«Взяли лише фотоальбом»: історія мами й доньки з Яструбиного, які живуть у модульному містечку в Сумах

Село Яструбине лежить на кордоні з Росією, і саме через постійні обстріли родина Мар'яни Охріменко змушена була залишити оселю, яку придбала й відремонтувала у 2019 році. Нині жінка з донькою Валерією живуть у тимчасовому модульному містечку для переселенців у Сумах, збудованому за підтримки Червоного Хреста.

За словами Мар'яни, російські військові безпосередньо в Яструбине не заходили, але населений пункт зазнав сильних ударів. Найважче жінка згадує початок повномасштабного вторгнення, коли російська авіація пролітала просто над їхнім будинком. Через постійний стрес та головний біль її донька, якій тоді було 11 років, не спала чотири доби поспіль.

«Я подзвонила у швидку, порадили дати заспокійливе їй. То в мене дитина заснула і проспала півтори доби. Після цього я звичайно за малу і з чоловіком виїхали в Суми», — згадує Мар'яна.

Остаточно виїхати родина вирішила наприкінці 2024 року. Із собою взяли лише сімейний фотоальбом. Жінка каже: залишати будинок не хотілося, та ризикувати життям доньки вони більше не могли.

У Сумах сім'я спершу мешкала в гуртожитку, а згодом отримала окрему тимчасову квартиру в модульному містечку. Найбільше Мар'яну вразила сама можливість жити без черг.

«Я тиждень просиналася з тим, що я не вірила, що я тут, що в мене дитина може без черги сходити в душ, в туалет. Що я без черги на кухні можу щось приготувати собі, коли мені треба, а не коли моя черга дійде. Для нас людей сільських, які звикли, що усе своє, це дуже важко», — розповідає жінка.

Нині Мар'яна живе вдвох із донькою. Її чоловік — військовослужбовець, який зараз вважається зниклим безвісти. Валерія навчається на закрійницю, а 20 вересня їй виповнилося 17 років. За її словами, це вже третій день народження без батька: він мав приїхати у відпустку на її свято, однак 6 вересня минулого року зник безвісти. Дівчина розповідає, що тато завжди цікавився її успіхами й не пропускав жодного свята, тож тепер їй дуже бракує його підтримки.

«Якось святкувати не хочеться тепер, бо асоціюється цей місяць з отакими втратами. Мені б дуже хотілось, щоб він побачив, як я навчаюся, мої успіхи, як ми живемо», — ділиться дівчина.

За пів року життя в модульному містечку родина намагається створити затишок навколо себе. Разом із сусідами Мар'яна та Валерія висаджують біля вікон квіти — дзвоники й підсніжники, а із засушених пелюсток роблять чай.

Жінка усвідомлює, що через наслідки бойових дій дороги додому вже немає, навіть якщо їхній будинок уцілів. Проживання в модульному містечку тимчасове: кожні шість місяців спеціальна комісія вирішує, чи продовжувати переселенцям дозвіл на проживання. Попри невизначеність і перспективу знову шукати житло, Мар'яна наголошує, що вони з донькою не мають іншого вибору, окрім як залишатися сильними та жити далі.

«До останнього сподівалися, що після війни зможемо повернутися. Але я усвідомлюю, що більше туди не повернусь. Біль і пустота. Ми не знаємо, що буде завтра. На вулиці точно я з дитиною не залишусь, щось будемо думати», — говорить жінка.