Чотири генпрокурори за кордоном: як Україна втрачає очільників прокуратури

Руслан Рябошапка виїхав за кордон лише з третьої спроби. Ірина Венедіктова тепер працює послом України у Швейцарії, а Андрій Костін обіймає аналогічну посаду в Нідерландах. До цього переліку де-факто додався і Кравченко.

Звільнення очільника прокуратури — процедура не одного дня. Верховна Рада підтримала звільнення Кравченка постановою № 4977-IX від 15 вересня 2026 року, але остаточне рішення ухвалив Президент своїм указом № 932. Виникла управлінська колізія: вирушаючи у відрядження, Кравченко не призначив виконувача обов'язків — відповідний наказ № 184-вд цього не передбачав. Зазвичай повноваження переходять до першого заступника, але Марія Вдовиченко, яка обіймала цю посаду, звільнилася ще 8 вересня. Тож базові управлінські функції — без виключних процесуальних повноважень генпрокурора — тимчасово взяв на себе заступник Максим Крим.

Крапку в питанні безвладдя поставив Президент. Скориставшись нормами закону про воєнний стан, 17 вересня 2026 року він окремим указом призначив виконувачем обов'язків Антона Ковальського — колишнього керівника Чернівецької та Хмельницької обласних прокуратур.

Порівняння з Віктором Пшонкою, єдиним дотепер генпрокурором, який утік із країни, юридично не витримує критики. Пшонку звільняли через процедуру висловлення недовіри від Верховної Ради, після чого проти нього відкрили низку важких кримінальних проваджень — хоча до відповідальності так і не притягнули. У випадку з Кравченком недовіри не висловлювали. Більше того, керівництво НАБУ та САП на брифінгу 15 вересня підтвердило: жодних офіційних підозр щодо Кравченка не складалося. Отже, кримінально-процесуальних підстав затримувати його на кордоні не було.

Окрема гучна історія — нібито підписані підозри керівникам антикорупційних органів. Офіс Генпрокурора офіційно визнав їх позбавленими юридичного сенсу. Заступник генпрокурора Максим Крим погодив скасування відповідних відміток у Єдиному реєстрі досудових розслідувань щодо директора НАБУ Семена Кривоноса. Логіка проста: сам підпис на папері без законного вручення особі не означає, що процедуру повідомлення про підозру проведено.

Навколо цих подій уже вирує чимало версій. Одна з них — штучний конфлікт інтересів: Кравченко нібито ініціював справи проти антикорупціонерів, щоб ті через конфлікт інтересів не могли висунути підозру йому самому. Але українське законодавство трактує конфлікт інтересів як персональну, а не інституційну історію. Відвести від справи можна конкретного слідчого чи прокурора через упередженість, проте це не блокує роботу всього органу: керівництво НАБУ чи САП може призначити іншу групу фахівців, і розслідування продовжиться.

Інша версія — імунітет для депутатів: у парламенті нібито готують зміни, за якими підозри народним обранцям зможе вручати лише постійний Генеральний прокурор, що заблокує слідство за керування органом у статусі в.о. Насправді жодного подібного законопроєкту у Верховній Раді не зареєстровано, а чинний Кримінальний процесуальний кодекс прямо дозволяє виконувачу обов'язків повідомляти про підозру народним депутатам нарівні з повноцінним очільником відомства.

За цим інституційним хаосом стоїть глибша системна проблема: представники Офісу Генпрокурора разом зі слідчими підрозділами СБУ не полишають спроб у ручному режимі впливати на незалежні антикорупційні інституції. Голова антикорупційного комітету парламенту Анастасія Радіна називає речі своїми іменами: останні події — закономірний наслідок того, що крісло Генерального прокурора досі залишається предметом політичних домовленостей, а не меритократичного відбору. Інструмент для виправлення вже є — законопроєкт № 15343, покликаний гарантувати реальну незалежність очільника прокуратури. Але документ чекає на розгляд у сесійній залі ще з червня 2026 року.

Західні партнери тим часом натякають, що ліміт довіри має межі. Речник Єврокомісії Ґійом Мерсьє наголосив: відкритий і прозорий конкурс на посаду Генерального прокурора — не побажання, а жорстка вимога для європейської інтеграції та утвердження верховенства права.

Вибір, який постає перед Україною, конкретний: або чесна конкурсна процедура, або старі традиції політичних призначень, які й надалі гальмуватимуть шлях до ЄС і генеруватимуть нові скандали.