«Ми не знаємо, що буде завтра»: історія родини з Яструбиного, яка знайшла прихисток у Сумах

Село Яструбине лежить на кордоні з Росією, і від початку повномасштабного вторгнення життя там стало небезпечним. Російські військові безпосередньо в населений пункт не заходили, але обстріли завдали йому значних руйнувань. Мар'яна Охріменко пригадує, як російська авіація літала просто над їхнім будинком — той вони придбали й відремонтували у 2019 році.

Постійний стрес дався взнаки насамперед на дитині. Доньці Мар'яни на той час було 11 років, і через головний біль та напруження вона не спала чотири доби поспіль. «Я подзвонила у швидку, порадили дати заспокійливе їй. То в мене дитина заснула і проспала півтори доби. Після цього я звичайно за малу і з чоловіком виїхали в Суми», — згадує жінка.

Остаточно виїхати родина вирішила наприкінці 2024 року. Залишати власний дім не хотілося, але ризикувати життям доньки більше не було сил. Із собою взяли лише сімейний фотоальбом.

У Сумах спершу довелося жити в гуртожитку, а згодом сім'я отримала окрему тимчасову квартиру в модульному містечку для переселенців, збудованому за підтримки Червоного Хреста. Для Мар'яни, яка звикла до сільського побуту, самі лише звичайні умови стали великою зміною. «Я тиждень просиналася з тим, що я не вірила, що я тут, що в мене дитина може без черги сходити в душ, в туалет. Що я без черги на кухні можу щось приготувати собі, коли мені треба, а не коли моя черга дійде. Для нас людей сільських, які звикли, що усе своє, це дуже важко», — розповідає вона.

Нині Мар'яна живе вдвох із донькою. Її чоловік — військовослужбовець, який вважається зниклим безвісти. Валерія навчається на закрійницю, а 20 вересня їй виповнилося 17 років. Це вже третій день народження без батька: він мав приїхати у відпустку на її свято, однак 6 вересня минулого року зник безвісти. Дівчина пригадує, що тато завжди цікавився її успіхами й не пропускав жодного свята, тож саме його підтримки їй бракує найбільше. «Якось святкувати не хочеться тепер, бо асоціюється цей місяць з отакими втратами. Мені б дуже хотілось, щоб він побачив, як я навчаюся, мої успіхи, як ми живемо», — ділиться Валерія.

За пів року в модульному містечку родина потроху облаштовує простір навколо себе. Разом із сусідами Мар'яна та Валерія висаджують під вікнами квіти — дзвоники й підсніжники, а із засушених пелюсток готують чай.

Водночас життя тут залишається тимчасовим: кожні шість місяців спеціальна комісія вирішує, чи продовжувати переселенцям дозвіл на проживання. Мар'яна розуміє, що дороги додому вже немає, навіть якщо будинок уцілів. Попри невизначеність і перспективу знову шукати житло, жінка каже, що вони з донькою не мають іншого вибору, окрім як триматися далі. «До останнього сподівалися, що після війни зможемо повернутися. Але я усвідомлюю, що більше туди не повернусь. Біль і пустота. Ми не знаємо, що буде завтра. На вулиці точно я з дитиною не залишусь, щось будемо думати», — говорить вона.