Генпрокуратура без очільника: як Кравченко виїхав, а відомство залишилося без керма

В українській політиці склалася доволі специфічна традиція: усі чотири постійні генеральні прокурори часів чинного Президента нині перебувають поза межами країни. Руслан Рябошапка виїхав лише з третьої спроби, Ірина Венедіктова працює послом у Швейцарії, Андрій Костін обіймає аналогічну посаду в Нідерландах. Тепер до цього переліку де-факто долучився й Руслан Кравченко, чиє відрядження завершилося заявою про звільнення з органів прокуратури без повернення в Україну.

Навколо цієї ситуації виникло чимало версій і відвертих міфів. Спробуймо розібратися, що насправді відбувається в ключовому правоохоронному органі, спираючись на факти та букву закону.

Звільнення генерального прокурора — процес багатокроковий. Верховна Рада дала згоду на звільнення Руслана Кравченка постановою № 4977-IX від 15 вересня 2026 року. Фінальну ж крапку ставить Президент: відповідний указ № 932.

Дорогою виникла управлінська колізія. Вирушаючи у відрядження, Кравченко мав офіційно призначити виконувача обов'язків, але в наказі № 184-вд цього не зробив. Зазвичай повноваження автоматично переходять до першого заступника, проте Марія Вдовиченко, яка обіймала цю посаду, звільнилася ще 8 вересня. Тож базові управлінські функції — без виключних процесуальних повноважень генпрокурора — тимчасово перебрав на себе заступник Максим Крим.

Крапку в питанні безвладдя поставив Президент: скориставшись нормами закону про воєнний стан, 17 вересня 2026 року він окремим указом призначив виконувачем обов'язків Антона Ковальського — екскерівника Чернівецької та Хмельницької обласних прокуратур.

Чи став Кравченко новим Пшонкою? В історії незалежної України досі був лише один випадок, коли чинний очільник прокуратури втік із країни — Віктор Пшонка. Юридично ці ситуації кардинально різняться. Пшонку звільняли через процедуру висловлення недовіри Верховною Радою, після чого проти нього відкрили низку важких кримінальних проваджень, хоча до відповідальності так і не притягнули. У випадку ж із Кравченком процедура висловлення недовіри не застосовувалася. Більше того, як підтвердило керівництво НАБУ та САП на брифінгу 15 вересня, жодних офіційних підозр щодо Кравченка не складалося. Тож кримінально-процесуальних підстав затримувати його на кордоні просто не існувало.

Ще один гучний скандал розгорнувся довкола нібито підписаних підозр керівникам антикорупційних органів. Нині Офіс Генпрокурора офіційно визнав їх позбавленими юридичного сенсу. Заступник генпрокурора Максим Крим погодив рішення про скасування відповідних відміток у Єдиному реєстрі досудових розслідувань щодо директора НАБУ Семена Кривоноса. Аргументація проста: сам факт підписання папірця без його законного вручення особі не означає, що процедура повідомлення про підозру відбулася.

Довкола історії з підозрами та втечі Кравченка вже сформувалася низка версій. Одна з них — штучний конфлікт інтересів: нібито Кравченко ініціював справи проти антикорупціонерів, аби ті через конфлікт інтересів не змогли висунути підозру йому самому. Насправді українське законодавство трактує конфлікт інтересів як суто персональну історію, а не інституційну. Відвести від справи можна конкретного слідчого чи прокурора через його упередженість, але це не блокує роботу всього органу. Керівництво НАБУ чи САП може просто призначити іншу групу фахівців, які не фігурували в гучних справах, і розслідування продовжиться без перешкод.

Інша версія — імунітет для депутатів: нібито в парламенті готують зміни, за якими вручати підозри народним обранцям зможе лише постійний генеральний прокурор, що заблокує слідство проти депутатів під час керування органом у статусі в.о. Насправді у Верховній Раді подібного законопроєкту не зареєстровано. Чинний Кримінальний процесуальний кодекс прямо дозволяє виконувачу обов'язків генерального прокурора повідомляти про підозру народним депутатам нарівні з повноцінним очільником відомства.

Цей інституційний хаос — не просто черговий епізод кадрової турбулентності. Це ілюстрація глибокої системної проблеми, коли представники Офісу Генпрокурора у зв'язці зі слідчими підрозділами СБУ не полишають спроб у ручному режимі впливати на діяльність незалежних антикорупційних інституцій.

Голова антикорупційного комітету парламенту Анастасія Радіна називає речі своїми іменами: останні події є абсолютно закономірним наслідком того, що крісло генерального прокурора досі залишається наслідком політичних домовленостей, а не меритократичного відбору. Інструмент для виправлення ситуації вже існує — це законопроєкт № 15343, покликаний гарантувати реальну незалежність очільника прокуратури. Проте документ і надалі очікує на розгляд у сесійній залі ще з червня 2026 року.

Тим часом західні партнери недвозначно натякають, що ліміт довіри має свої межі. Речник Єврокомісії Ґійом Мерсьє вкотре наголосив: проведення відкритого та прозорого конкурсу на посаду генерального прокурора є не просто побажанням, а жорсткою вимогою для європейської інтеграції та утвердження верховенства права.

Тож вибір, який сьогодні стоїть перед Україною, максимально конкретний: або нарешті запроваджуємо чесну конкурсну процедуру, або старі традиції політичних призначень і надалі слугуватимуть гальмом на шляху до ЄС, неминуче генеруючи нові корупційні скандали.