|
краєзнавство / регіони / Провінція, якій судилося бути столицею / стор. 3
14 жовтня в Кам'янці-Подільському було організовано урочисте заприсяження Директорії, уряду, всіх урядовців і війська на вірність Самостійній Українській Народній Республіці - "вірно служити своєму народові, не припиняючи боротьби, доки не звільнимо нашу Україну від усіх ворогів, доки знеможений народ наш не стане на певний шлях спокою і добробуту, доки під захистом міцної республіканської влади не стане він вільним господарем рідного краю й доки не закріпить здобуту землю і волю"(21). У заприсяженні й параді військ брав участь Симон Петлюра.
 На жаль, і за таких критичних обставин УНР і ЗУНР мали відмінні одна від одної пріоритети. Враховуючи неможливість порозумітися з білогвардійським керівництвом, яке обстоювало "єдину й неділиму Росію" і відкидало право України на власну державність, провід Директорії разом з військовим командуванням вважали за доцільне укласти союз з Польщею. Щодо цього провадились активні переговори, і вже на 1 вересня 1919 року між УНР і Польщею було встановлено офіційне перемир'я(22). Це не надто популярне серед народу рішення диктувалось крайньою потребою, позаяк вести війну проти двох значно сильніших ворогів було самозгубним.
Натомість провідні кола ЗУНР разом з командуванням УГА вважали за неможливе порозуміння з керівництвом Польщі, яка окупувала Західну Україну. Галицький уряд Є.Петрушевича з подачі державного секретаря закордонних справ В.Панейка, який, перебуваючи в Парижі, ввійшов у контакт з представниками Антанти, запевняв, що лише союз України з Денікіним врятує українську незалежність.
С.Петлюра засуджував орієнтацію на "білу" російську армію Денікіна. У телеграмі до Головного штабу у вересні 1919 року він зазначав: "Безпідставність таких орієнтацій яскраво стверджує маніфест Денікіна до населення "Малоросії", де він зве нашу владу зрадницькою і заповідає нам боротьбу з гаслом єдиної неділимої Росії"(23).
Проте ще на Державній нараді у Кам'янці 26 жовтня 1919 року за участю Директорії, обох урядів, репрезентантів Буковинської Національної Ради та відпоручників партій, спілок, земств і кооперативних організацій Диктатор Петрушевич у своїй промові стверджував: "В галицького уряду панує повна згода поглядів і єдність дій у всіх основних питаннях державного життя з Верховною Владою і урядом Наддніпрянської України. Всі нерозумні чутки і підозрювання являються плодом інтриг наших ворогів, котрі всіма способами намагаються ослабити відпорну силу нашого народу"(24). У більшості виступів на нараді, а також у прикінцевих промовах прем'єра І.Мазепи й Симона Петлюри констатувалося, що "в обох урядів панує цілковите порозуміння і згода" і що "всі представники нашого організованого громадянства глибоко вірять у щасливе закінчення нашої боротьби за здобуття волі..."(25)
Але тоді це вже не відповідало дійсності. Внутрішня політична боротьба не припинялася. Витворився сприятливий грунт для підозр і провокацій, до чого особливо спричинялася преса.
Тим часом на фронті розгорялася боротьба не на життя, а на смерть. Українська армія відступала. До всього додався ще один ворог - тиф, що збирав своє жниво смерті.
4 листопада Головний отаман скликав нараду в Жмеринці за участю Директорії, Диктатури, уряду. Військового міністерства, командирів груп і корпусів для з'ясування ситуації, накреслення шляхів подальших військових акцій і політичної роботи. Командувач армії отаман В.Сальський, відкриваючи нараду, говорив: "Роля стратегії скінчена. Ми переможені ворогами. А вороги ті - тиф, холод, незабезпеченість армії матеріалами, без яких ніяка армія не в силі боротися. Мілітарній силі ворогів не багато треба напружень, щоб добити рештки героїв. Тепер політика мусить забезпечити їх від фізичного знищення. Військо зробило все - тепер діло правительства шукати виходу"(26).
Значна частина командного складу УГА виступала за негайне порозуміння з денікінцями. Уряд УНР знав про зносини галичан з Денікіним. Симон Петлюра вважав: "Для мене тепер ясно, що галичани з їх симпатіями до Москви самі загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконувати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою. Нема третього, хто б нас зараз помирив..."(27)
Начальна команда УГА самовільно почала переговори з Денікіним. Ще 25 жовтня генерал М.Тарнавський вислав делегацію до денікінців під прикриттям обміну полоненими. В результаті цих переговорів 2 листопада М.Тарнавському вже був переданий проект майбутнього договору. Денікінці висловили цілковиту готовість до переговорів лише з Галицькою армією, відкидаючи водночас можливість переговорів з армією УНР і погоджуючись лише на роззброєння й повну демобілізацію її. Тому НК ГА пішла на самостійні таємні переговори.
Усі громадсько-політичні чинники-уряд, партії, політичні угруповання, державна інспектура - намагалися переконати галичан в абсурдності їхніх намагань, які потягнуть за собою знищення державності УНР. С.Петлюра не вірив у можливість порозуміння з Денікіним. Він висловлював переконання, що "ми не можемо капітулювати в спосіб негідний як для народу нашого, так і його революційних здобутків - вільності і незалежності. Море крові пролито і безліч жертв найкращих синів українського народу загинуло на полях битв з нерівними ворогами - вони взивають до дальшої боротьби за незалежність і помсту над ворогами нашої країни і нашого народу"(28) .
Делегація НК ГА 6 листопада самочинно, потай навіть від Є.Петрушевича, на станції Зятківці підписала договір про перемир'я, в якому, зокрема, зазначалося:
"1. Галицька армія переходить у повнім своїм складі з етапними установами, складами і залізно-дорожним майном на сторону російської добровольчої армії і віддається в повне розпорядження Головному командуванню збройних сил Півдня Росії через командуючого військ Новоросійської області.
2. Галицька армія під час перебування під згаданою командою не буде вжита до боротьби проти перебуваючої на фронті армії Петлюри [...]
3. Галицьке Правительство через брак території спиняє тимчасово свою діяльність і переходить під опіку Російської Добровольчої Команди [..,]"(29)
Повідомлений про це Головний отаман скликав 8 листопада нараду в Деражні. На нараді були присутні Диктатор Є.Петрушевич, член Директорії А.Макаренко, прем'єр І.Мазепа, міністр С.Шрамченко, командарм В.Сальський і командир 1-го корпусу УГА генерал О.Микитка. Було ухвалено рішення договір розірвати, а переговори вести від імені цілої української армії. Диктатор тут же видав наказ про арешт членів делегації і заміну командування УГА. Симон Петлюра вимагав розстрілу М.Тарнавського, А.Шаманека і О.Лисняка. Деякі автори вважають, що С.Петлюра не мав на це морального пра-ва30 Але ж юридичне він залишався головнокомандувачем для обох армій, а тому вимога була правочинною. Не лише наддніпрянці, а й більшість галичан вимагали арешту Диктатури і Начальної команди.
Скасувавши Зятківський договір, нова НК ГА 9 листопада з наказу Диктатора уклала з денікінцями перемир'я, яке тривало до укладення 17 листопада в Одесі нового договору. Делегації в Одесі доручалося представляти обидві українські армії, але добровольці відмовлялися вести переговори з представником наддніпрянців. І тоді НК ГА, згідно з таємною інструкцією Диктатора, дозволила своїй делегації укласти договір тільки від імені Галицької армії. Цей договір мало чим відрізнявся від попереднього. Денікінці, скориставшись укладенням договору з галичанами, перейшли в наступ проти армії УНР.
Водночас більшовики 7 листопада 1919 року розпочали свій третій похід на Україну зі сходу і з півночі, відкинувши українські війська за Случ, на лінію Козятин - Бердичів - Житомир. Українські армії опинилися перед небезпекою повного оточення з одного боку більшовиками, з другого - денікінцями, а з-за Збруча - польською армією.
16 листопада Диктатор і уряд Західної області УНР залишили Україну, виїхавши з Кам'янця до Відня. За кордон відбули також члени Директорії А.Макаренко і Ф.Швець.
Напередодні, 15 листопада 1919 року. Директорія передала всі права Голові і Головному отаманові Симону Петлюрі, на якого покладалося "верховне командуванні справами Республіки". 17 листопада С.Петлюра разом з урядом і штабами, установами і військом покинув Кам'янець-Подільськй, маючи намір переміститися в Шепетівку, не зайняту ще ні польськими, ні більшовицькими військами. Того ж дня до Кам'янця-Подільського вступили польські війська.
Українське військо відступало на північ, через Проскурів на Старокостянтинів. По прибутті Головного отамана й уряду до Старокостянтинова 26 листопада в будинок гімназії було проведено військову нараду суто інформаційного характеру. В нараді взяли участь члени уряду, командарм В.Тютюнник, начальник штабу Головного отамана отаман М.Юнаків, командувачі груп і по двоє старшин та козаків від кожної частини.
Симон Петлюра подав інформацію про події в Кам'янці та Проскурові, закликав не втрачати духу в критичній ситуації, говорив про твердий намір далі вести боротьбу, реорганізувавши армію і задовольнивши її пекучі потреби.
Договір УГА з Денікіним дуже ускладнив становище. 4 грудня на нараді в Чорториї Симон Петлюра з членами уряду прийняли рішення про неможливість утримання фронту і про перехід через це до партизанських форм боротьби. Петлюра від'їхав до Варшави, де приєднався до дипломатичної місії УНР на чолі з А.Лівицьким, сподіваючись досягти порозуміння з поляками, а через них з Антантою. За кордон виїхала і частина членів уряду УНР.
6 грудня п'ятитисячна армія УНР під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка вирушила в славний Зимовий похід запіллям більшовиків і денікінців, що став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїчністю.
 Кам'янець-Подільський упродовж зими й весни 1920 року, хоч і був формально окупований поляками, залишався по суті нейтральним містом, навколо якого стояли чотири супротивні армії: польська, денікінська, більшовицька і румунська. Завдяки такій унікальній ситуації в Кам'янці зміг напівлегальне залишитися український 1-й Рекрутський полк під командуванням П.Шандрука і фактично в місті збереглася українська влада. На базі полку з-поміж поодиноких вояків армії УНР, УГА та інших армій П.Шандрук сформував навесні 1920 року сильну й боєздатну бригаду, яка пізніше влилася до Залізної дивізії як її 1-а Стрілецька бригада.
Таке становище давало змогу перебувати в Кам'янці представникам українських політичних сил і течій, зокрема прем'єрові І.Мазепі, уповноваженому уряду УНР І.Огієнку та частині членів уряду. Вони підтримували зв'язок з С.Петлюрою у Варшаві і з армією УНР, що рейдувала в Зимовому поході.
29 січня 1920 року в Кам'янці-Подільському було скликано нараду ЦК УСДРП. У ній брав участь голова уряду УНР І.Мазепа. В резолюції наради йшлося про доконечну потребу зберегти Кабінет міністрів УНР до скликання передпарламенту із законодавчими функціями, а також про відновлення державного центру УНР та регулярної армії.
14 лютого в місті відбулося засідання уряду УНР, на якому було ухвалено "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР", що закладав підвалини скликання передпарламенту.
Підписання 22 квітня 1920 року Варшавського договору УНР з Польщею, хоч і викликало обурення в українських колах, особливо в Галичині, проте дало можливість далі вести боротьбу проти більшовиків. 25 квітня об'єднані збройні сили УНР і Польщі перейшли в наступ на Червону армію, а 7 травня зайняли Київ. У червні більшовики, перегрупувавши й зміцнивши свої сили, потіснили армію УНР аж до Дністра, а поляків - майже до Варшави. У середині липня Кам'янець-Подільський знову опинився в руках більшовиків.
У вересні 1920 року під час нового польсько-українського наступу армія УНР розгромила частини 14-ї радянської армії між Дністром і Збручем, визволивши Тернопіль і Проскурів. 19 вересня українські війська востаннє зайняли Кам'янець-Подільський. Сюди знову перемістився уряд УНР. До Кам'янця повернулася й продовжувала працю Кам'янець-Подільська юнацька старшинська школа.
12 жовтня 1920 року поляки підписали Ризьке перемир'я з більшовиками. 21 листопада армія УНР після героїчних оборонних боїв відступила за Збруч і була інтернована поляками. А за кілька днів перед цим - 14 листопада 1920 року - уряд УНР востаннє покинув Кам'янець-Подільський, назавжди розпрощавшись з рідною землею.
Давнє місто над Смотричем лишилося в історії як цитадель Української держави XX століття, остання столиця УНР.
Примітки
1. Кам'янець-Подільський: Історичний нарис. - К., 1968. - С.11.
2. Попов Ф. Рассказ о незабываемом. - К., 1961. - С. 109.
3. Комнен-Палеолог І. Звільнення Кам'янця-Подільського від більшовиків у 1918 році // За Державність. - Торонто, 1966. - 3б.11. - С.65-72.
4. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції: 1917-1921. - Прага, 1942. - Ч.1. - С.143.
5.Там само. - С. 147.
6. Республіка. - 1918. - 17 квіт.
7. Мазепа І. Зазнач. праця. - 4.2. - С.9.
8. Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році: (Короткий воєнно- історичний огляд): В 2-х кн. - Мюнхен, 1946. - Кн. 1. - С.61.
9. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне: Воспоминания. - Москва; Ленинград. - 1933. - Т. 4. - С.298.
10. Удовиченко О. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921. - Вінніпег, 1954. - С.89.
11. Мазепа І. Зазнач, праця. - 4.2. - С. 15.
12. Капустянський М. Зазнач, праця. - Кн.2. - С.198.
13. Там само. - КН.1. - С.51.
14. Там само. - Кн.2. - С. 135.
15. ЦДАВО України. - Ф.1078. - Оп.4. - Спр.1. - Арк.125.
16. Капустянський М. Зазнач. праця. - Кн.2. - С.94 - 95.
17. Доценко О. Літопис української революції: Матеріали і документи до історії української революції 1917-1923. - Київ; Львів, 1923.-Т.2. - КН.4. - С.16.
18. Там само. - С.261.
19. Там само. - С.259.
20. Там само. - С.258.
21. Там само. - С. 107.
22. Лозинський М. Галичина 1918-1920. - Нью-Йорк, 1970. - С.186.
23. Петлюра С. Телеграма до штабу Головного отамана 6 вересня 1919 року // Симон Петлюра: Статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956. - Т.1. - С.232,
24. Доценко О. Зазнач, праця. - С. 132.
25. Там само. - С. 138.
26. Там само. - С. 271.
27. Там само. - С.95.
28. Там само. - С.273.
29. Там само. - С.278.
30 . Легкий 3. Терновий вінок генерала Микитки // Літопис Червоної калини. - Львів, 1929. - 4.1-2. - С.24.
ПУ № 3 1995 р.
|
