краєзнавство / В.Вечерський / Монастирі Чернігово-Сіверщини

7. Мовчанський монастир у Путивлі

Монастир-фортеця підноситься на пагорбі над неозорою заплавою Сейму. Якщо дивитися на нього з давньоруського "Городка" або з Микільської гірки, то здалеку сприймається лише вишуканий силует споруд, що вінчають епічні форми рельєфу. Не видно запустіння і руйнації, можна втішитися картиною мальовничої річки, що вільно розливається по веселих луках у тіні пагорбів, укритих гаями і садами. Таких ідилічних краєвидів нині на Вкраїні збереглося дуже мало. Та й ця картина оманлива: заглиблюючись в історію, починаєш розуміти приховані чи забуті пристрасті, що вирували на берегах Сейму. "Это благословенное и ныне столь спокойное Посеймье - некогда главный притон самозванцев и гнездо возмутителей, откуда неистовые толпы стремились беспрестанно буйствовать на пепелище отечества", - так стильно висловився краєзнавець першої половини XIX століття Д.Деменков. (1)

Серед групи монастирських споруд висотою і витонченістю силуету відзначаються триверхий собор і дзвіниця. В їх оточенні - настоятельський корпус, залишки Іоаннівської церкви і трапезної. З північної сторони збереглися два оборонних мури - внутрішній, що безпосередньо оперізував монастирську територію, і зовнішній, вздовж дороги до р.Сейму. Ці мури - чи не єдині зримі рештки колись грізної фортифікації Путивля.

Ця мурована цитадель споруджена в самому кінці XVI століття (не пізніше 1602 року) на місці давньоруського дерев'яного острога, що неодноразово згадується в літописах XII століття. Називалася вона Кремлем і була шестикутною в плані, з круглими наріжними вежами й чотиригранною надбрамною. Невисокі мури мали значну товщину і три яруси бійниць. Неприступність Путивльських укріплень викликала подив сучасників. Тут у часи ворожих нападів навколишнє населення знаходило захист. Тому і не дивно, що в 1570-х роках ченці Мовчанської пустині, що була в лісі за 20 км від Путивля, коло теперішнього села Нова Слобода, заснували в стінах кам'яної фортеці своє подвір'я, де б вони могли відсидітися на випадок нападу татар чи поляків. У ті неспокійні часи більшість монастирів мала свої "осадные дворы" у містах та фортецях. Згодом тут було збудовано мурований собор Різдва, що має виразні риси оборонної архітектури. Після 1591 року в документах фортецю вже називають Мовчанським монастирем. Назва походить від болота Молче, біля нього виникла Мовчанська пустинь. Головною святинею її була чудотворна ікона Мовчанської Божої Матері, на початку XVII століття перенесена до путивльського монастиря, який і успадкував цю історичну назву. Слід сказати, що в результаті такої метаморфози цитадель аж ніяк не втратила своїх оборонних якостей. Ми знаємо, що на ті часи в Московії було багато монастирів, що виконували ролю оборонних форпостів, згадаймо хоча б Троїце-Сергіїв, Соловецький та Кирило-Білозерський. Без них захист державних кордонів і підступів до столиці був би просто неможливий. Від звичайних фортець вони відрізнялися лише тим, що залогою їх були ченці. Згідно з урядовим наказом, при появі ворога вони мусили не залишати стін монастиря і відбивати напад.

Перше, що дивує нас, коли оглядаємо мури Мовчанської фортеці-монастиря, - їх незначна висота - менше 5 метрів. Але для середини XVI століття цього було цілком досить. Адже Троїце-Сергієва Лавра, мури якої, дуже схожі на путивльські, мали висоту всього 5,5 м, успішно витримала 16-місячну облогу великої польсько-української армії в 1608-1610 роках.

Центральною спорудою і в оборонній системі, і в архітектурній композиції ансамблю, безперечно, є монументальний собор Різдва Пресвятої Богородиці, або, як його ще називали місцеві люди, собор Білої Богородиці. Цей собор - явище в українській архітектурі цілком унікальне, ні на що не схоже. Висловлювалися гіпотези, що це - лише частина стародавньої, набагато більшої споруди, можливо, хрещатої п'ятидільної, або, навпаки, - що собор - це пізня прибудова до стародавньої фортечної вежі, перетвореної на вівтар. Висловлювалися і надії, що ця архітектурна пам'ятка може стати ключовою для визначення джерел і шляхів формування українського національного стилю в архітектурі XVII століття.

І справді, композиція споруди неповторна. Вона двоповерхова, складається з трьох окремих обсягів - собору, приділу і вівтаря, складених разом і оперізаних галереєю. Кінець усім домислам довкола собору поклали дослідження, розпочаті в 1970-х роках архітектом-реставратором В.І.Трегубовим. Виявилося, що такий незвичний образ храму - результат перебудов на зламі XVII-XVIII століть. Усі три обсяги - центральний, приділ і вівтар, а також перший ярус галереї були споруджені одночасно, десь у 1580-х роках. Первісно центральний четверик вінчала так звана "гірка кокошників" з циліндричним підбанником і шоломоподібною банею. Аналогічно завершувався і приділ, а вівтарну вежу завершувало могутнє кам'яне шатро, яке підносилося вище соборної бані, що за церковними канонами неприпустимо. Крім того, вівтар у вигляді квадратної вежі, а не півкруглої апсиди - ще одне порушення канонів. Чим це викликано? Мабуть тим, що собор зводився посеред тісного фортечного двору, забудованого з усіх боків. Щоб збудувати трапезну, теплу церкву, собор, найвищу фортечну вежу, "поварню", сховища пороху і зброї окремими спорудами, просто не було місця. Довелося все це об'єднати в одній будівлі. Комори - у підвалі й на першому поверсі, що називався підклітом, трапезну й "поварню" - у підкліті, собор і теплу церкву - в другому ярусі, бойову камеру з бійницями - на третьому ярусі, над вівтарем. З цієї восьмикутної в плані бойової камери з трьома бійницяма по сторонах світу можна було прострілювати далекі підступи до монастиря. Сюди вів потаємний хід у товщі стіни собору.

Таким чином, собор Різдва Богородиці Мовчанського монастиря належить до рідкісного типу багатофункціональних культових споруд, пристосованих до оборони, їх іноді називають "церква-фортеця". Невідомі нам зодчі кінця XVI століття не лише створили гармонійну архітектуру, а й вирішили важливе інженерне завдання: з появою собору система фортифікації Кремля стала цілком довершеною, і він зробився неприступним. Свідченням надійності Мовчанської фортеці може бути те, що Лжедмитрій І у 1605 році саме тут мав свою резиденцію, і почував себе цілком безпечно. З цим історичним персонажем пов'язана найбурхливіша сторінка історії монастиря.

Так званий Лжедмитрій І за версією царя Бориса Годунова був ченцем-розстригою Гришкою Отрепьєвим, а за дослідженнями серйозних істориків - справжнім сином Івана Грозного, царевичем Дмитрієм, який, проте, не мав юридичних прав на московський престол. (2) Здобувши добру освіту десь в Україні й зібравши тут 1604 року невелику армію, переважно з козаків, він рушив на Москву. У битві під Добриничами армія Бориса Годунова розгромила царевича і він зібрався тікати до Польщі. Аж раптом на бойовище прискакав один московитянин з повідомленням, що головне місто Сіверської землі Путивль перейшло на бік царевича і готове виставити 40-тисячне військо.

Розташувавшись у Мовчанському монастирі під захистом путивльського воєводи Рубця-Мосальського, царевич почав збирати військо для нового походу. У трагедії Олександра Пушкіна "Борис Годунов" цар дає історично точну оцінку результатам битви під Добриничами:

У цих стінах Лжедмитрій провів 4 місяці. За переказами, він жив у бойовій камері над вівтарем собору. За свідченням М.Карамзіна, у Мовчанському монастирі відбулася досить дивна зустріч Лжедмитрія зі шпигами Бориса Годунова. Той послав до Путивля ченців Чудового монастиря, які нібито особисто добре знали Гришку Отрепьєва, аби викрити його. Побачивши через вікно своїх "сотрапезників", царевич перевдягнув у своє вбрання шляхтича Іваницького й посадив того в "тронне крісло". Коли Іваницький допитав ченців, ті зізналися, що мають завдання отруїти царевича. За іншою версією, про підступи цих агентів Лжедмитрій довідався завдяки "слухам" - пустотам у стінах, які сполучали бойову камеру, де сидів царевич, з підвалом собору, де тримали московських ченців, і той міг чути їх розмови.

Після Лжедмитрія І в Мовчанському монастирі збереглося кілька реліквій: так зване "тронне крісло Самозванця" - нині в Путивльському краєзнавчому музеї, образ Жировицької Божої Матері - явно католицького письма, але дуже шанований у Путивлі, та дерев'яна скульптура "Христос у темниці" - шедевр станкової пластики початку XVII століття. Нині ця скульптура також зберігається в Путивльському краєзнавчому музеї. У XIX ст. ця монастирська реліквія демонструвалася прочанам так: у "келії Самозванця" над соборним вівтарем, у тронному кріслі сидів дерев'яний Христос у чернечому вбранні. Слід відзначити, що скульптура первісно не була розрахована на драпування, оскільки однаково детально модельовано лице, руки і всю фігуру. За характером пластики цей твір дуже подібний до народної скульптури Західної України, мабуть, звідти він і походить. Напрочуд одухотворене лице стражденного Христа, що підніс праву руку, ніби захищаючись від удару, - образ всіх принижених і скривджених.

Після перенесення бойових дій у глиб Московії Путивльський Мовчанський монастир знову став центром нового етапу громадянської війни. За свідченням історика К.Валішевського, тут утворилося справжнє "революційне вогнище" всіх українських земель, головний осередок боротьби проти московських порядків під гаслами "землі і волі". У Путивлі опозиційний рух знайшов уже готові організаційні форми. Бунтівників підтримали новопризначений путивльський воєвода князь Григорій Шаховськой та чернігівський воєвода князь Телятевський. Останній висунув на головнокомандувача армії свого колишнього холопа Івана Болотникова, котрий з підставної фігури скоро зробився справді видатним полководцем. Центром повстання Болотникова 1606-1607 років лишався Путивль. Звідси повстанська армія вирушала на Москву, сюди на початку 1607 року привів кілька тисяч чоловік Лжепетро - донський козак Ілля Горчаков. Десь під час цих бурхливих подій у Мовчанському монастирі сталася пожежа, яка дуже поруйнувала його. Відбудова затягувалася, оскільки 1613 року Путивль взяла штурмом і розгромила польська армія, а 1618 року - сплюндрували козаки, які під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного йшли до Москви на допомогу польському королевичу Володиславу. Собор відбудовано 1630 року і заново освячено тільки 1636 року, як про це свідчив напис на дерев'яному напрестольному хресті. Довгий час ця дата вважалася датою заснування мурованого собору, проте історичні джерела її не підтверджують.

1654 року секретар Антіохійського патріарха Макарія Павло Алеппський відвідав Мовчанський монастир і залишив нам його опис: "Монастир на околиці міста, на високому пагорбі, що підноситься над навколишніми землями, а перед ним унизу тече річка. Він весь мурований. Під спів ми піднялися по високих сходах у святу церкву. Вона має великий склепінчастий купол, оточений великою галереєю, звідки відкривається чудовий краєвид на річку і поля. Коло цієї церкви є інша - мала, в ім'я Нерукотворного образу, і поблизу неї красива дзвіниця. Кругом великого купола є ще високі куполи. Під цією церквою багато підвалів, склепи і монастирська трапеза з церквою в ім'я св.Антонія. Склепи в цій країні мають вигляд красивих житлових приміщень з горбоподібним мурованим склепінням: всередині їх маленькі віконця, в яких ставлять свічки недільними і святковими ранками..." (4) У соборі патріарх Макарій відслужив літургію, а в нижній церкві - панахиду на могилі Ієремії, митрополита Акрського. Поряд з Ієремією було і поховання грецького єпископа Неофіта. Вони належали до численної громади грецьких єпископів, які в ХVІ-ХVП століттях їздили вижебрувати допомогу до Москви. Ці двоє десь у 1640-х роках занедужали, проїжджаючи через Путивль, і тут померли.

На зламі ХVІІ-ХVШ століть собор Різдва Богородиці дуже перебудовано: розламали склепіння центрального четверика і приділу, шатро над вівтарем, а натомість надбудували восьмерики струнких пропорцій з типово українськими банями барокових обрисів. Це і не дивно, адже інтенсивні російсько-українські взаємини того часу мали лишити сліди і в архітектурі. Надбудову вів російський архітект, про що незаперечно свідчать елементи конструкцій (тромпи при переході від четвериків до восьмериків). Можливо, ним був славнозвісний "записной Государев мастер Матвей Ефимов", який саме в цей час, як документально встановлено, працював поблизу - у Глухові й Глухівсько-Петропавлівському монастирі. Форми надбудов монастирського собору засвідчують, що впливи української архітектури, проникнувши в середині XVII ст. до Москви, були засвоєні тамтешніми майстрами, і вже вони занесли ці впливи до Путивля. Результатом стало органічне поєднання загальної висотної композиції, характерної для українського будівництва, з типово російським декором.

Три високі вежі типу "восьмерик на четверику" вражають монументальністю. Підкліт низенький і затемнений, перекритий приземкуватими склепіннями. А на другому ярусі, щедро освітленому завдяки численним великим вікнам, сильне враження справляє розкриття внутрішнього простору кожної вежі. У цьому - вплив естетики українського дерев'яного храму, у якому кожний зруб має самостійне завершення.

Слід відзначити, як тактовно підійшов майстер до твору свого попередника. Характерні форми декору кінця XVII століття введені дуже обережно, навіть скупо, добре поєднуються з декором рубежа XVI-XVII століть. Це сприяє цільності художнього образу храму.

Унаслідок перебудови висота собору досягла 35 метрів і ансамбль став відігравати більшу ролю в об'ємно-просторовій композиції міста. Ми не можемо без нього уявити собі силует Путивля, він став характерною прикметою міста.

На захід від собору - надбрамна дзвіниця, на вигляд - стандартна споруда типу "восьмерик на четверику", завершена шатром з маківкою. Але детальне вивчення будівлі в останні роки показало, що нижній ярус - четверик з брамою - це не що інше, як оборонна надбрамна башта, споруджена на зламі XVI-XVII століть. Зараз уже ніщо не нагадує про оборонний характер будівлі - бійниці зруйновані, внутрішній хід, що вів на заборола фортечного муру, закладено цеглою, та й самі мури, які прилягали до вежі, не збереглися, лише їхні фундаменти в землі. 1700 року дерев'яний наметовий дах вежі розібрано й надбудовано високий восьмерик з арковими отворами дзвонів і шатром. Автором надбудови був той же майстер, котрий перебудував собор Різдва Богородиці. В стіни були вмуровані багатобарвні полив'яні кахлі, що, контрастуючи з білою гладдю стін, створили мажорний кольоровий акорд. Внутрішніми сходами можна піднятися на верхній ярус дзвіниці, де колись висіли дзвони, щоб помилуватися панорамою нагірної частини міста і неозорими луками, на тлі яких виростає величний собор.

На північ від дзвіниці - одноповерховий корпус з наріжною круглою вежею. Це трапезна, прибудована в першій половині XIX століття до стародавньої фортечної стіни з вежею, її слід обійти навкруги, щоб побачити саму наріжну вежу, сильно перебудовану у 1880-х роках, а за нею - невеликий збережений фрагмент оборонного муру кінця XVI століття. Значна товщина, часте розташування стрільниць верхнього і косого бою, наявність у нижньому ярусі глибоких аркових ніш - печур для артилерії - все це надійно забезпечувало оборону.

Цей мур упирається у велику триповерхову будівлю, в якій нині ледве чи можна впізнати культову споруду. Якщо увійти в двері в місці прилягання муру до цієї споруди, то побачимо, що чудово збережений оборонний мур (він навіть потинькований) продовжується під храмом до самої його апсиди, в основі якої - кругла наріжна башта Кремля. Справа в тім, що з кінця XVII століття фортеця втратила своє оборонне значення і поступово занепадала. На початку XIX століття почали руйнувати старі башти та фортечні мури, а на їх основі збудували кілька нових споруд, у тому числі в 1866-69 роках - церкву Іоанна Предтечі у формах офіційного так званого "русско-византийского" стилю. Вона тактовно увійшла в середовище і утворився художньо довершений ансамбль, який становлять будівлі різних епох і стилів. На жаль, церкву Іоанна Предтечі в 1930-х роках, коли монастир закрили і віддали під виробництво, надбудували ще двома поверхами і цей важкий об'єм порушив гармонію старовинного ансамблю. Така недоладна "архітектура" настільки псує враження від пам'яток, що стає необхідним повернути будівлі її первісні форми.

З південного боку монастирського подвір'я привертає увагу великий двоповерховий настоятельський корпус 1730-х років, товсті стіни якого і постановка на схилі гори свідчать про те, що в основі споруди - давній фортечний мур, а можливо, і ще якісь будівлі кінця XVI століття.

На захід від надбрамної дзвіниці, ближче до міста - споруди монастирського господарського двору та два мурованих готельних корпуси, перебудовані дощенту в повоєнний період.

Якщо вийти з монастиря і лісовою дорогою спускатися до р.Сейму, то праворуч побачимо під горою невисокий мур з бійницями різноманітної форми: вузенькими - для рушничного вогню і широкими - для артилерії. Але визнати цей мур фортечним не дозволяє його незначна висота - лише близько півтора метра. І все ж таки це - дивом уцілілий елемент складної системи загальноміських укріплень ХУП століття. Цей зовнішній оборонний мур за наказом московського царя Михайла Федоровича спорудив 1620 року видатний український військовий інженер Онисим Михайлович Радишевський (у Москві його називали Анісімом Міхайловим). Радишевський був, крім усього іншого, ще й артилеристом, військовим теоретиком, містобудівником і архітектом, автором книги "Устав ратных, пушечных и других дел, до воинской науки относящихся...", що стала першою на Русі теоретичною працею, яка познайомила наших предків з передовим європейським військовим і будівельним мистецтвом. Мур, збудований Радишевським у Путивлі, - чи не єдиний точно встановлений його витвір, що зберігся до нашого часу. Він не лише захищав дорогу, яка пролягала вздовж нього - один з головних в'їздів до середньовічного Путивля, а й виконував функції підпірної стінки, запобігаючи зсувам монастирської гори.

Зі старої літератури й архівних джерел відомо, що монастирську гору пронизують печери і підземні ходи, деякі з них прориті одночасно з побудовою оборонного монастиря, їх склепіння викладено з цегли. У XIX столітті в цих печерах знаходили польські монети початку XVII століття з іменем короля Сиґізмунда. У радянський період ці підземні пустоти не досліджувалися і, напевно, вони ховають ще немало таємниць.

Про мистецькі твори, що походять з Мовчанського монастиря, ми вже розповідали. Слід ще згадати чудовий різьблений позолочений іконостас собору, спалений у період так званого будівництва соціалізму, і напрестольне Євангеліє XVII століття в шкіряній оправі з накладними карбованими срібними прикрасами, в яких переплетено медальйони з фігурами святих і витончений рослинний орнамент у кращих традиціях українського золотарства доби бароко.

Монастир, як і все місто, почав поступово занепадати ще з кінця XVII століття. Щоправда, 1667 року виникла ідея відкрити в Путивлі архієпископську катедру, утворивши таким чином нову єпархію. 1678 року вирішено резиденцію Путивльського архієпископа влаштувати в Мовчанському монастирі. (5) На жаль, щось перешкодило здійсненню цих задумів. Після реформ імператриці Катерини II монастир став третьокласним, тобто найнижчим за своїм статусом. Але він продовжував приваблювати не тільки простих прочан, а й істориків, дослідників старовини, які зробили немало відкриттів у багатющому монастирському архіві, спаленому войовничими хамами в 1920-х роках.

У другій половині XIX століття монастирський собор мав 4 престоли: головний у верхньому поверсі - Різдва Богородиці, у правому приділі - в ім'я Святих Симеона і Сави, Сербських Чудотворців, у лівому приділі - в ім'я Святих Зосими й Саватія, Соловецьких Чудотворців. Нижній престол у підкліті освячено в ім'я Собору Пресвятої Богородиці. Іоаннівська церква була трипрестольною; головний престол - в ім'я Різдва Предтечі й Хрестителя Христового Іоанна, у правому приділі - в ім'я Святителя Тихона Задонського, у лівому - в ім'я Святителя Чудотворця Миколая Мирлікійського. (6)

У пореволюційний період монастир закрили, ченців розігнали. У травні 1927 року Київський крайовий інспектор охорони пам'яток Федір Ернст зробив відчайдушну спробу врятувати мистецькі пам'ятки монастиря. Він писав Глухівському окрвиконкому: "монастир має велику історико-художню цінність і всі його будови перебувають під загрозою скорого руйнування (немає водостічних труб, погана покрівля і дощова вода протікає в будівлю), так як немає коштів не тільки на його ремонт, але й навіть на зарплату сторожу по охороні майна..." Для врятування пам'яток Ф.Ернст пропонував передати монастирські споруди релігійній громаді. На диво, ця пропозиція була схвалена -монастир на кілька років дістав дбайливого господаря, але Ернстові це не минулося безкарно - в 1934 році його репресували, пригадавши й справу про Мовчанський монастир. (7)

Після того тут було багато "господарів": дитячий будинок, сільське профтехучилище, військовий завод. Спільними зусиллями вони і довели архітектурний ансамбль до катастрофічного стану.

Вивчення Мовчанського монастиря розпочалося після другої світової війни. Реставраційні роботи ведуться з 1960-х років, але до кінця ХХ століття жодна з пам'яток ансамблю не була виведена з аварійного стану. 1987 року тут створено Державний історико-культурний заповідник, на який покладено завдання загосподарювати Мовчанський монастир, перетворити його на великий музейний комплекс. Проте й ці добрі побажання не були реалізовані. Ситуація була б майже безнадійною, якби наприкінці 1991 року тодішня влада не дійшла порозуміння з Українською Православною Церквою в справі відновлення в Путивлі повноцінного монастиря. Тепер те, що лишилося від Мовчанського монастиря, через багато десятиліть повертається законним господарям, котрі вже взялися за відновлення монастирських будівель.

1 Деменков Д. Поездка в Путивль. // Очерки России, издаваемые Вадимом Пассеком. - Кн. 1. - СПб., 1838. - С. 125.
2 Валишевский К. Смутное время. - СПб., 1911. Царевич був, по-перше, сином невінчаної дружини Івана Грозного, а по-друге, він і справді був чернець-розстрига.
3 Переклад М.Зерова.
4 Путешествие Антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века.- Вып. 2. - Кн. V. - С. 114. - М., 1896.
5 Рябинин И. История о Путивле, уездном городе Курской губернии. - Путивль, 1911. - С. 91-95.
6 Державний архів Курської області (Російська Федерація). - Ф. 20. - Оп. 2. - Спр. 407. - "Ведомость о Путивльском Молчанском монастыре 1892 г."
7 Акуленко В. Великий злам від охорони до нищення пам'яток // Пам'ятки України. - 1989. - № 2. - С. 32.

1. Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир
2. Борисоглібський катедральний монастир у Чернігові
3. Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові
4. Єлецький Успенський монастир у Чернігові
5. Гамаліївський Харлампіїв монастир
6. Святодухів дівочий монастир у Путивлі
7. Мовчанський монастир у Путивлі
8. Софроніївський монастир

Вступ