Не встиг одружитися й побачити доньку: історія розвідника з Волині

Історія Павла Дорощука — це розповідь про людину, яка з дитинства несла світло, а на війні стала справжнім героєм. Його мама Вікторія досі не може повірити у втрату, але з гордістю згадує кожну мить, проведену разом.

Павло пішов на фронт ще у 2019 році. Служив у 14-й та 155-й бригадах, був розвідником, мав позивні «Каштан» та «Ням-ням». У 2020-му отримав статус учасника бойових дій, а за рік закінчився його контракт. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, він разом з мамою одразу пішов до військкомату.

«Його зразу взяли як бойову одиницю, а мені сказали, що я не маю ні медичної освіти, ні досвіду. Я почала займатися волонтерством, допомагати і хлопцям, і переселенцям. Особливо там, де Паша був», — згадує Вікторія.

Мама розповідає, що син змалечку був дуже харизматичним, любив спілкування та мав багато друзів. Вони й досі спілкуються з родиною, навіть ті, хто був разом із ним у садочку та школі. «Він завше був на позитиві», — каже жінка.

Після 2023 року Павло перейшов у 155-ту бригаду, у підрозділ розвідки. Про це мати дізналася вже на похоронах, коли побратими привезли бригадний прапор. Він ніколи не розповідав про небезпеку, завжди заспокоював: «Ой, мам, не переживай. Я 30 кілометрів, та ти що, нема нічого страшного!». А командир зізнавався, що Павло ходив у тил ворога.

У лютому 2025-го за полоненого офіцера Павло отримав 10 днів відпустки. Мама жартувала, що треба було взяти кількох полонених, а син сміявся: «Мама, він такий тяжкий був, бо ж 300-й, я його ледве досунув». Наступного дня після повернення він вийшов на позицію й дістав поранення — перелом ноги та посічення уламками. Під обстрілами його витягли командир із побратимами.

Лікувався у Дніпрі та Хмельницькому, де діставали уламки, але кілька скалок залишилися в нозі. Відправили додому на реабілітацію. Саме тоді він познайомився з Анею. «Ото він познайомився з Анею, і получилася в нас крошка. Ой, татова копія! Паша, коли дізнався, що Аня вагітна, сказав, що вони йдуть подавати заяву на одруження. Казав: "Мама, я так хочу бантики"», — пригадує Вікторія.

Позивний «Ням-ням» зʼявився ще в 14-й бригаді. Бо коли хтось хотів солодкого, всі знали, що в Павла в кишені завжди щось є. Мама висилала йому великі ящики з ласощами, а він кричав: «О, мама нямочку вислала!».

Останню розмову мама мала з сином 6 липня. Він тоді надіслав фото, як багато росіян взяли у полон, і кричав у трубку: «Мамулічка, я оптовик». На її питання, навіщо волочити їх за собою, відповів: «Мама, за двох нехороших чоловіків дають одного нашого на обмін. Там же ж хлопці в полоні».

25 липня у Павла мало бути весілля, він хотів «насититися» сімʼєю. А 7 липня ввечері надсилав відео, як із двома побратимами їхав з позиції та як збивали дрон, що летів над ними. Того дня його не стало. Командир через дві години під обстрілами забрав усіх трьох, але тіл було троє, тож потрібен був тест ДНК.

Цьогоріч Нововолинськ назвав Павла почесним жителем міста. Вікторія зберігає його нагороди: годинник із гравіюванням 14-ї бригади, орден «Хрест Героя», подяки. Одного разу син попросив забрати конверт з пошти, а там була нагорода. Вона зателефонувала: «Синочка, а чого ти не казав?». А він відповів: «Ой, мама, це такоє». Вона ж наполягала: «Ти це заслужив, це не такоє».

Менший брат Данило теж обрав шлях військового. Він склав вступні іспити до військового закладу, хоча мав право перевестися в цивільний без екзаменів через загибель брата. Але Даня сказав, що це його свідомий вибір.

Вікторія щодня приходить на цвинтар до сина, іноді з онукою. «Дуже реагує на портрет тата. Вони наче спілкуються. Вона завжди посміхається, починає сміятися, розказує йому щось», — каже мати. Попри те, що знає, де могила сина, зізнається, що живе надією отримати від нього дзвінок. Додає, що це самообман, але від цього їй легше.