Від Іловайська до контролю бойового стресу: історія воїна Андрія Фесенка

Війна прийшла в життя Андрія Фесенка не з повітряної тривоги, а з екранів соцмереж. У серпні 2014-го він побачив кадри з оточеними під Іловайськом українськими військовими. Тоді й вирішив: далі осторонь бути не можна.

До того він встиг спробувати себе в різних справах — від обслуговування до програмування. Каже, шукав себе. А побачивши трагедію під Іловайськом, зрозумів, що знайшов щось важливіше. В університеті на той час поновився після відрахування, тож спершу довелося залагоджувати документи.

«Я вже на початку серпня зрозумів, що це вторгнення. Почав готувати документи, бо вчився в університеті. Мене до цього після другого курсу відрахували, потім я відновився. І від армії, можна сказати, відкосив. Тоді були мирні часи, я не бачив сенсу туди йти. А потім зрозумів, що треба йти», — згадує Андрій.

Першим його бойовим підрозділом стала 1-ша окрема танкова Сіверська бригада. Бойове хрещення прийняв на Донеччині, під Ясинуватою. Найважчим виявився не ворог, а буденність: життя в наметах посеред поля, бліндажі, які облаштовували власними руками, і душ раз на два тижні.

«У нас тоді були 3 мрії: хотіли виспатись, причому на рівному, і поїсти гарячого. І оці речі не можна було сумістити між собою ніяк. Або спиш, але не на рівному, і їси гаряче. Або їси гаряче, але не спиш на рівному, або спиш на рівному, але їси холодне. У нас просто не вистачало часу, бо ми добу чергували і весь побут був на нас», — розповідає військовий.

Після демобілізації у 2015 році Андрій повернувся до цивільного життя. Але спокій тривав недовго: у лютому 2022-го прийшла повістка. Служив у 45-й бригаді. На Харківщині під час виконання завдання дістав поранення.

«Мене поранило, я потрапив у госпіталь. Спочатку в Близнюки, потім у Харків, а далі мене відвезли в Черкаси. Виписався тільки через 70 днів», — розповідає чоловік.

Попереду була довга реабілітація: закритий перелом, операції зі встановлення пластин, які згодом довелося видаляти. Відновлював руку, а разом із нею — і віру в себе. Одужавши, пройшов офіцерські курси й почав працювати з бійцями, які поверталися із завдань.

Спостерігаючи за війною зсередини, Андрій відзначає, як вона змінилася за ці роки.

«Сильно змінилося, драматично, я б сказав. На початку повномасштабного вторгнення вона ще була схожою на війну 2014-2015 років. Потім з'явилися дрони, які кардинально змінили тактику і стратегію. Якщо порівнювати 2023 і 2026 роки — це вже зовсім різна війна. Дрони домінують. Уже навіть гелікоптери можуть збивати дронами», — ділиться він.

У серпні 2025 року Андрій Фесенко очолив групу контролю бойового стресу 68-ї окремої артилерійської бригади імені Олексія Довбуша. Тепер його завдання — допомагати військовим і ветеранам адаптуватися, зокрема після повернення з фронту.

Він добре знає, як непросто буває ветеранам у цивільному світі. Каже: військові звикли говорити прямо, а в мирному житті це може сприйматися як грубість.

«В військовій тематиці — особливо в ветеранській — там є схильність говорити відкрито. Буває, що завуальовано підводять, але це більше виключення, по-армійськи, по-простому. А в цивільному житті це може впиратися в культуру, в етикет, в правила поведінки. Через це цивільні можуть ображатися і думати, що військові — грубі», — пояснює Андрій.

Його власний шлях — від людини, яка «відкосила» від армії, до офіцера, що піклується про психологічний стан побратимів, — показує: війна змінює не лише лінію фронту, а й людей. Іноді назавжди.