краєзнавство / регіони / С.Литвин / Провінція, якій судилося бути столицею / стор. 2

Більшовики наступом зі сходу здобули Проскурів. 17 квітня 1919 року більшовицькі фронтові частини та Бессарабська бригада, сформована з біженців - учасників Хотинського повстання (чисельністю 20 тисяч чоловік), зайняли Кам'янець-Подільський. Очевидці свідчили, що під час свого перебування в місті більшовики чинили кривавий терор. І.Мазепа писав:

"В Кам'янці, після звільнення його від більшовиків, оповідали про страшні більшовицькі звірства над українцями. Особливою жорстокістю визначалася якась кам'янецька чекістка Фаня, що любила щоранку цинічно повторяти: "мій наган сьогодні не снідав"(7).

Внаслідок невдач на фронті для Української Народної Республіки настали особливо тяжкі часи. Незгоди між урядами УНР і Західної області УНР, роздрібненість і розбрат українських політичних сил, невдачі армії, що втрачала власну територію під натиском більшовицьких сил на Поділлі й польських військ генерала Ю.Галлера на Волині, могли призвести до воєнної й державно-політичної катастрофи.

За цих умов армії УНР, незважаючи на всі труднощі й перешкоди, вдалося перегрупувати свої сили. Усі військові частини разом з тими, що прибували з румунського полону, було зведено в одинадцять дивізій, а їх об'єднано в армійські групи: Січових Стрільців під командуванням отамана Є.Коновальця, Запорізьку - полковника В.Сальського, Волинську - полковника Петріва й Запорізьку Січ (Друга дивізія) - отамана Ю.Божка.

Після поспішної реорганізації українське військо почало наступ на більшовиків. Наприкінці травні на Кам'янець-Подільський наступали загони М.Шаповала й П.Шандрука, що тримали фронт против більшовиків уздовж Збруча. Слабка підготовка наступу призвела до невдачі. В боях з Бессарабською бригадою червоних, яка займала район Кам'янця, полягло багато українських вояків, особливо складу Синьожупанного полку. Симон Петлюра усунув М.ІІІаповала від командування і об'єднав загони Шаповала й Шандрука в Третю дивізію, призначивши командиром підполковника О.Удовиченка.

Тим часом поляки, незважаючи на те, що до їхнього командування була послана місія на чолі з генералом Дельвігом для підписання перемир'я, наступали далі. Лише 16 червня генералові Дельвігу вдалося підписати у Львові тимчасовий договір з поляками про перемир'я. А 2 червня поляки зайняли Тернопіль, змусивши уряд і вище командування УНР переїхати спочатку на ст. Дичків, а потім на Богданівку, за 10 кілометрів від Волочиська, який був у руках більшовиків. 2 червня поляки підійшли до Богданівки. Штаби і уряд опинилися між двома ворожими силами перед небезпекою ліквідації державного центру. Наступного дня несподіваним для більшовиків ударом українські частини зайняли Волочиськ і перейшли в наступ по всьому фронту.

Цього ж дня, 3 червня 1919 року. Третя дивізія О.Удовиченка форсувавши Збруч, у тяжких боях штурмом здобула Кам'янець-|Подільський(8). У висліді успішного наступу українські війська відкинули більшовиків і вже 6 червня вийшли на лінію Старокостянтинів - Проскурів - Жмеринка.

Це дало змогу Урядові УНР 6 червня переїхати з Богданівки до Кам'янця-Подільського. Відтоді Кам'янець упродовж п'яти місяців був столицею УНР, осідком уряду і командування Дієвої Армії та притулком для багатьох державних установ і сотень утікачів з усієї України. 10 червня до Кам'янця прибув також Голова Директорії, Головний отаман Симон Петлюра.

Понад місяць українська армія вела безперервні героїчні бої під Проскуровом і Старокостянтиновом. 9 червня права опозиція з метою державного перевороту організувала чергову авантюру - виступ полковника П.Болбачана. Проте заколот, що не дістав підтримки в Запорізькому корпусі, було без-кровно ліквідовано, а Болбачана віддано надзвичайному військовому суду і за його вироком розстріляно. Це був останній отаманський заколот в армії УНР.

Зміцнивши сили в районі Проскурова, більшовики 6 липня вдалися до контрнаступу. В.Антонов-Овсієнко у своїх "Записках" згадував, що для ліквідації червневого наступу з Галичини проти петлюрівського фронту було негайно перекинуто резервні частини, як Мадярський полк особливого призначення з Києва, Інтернаціональний полк з Вінниці та інші. Водночас зроблено чистку всього командного складу в групі, що оперувала в районі Проскурова (9).

Перевтомлені в безперервних боях, відчуваючи гостру нестачу зброї, амуніції та набоїв, зазнаючи великих втрат, українські частини 6 липня покинули Проскурів і відступили в напрямі Кам'янця-Подільського. Передові більшовицькі частини вже 7 липня були в Дунаївцях, що за 20 кілометрів від Кам'янця. Зі сходу вздовж Дністра наступала Бессарабська червона бригада.

Червона армія намагалася якнайшвидше захопити Кам'янець, відрізати армію УНР від Збруча, унеможлививши з'єднання її з Українською Галицькою армією. Генерал О.Удовиченко у своїй книжці "Україна у війні за державність" стверджує, що "на кам'янецькому плацдармі загальна кількість більшовицьких військ становила до 12000 багнетів, 800 шабель при 40 -50 гарматах"(10).

Для армії УНР не залишилося шляхів до відступу через неврегульованість відносин і з Польщею, і з Румунією. Отже, втрата Кам'янця-Подільського загрожувала цілковитою ліквідацією не тільки армії, а й центральних державних установ УНР, фізичним знищенням всіх учасників української визвольної боротьби.

Симон Петлюра ставив завдання зберегти кам'янецький плацдарм, на який мала відступити УГА, й утримати Нову Ушицю та Могилів-Подільський для зносин з Румунією. Він щодня перебував у штабі Дієвої армії в Кам'янці-Подільському, заслуховував звіти, віддавав розпорядження і своїм впливом на урядові й військові чинники сприяв поліпшенню становища. На нараді 8 липня в штабі за участю Головного отамана було ухвалено створити так звану лінію оборони Кам'янця, що серединою проходила через Дунаївці. Начальником оборони призначили генерала Колодія.

Наступного дня на засіданні уряду УНР наказний отаман О.Осецький і начальник штабу В.Тютюнник заявили, що коли впродовж 2-3 днів не прийде на підмогу Галицька армія, то ліквідація фронту неминуча.

У той час УГА відступала під натиском поляків, що мали ухвалу Найвищої Ради держав Антанти від 25 червня 1939 року продовжити свої операції аж по Збруч. Симон Петлюра й представники уряду і командування кілька разів їздили для переговорів з Диктатором і Начальною командою УГА, але лише 15 липня отримали від НК УГА таке повідомлення: "З огляду на несприятливі обставини, що склалися на фронті Галицької Армії (перевага сил на боці поляків, а головне брак мушкетних і гарматних набоїв), вся Галицька армія і Галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східний берег Збруча, тобто на Наддніпрянщину, щоб усі сили використати для спільної боротьби з большевиками й звільнити від них Наддніпрянську Україну"(11).

16 липня УГА повністю перейшла Збруч. Диктатор Є.Петрушевич з державними службами Західної області УНР також перемістився до Кам'янця-Подільського, і місто стало осідком двох українських державних центрів. Ситуація підштовхнула і наддніпрянців, і галичан до об'єднання армії УНР і УГА для боротьби на протибільшовицькому фронті. Генерал М.Капустянський згодом писав: "Таким чином, у Кам'янці 14 -16 липня 1919 року відбулася двохгранна й велика історична подія [...]- створено єдину збройно-революційну українську силу. Український народ повинен [...] цю історичну, стратегічно-політичну подію шанувати й святкувати як світлу традицію і категоричний дороговказ для сучасних і прийдешніх часів"(12).

Перехід частин УГА зміцнив фронт, що дало змогу зупинити більшовиків, які загрожували Кам'янцю-Подільському. Волинська група, що обороняла Кам'янець, була підсилена двома галицькими бригадами. Армія УНР також отримала підсилення з переміщенням у липні до Кам'янця-Подільського повстанського Всеукраїнського революційного комітету під проводом А.Річицького й Ю.Мазуренка, який хоч і перебував на "радянській платформі", проте боровся проти більшовиків. З півдня в район Копайгорода пробились повстанці колишньої армії М.Григорієва під проводом отамана Ю.Тютюнника чисельністю 3500 чоловік.

Отже, в тяжких і кривавих двотижневих боях на підступах до Кам'янця-Подільського українським частинам удалося втримати кам'янецький плацдарм і відбити ворога. Ще 15 липня група Ю.Тютюнника звільнила від ворога Нову Ушицю, 3О липня Січові Стрільці й Запорізька група здобули Проскурів, 31 липня 3-я дивізія О.Удовиченка зайняла Вапнярку.

Між Директорією УНР і Диктатурою Західної області УНР було досягнуто домовленості про об'єднаний похід проти більшовиків. Армія УНР налічувала 30 тисяч чоловік (15 тис. багнетів при 120 гарматах і 350 кулеметах)(13), УГА - 49795 чоловік (19 тис. багнетів і шабель, 546 кулеметів, 158 гармат)(14). Війська зазнали структурних змін. На чолі їх став Головний отаман Симон Петлюра.

Для оперативного керівництва й координації дій між двома арміями було створено штаб Головного отамана, очолений генералом М.Юна-ковим, заступником якого став представник УГА генерал-квартирмайстер Курманович(15). Командувач Дієвої армії УНР призначався за згодою Директорії, а командувач УГА - за згодою Диктатора ЗО УНР Є.Петрушевича. Це була істотна помилка, бо вже наперед закладалася певна структурна роз'єднаність війська, що невдовзі призвело до трагічних наслідків. І все ж таки об'єднання врятувало і УНР, і Західну область УНР від можливої катастрофи, хоч у політичному плані не дало пожаданої єдності.

3О липня в Кам'янці-Подільському відбулися переговори з військовими представниками Америки, Франції та Англії. Переговори мали інформаційний характер, але українська сторона використала їх, щоб викласти бажаний план операцій проти більшовиків: об'єднані українські армії наступом на Київ і Одесу визволяють Правобережну Україну, поляки наступають на Гомель - Могильов, а денікінці - на Харків - Курськ. Загальне керівництво операціями і врегулювання відносин між українцями, поляками й денікінцями мала б узяти на себе Антанта. Такий план відповідав загальній політичностратегічній ситуації і, безперечно, привів би до розгрому більшовиків. Про суть цього плану, як свідчить у своїй праці М.Капустянський(16), телеграфічне, з Кам'янця-Подільського, за підписом Симона Петлюри були поінформовані і польське, і денікінське командування. Тоді, одразу по кам'янецькій нараді, реалізація такого плану ще була можлива, але політика Антанти, короткозорість Денікіна й захланність поляків так і не дали йому здійснитися.

У Кам'янці-Подільському панувало своєрідне двовладдя. Приїзд Диктатора 30 УНР активізував поступові українські сили, які виступали проти соціалістичного курсу уряду Б.Мартоса. За обставин, що тоді склалися, єдиний український провід міг утворитися або внаслідок державного перевороту (але жодна із сторін на це не зважувалася), або в результаті поступок і компромісів. Симон Петлюра пішов шляхом зміни політичного курсу, і в урядовій декларації від 12 серпня 1919 року оголошувався поворот в орієнтації від радянства до парламентарної демократії. Прем'єр Б.Мартос подав у демісію. 27 серпня сформувався новий склад Кабінету міністрів, який очолив І.Мазепа.

Такі зміни були умовою, на якій Диктатура і командування УГА погоджувалось на об'єднаний похід. Кінцевої домовленості про нього було досягнуто лише 10 серпня 1919 року на нараді в штабі Головного отамана в Кам'янці-Подільському. Згідно з компромісним рішенням, наступ здійснювався на Київ і Одесу. Вислідом успішних дій об'єднаних українських армій проти більшовиків 30 серпня стало визволення Києва. Ад'ютант Головного отамана О.Доценко як свідок подій згадував: "Симон Петлюра був увесь час з військом: з'являвся в передових лініях, підбадьорував козаків і під його першим вигуком "слава" козацтво здобуло київський двірець. Потім він на авто під'їхав аж до міста з північного заходу, де в цей час йшла кінна атака і весь час придивлявся до бою"(17). 30 серпня Симон Петлюра вступив разом з військом на ст. Київ.

Наступного дня зі сходу до Києва ввійшли денікінські війська. У ході переговорів з генералом М.Бредовим командувач київської групи українських військ генерал А.Кравс підписав угоду про добровільний відступ з Києва. Різні підходи наддніпрянців і галичан у ставленні до армії Денікіна призвели до відступлення столиці України денікінцям, які проявили себе запеклими українофобами і стратегічним гаслом яких декларувалося відновлення єдиної і неділимої Росії.

Нагальна потреба прийняти низку рішень разом з урядом змусила Симона Петлюру терміново повернутися до Кам'янця-Подільського. Там з нагоди здобуття Києва 31 серпня відбувся парад військ з походом по місту. В промовах членів Директорії, міністрів, військовиків особливо відзначалася роля С.Петлюри як вождя війська й народного героя.

Увесь вересень С.Петлюра перебував у Кам'янці. На фронті встановилось відносне затишшя, що дало змогу вирішити багато державних справ. Головний отаман провадив велику роботу щодо організації армії, здійснення мобілізації, уживав заходів для їхнього забезпечення. Поставало питанні про встановлення влади на визволеній території, налагоджена міжнародних взаємин. Він сподівався, що згода між обома урядам і зусилля всіх громадських см спричиняться до врятування ситуації через контроль над більшою територією. С.Петлюра мав надію, що наші реальні сили вплинуть на зміну поглядів керівництва держави Антанти стосовно України.

Щоб подолати розбрат і дезорієнтованість серед українського народу, повідомити його про сган справ у державі й діяльність уряду, Симон Петлюра в цей час видав низку відозв: "До громадян" - 2 вересня, "До селянства"-10 вересні "До населення всієї Соборної України"- 17 вересня. В останній з цих відозв він, зокрема, виклав так основні засади діяльності уряду УНР: самостійність і незалежність держави, передача земель казенних і всіх великих власників без викупу до рук селянства; восьмигодинний робочий день, цілковите забезпечення і страхування робітників загальне, рівне, таємне, безпосереднє пропорційне виборче право: мир, добре співжиття з усіма народами світу.

По всій Правобережній Україні відбулися з'їзди, конференції збори, які ухвалювали резолюції на підтримку уряду. Головного отамана, їхньої боротьби проти більшовиків і денікінців. На ім'я С.Петлюри надходило багато телеграм, приїжджали делегації від повстанців і громадських інституцій, з-за лінії фронту, які висловлювали бажання боротися проти нових окупантів, розповідали про настрої населення, просили дати відповідні інструкції та відомості.

Великі надії покладалися на повстанців, які зайняли великі простори України і з якими уряд і штаби встановлювали зв'язки. 17 вересня до Головного отамана в Кам'янець приїжджав отаман Зелений з Полтавщини, загін якого налічував 7 тисяч повстанців, що билися з денікінцями, та представники від отамана Ангела з Чернігівщини. Надходили звістки про дії повстанців на Катеринославщині, Херсонщині, Харківщині і Таврії.

На Полтавщині повстанці отамана Шепеля зайняли Золотоношу й Переяслав. Повстання охопили Лубенський, Кременчуцький та Кобеляцький повіти. 6 жовтня отримано відомості, що повстанці захопили весь Васильківський повіт, а 20 жовтня повстанці отамана Зеленого зайняли Канів, Корсунь, Городище. Повстанський комітет закликав до "загальної боротьби з большевиками та денікінцями, а владу передавати Директорії на чолі з Головним отаманом Петлюрою"(18).

Дуже яскраво виявилися настрої серед народу під час подорожі Головного отамана 17-20 вересня з метою огляду запілля і фронтових частин до Гайсина, Умані та інших міст. Там його тепло зустрічало населення, представники влади, партій і організацій. Ця подорож переконала Симона Петлюру, що українська влада широко популярна, а це є запорукою успіху в боротьбі українського війська проти Денікіна. Відповідний настрій панував і серед українського війська, яке жадало битися з денікінцями.

Тим часом втрата УНР ініціативи дала змогу Денікіну перегрупувати сили, підтягти резерви й підготувати наступ. На вересень чисельність його сил становила 40 тисяч чоловік. Денікінська пропаганда намагалася вбити клин між наддніпрянцями і галичанами. У вересні Денікін випустив відозву "До братів галичан", яка закликала залишати петлюрівців і переходити на бік Добровольчої армії.

За цих умов 25 вересня 1919 року в Кам'янці-Подільському Директорія, Диктатура і обидва уряди підписали декларацію, офіційно проголосивши війну Денікінові. В промовах під час підписання декларації висловлювалася віра в перемогу українського війська, наголошувалася потреба скупчити всі сили проти ворога, облишивши партійні суперечки. Головним мотивом усіх промов, як свідчить О.Доценко, був "єдиний національний демократичний фронт і орієнтація на власні сили селян та повстанців"(19). Симон Петлюра, зокрема, говорив: "Перед нами два вороги, які нахабно пруть на нас свої сили. Чи знайдемо ж ми в собі тверду волю, щоб витримати цю навалу? І я кажу - це від нас залежить; залежить від чесності в праці. Запорука успіху у нас є, бо народ тепер вже з нами... Я вимагаю найвищого напруження праці, я вимагаю жорстокої кари за саботаж та в'ялість в праці. Нехай всі почувають, що момент визначний... Отже кличу всіх до надзвичайного напруження сил! Кличу до створення дійсного єдиного національно-демократичного фронту! Хай щезнуть всі партійні суперечки! Все для війська, в честь якого я викликаю "Слава!"(20).