отже, мета цих нарисів - не лише розповісти про монастирі Сіверщини, показати їхню роль в українській історії і розвиткові культури, а й привернути увагу до проблем їх збереження, включення у сучасного життя суспільства, а можливо, - і сприяти відродженню первісних функцій хоча б деяких монастирів. 1. Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир 2. Борисоглібський катедральний монастир у Чернігові 3. Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові 4. Єлецький Успенський монастир у Чернігові 5. Гамаліївський Харлампіїв монастир 6. Святодухів дівочий монастир у Путивлі 7. Мовчанський монастир у Путивлі 8. Софроніївський монастир 1 Переклад з німецької Ліни Костенко // Герман Гессе. Гра в бісер. - К.: Дніпро, 1978. - С. 376. |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Отже, звернімося до цієї скарбниці і хоча б побіжно запізнаймося з найстародавнішими релігійними та культурними центрами Чернігово-Сіверщини. У цьому краї віддавна було чимало монастирів: Борисо-глібський, Сіверський, П'ятницький, Єлецький Успенський та Іллінський у Чернігові, Спаський у Новгороді-Сіверському, Макошинський, Кербу-тівський, Гамаліївський Харлампіїв, Святодухів і Мовчанський у Путивлі, Софроніївський, Глухівсько-Петропавлівський, Крупицько-Батуринський, Густинський, Глинський, Козелецько-Георгіївський, Домницький, Ладанський, Максаківський, Пустинно-Рихлівський, Любецький Антоніїв та багато інших. Нищення їх розпочала ще Катерина II в 1786 році при секуляризації монастирських маєтностей. Тоді стерто з лиця землі Макошинський і Кербутівський монастирі, закрито багато інших, які, проте, згодом змогли відродитися. Але після "червоної мітли", яка пройшлася в 1920-60-х роках, навряд чи відродяться Пустинно-Рихлівський, Максаківський, Глухівсько-Петропавлівський, Гамаліївський та Любецький Антоніїв монастирі. Ті ж, які уціліли - нині животіють у вкрай занедбаному, жалюгідному стані, неначе зникли з сучасного життя, як казковий "град Кітеж".