Вдова у 24, пілотка-перехоплювачка: історія Юлії Костенко

Коли 24 лютого 2022 року рідні Юлії Костенко зібрали речі та пішли до війська, вона теж хотіла бути поруч. Але їй відповіли рішуче: «Ні, тільки через мій труп». Того ж дня жінка почала волонтерити — разом із сім'єю допомагала військовим і цивільним.

Її чоловік Олександр служив у 126 окремій бригаді територіальної оборони та воював на Херсонщині. Брат — у 15 бригаді оперативного призначення Національної гвардії України «Кара-Даг» на Запорізькому напрямку. Коли Олександр отримав наказ повернутися на Херсонщину, Юлія поставила умову: «Або ми розходимося, або ти мене береш із собою». Він відмовляв, але зрештою забрав її з собою.

Освідчення сталося в Миколаєві. Замість каблучки Олександр надів їй на палець кільце від гранати. За кілька днів вони зареєстрували шлюб — і були разом рівно 100 днів. На сотий день він загинув.

На Херсонщині Олександр був бойовим медиком, Юлія допомагала йому. Того дня він відправив її по продукти. Напередодні військова «швидка» зламалася і була на ремонті, тож під час обстрілу поранених він повіз на власному авто. «Він приїхав, надав першу допомогу всім, хто її потребував. І коли повертався до машини, між ним і автомобілем прилетів снаряд», — згадує Юлія.

Повернувшись, вона побачила пошкоджене авто, але про загибель чоловіка їй одразу не сказали. Найперше вона шукала його обручку, яку він носив на шиї. «Я прибігла туди, почала кричати: "Де його обручка?". Мені казали: "Немає кільця, Юлю". А я ходила й просто шукала це кільце. У 24 роки я залишилася вдовою», — каже вона.

Після втрати Юлія взяла на себе турботу про свекруху, яка мала інвалідність: «На мені залишилася його мама. Мені треба було якось піднімати її, піднімати себе. Я розуміла, що їй важче — це її син. Мені важко — це мій чоловік. Він був єдиний, хто в неї був». Саме тоді вона знову почала думати про службу, але свекруха та брат просили залишитися вдома.

За п'ять місяців поранення під час штурму на Запорізькому напрямку дістав брат. Перед тим виходом він сказав сестрі те, чого раніше не говорив: «Я не хочу помирати». Увечері Юлії повідомили про поранення, наступного дня вона поїхала до Запоріжжя. Уламок влучив йому в голову. 29 липня 2023 року брат помер, поховали його 3 серпня. Ще за два тижні після похорону вона дізналася про загибель близького друга, а під час поминок їй зателефонувала сестра з новиною, що помирає їхній дідусь.

Догляд за свекрухою тривав далі. Вони називали одна одну мамою й донькою. 7 березня 2024 року жінка загинула під час пожежі у власній квартирі.

Після цих втрат Юлія довго відновлювала психологічний стан, а згодом почала допомагати рекрутингу бригади, у якій служив її чоловік. Там вона раз за разом просилася на службу: «Щоразу приходила на роботу і писала заяву: "Хочу йти служити". Щоразу заповнювала бланк, і щоразу мене розвертали: "Ні, не підеш"». Зрештою її взяли. Юлія обирала між роботою по наземних і по повітряних цілях — обрала повітряні.

Нині вона пілотка-перехоплювачка: «Я працюю на віддаленому управлінні. У мене три точки, де я збиваю "шахеди" і взагалі повітряні цілі. Я сиджу в одному місці, а можу збивати в іншій області». Найважливіше в цій роботі, за її словами, — зір і швидкість реакції: виявити ціль дуже складно, але коли ти її бачиш — усе.

Одна з цілей запам'яталася їй найбільше — російський розвідувальний безпілотник SuperCam: «Це розвідувальний дрон, на який ми раптово вийшли на великій висоті. Я його знайшла, переслідувала. Це була така мрія — збити SuperCam». Інтенсивність чергувань залежить від кількості та типів цілей: «Легкі дні — це коли взагалі немає цілей. Важкі — коли на тебе летить усе: балістика, реактивні й звичайні "шахеди", КАБи».

Служить Юлія в регіоні, де живуть її рідні, і це додає роботі особистого сенсу: «Я також працюю в області, де живе моя сім'я, і для мене важливо, щоб вони були в безпеці». У підрозділі поруч із нею — близькі друзі: штурман — кум та найкращий друг, ще один кум служить у батальйоні. «У нас усі дуже дружні, сильна взаємопідтримка. Командири завжди тебе зрозуміють, почують. В принципі, все, як я хотіла», — розповідає вона. Відмінностей у ставленні за статтю не відчуває: «У цьому плані ви всі військові, у вас є спільна справа — займайтеся нею».

Поза службою в Юлії залишилися дві мрії: побачити сестру та племінника, які живуть за кордоном, і потрапити на концерт австралійського гурту RÜFÜS DU SOL.