Право, яке українці відстоювали на вулицях, досі не має свого закону

У критичні моменти історії саме мирні зібрання ставали для українців способом впливати на владу: Революція на граніті, «Україна без Кучми», Помаранчева революція, Революція гідності. Ця традиція не зникла й під час великої війни — люди виходять на акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти, протестують проти рішень влади, домагаються розв'язання проблем своїх громад.

І тут постає парадокс: країна з такою потужною протестною традицією досі не має базового закону, який комплексно визначав би правила проведення мирних зібрань. Свободу гарантує стаття 39 Конституції, окремі питання регулюють інші закони, а суди мають враховувати практику Європейського суду з прав людини. Але єдиного документа, який давав би відповіді на практичні запитання — від спонтанної акції до підстав для втручання поліції, — немає.

Тепер ця давня проблема стала ще й частиною євроінтеграції. 15 червня 2026 року Україна та ЄС офіційно відкрили перший переговорний кластер — Fundamentals, або «Основи процесу вступу до ЄС». Це особливий блок: його відкривають першим і закривають останнім, а прогрес у ньому визначає загальний темп переговорів. Серед іншого він охоплює верховенство права та фундаментальні права, а свобода мирних зібрань — одне з них.

Європейський принцип доволі простий: держава має виходити з того, що люди мають право мирно збиратися, а не з того, що їм потрібен дозвіл влади на протест. Обмеження можливі — заради громадської чи національної безпеки, захисту прав інших, — але вони повинні бути передбачені законом, мати конкретну законну мету та бути необхідними й пропорційними. Саме з чіткістю цих правил в Україні й досі проблеми.

Конституція встановлює загальний принцип, а не процедури для всіх ситуацій. Законодавство не дає достатньо ясної відповіді, як має відбуватися повідомлення про зібрання, коли поліція може втрутитися в акцію, що вже почалася, і як оскаржити її дії. Окрема проблема — спонтанні протести, коли природа події не дозволяє попередити владу заздалегідь: європейські стандарти захищають такі зібрання, тоді як українська Конституція говорить про завчасне повідомлення. Бракує ясності й у термінах: паралельно вживаються поняття «мирне зібрання» та «масовий захід», хоча юридично це не одне й те саме. До того ж стаття 39 говорить про право «громадян», а європейський підхід передбачає, що свобода мирних зібрань належить кожній людині під юрисдикцією держави, зокрема іноземцям та особам без громадянства.

Усе це виглядає юридичними нюансами, доки не виникає конфлікт. Тоді через нечіткість правил надто багато залежить від рішення конкретного органу влади, поліцейського чи суду.

Спроби врегулювати сферу були. Від 2006 року Венеційська комісія та ОБСЄ/БДІПЛ тричі оцінювали українські законопроєкти про мирні зібрання, та жоден із них Верховна Рада не ухвалила. Річ не лише у відсутності політичної волі: невдалий закон тут може створити більше загроз, ніж його відсутність. Європейські експерти критикували проєкти за нечіткі стандарти, надмірну деталізацію та положення, що відкривали можливості для зловживань. Загалом за роки незалежності було близько п'яти-шести спроб ухвалити окремий закон. Деякі проєкти передбачали додаткові обмеження — заборону зібрань у певних місцях чи в нічний час, численні вимоги та процедури погодження. Через критику громадянського суспільства і правозахисників такі ініціативи відкликали або вони не доходили до розгляду парламентом. Домовитися про збалансований текст не вдавалося й через позиції МВС та Міністерства юстиції.

Після Революції гідності ситуація частково змінилася. До Кодексу адміністративного судочинства внесли зміни, які суттєво обмежили практику судових заборон мирних зібрань: якщо до 2014 року таких рішень були сотні, то після змін 2015 року їхня кількість скоротилася до поодиноких випадків. Навіть під час воєнного стану було лише декілька таких рішень. Нині Міністерство юстиції знову розробляє проєкт закону про мирні зібрання в межах євроінтеграції. Однак повторюється помилка попередніх ініціатив: громадянське суспільство до підготовки документа фактично не залучене, тож новий законопроєкт може викликати хвилю протестів і спротиву.

Проблема давно вийшла за межі дискусії українських юристів. У 2013 році ЄСПЛ виніс рішення у справі «Вєренцов проти України» — про правозахисника Сергія Вєренцова, якого після організації мирних акцій у Львові, зокрема, засудили до трьох діб адміністративного арешту. Суд встановив порушення його прав і звернув увагу на системну проблему: Україна протягом багатьох років не створила належного законодавчого механізму регулювання мирних зібрань. Минуло понад 13 років, а проблема залишається.

Йдеться не про закон заради закону, а про передбачувані правила для всіх: протестувальників, поліції та органів влади. Людина має розуміти свої права, а держава — межі допустимого втручання.

Воєнний стан закономірно змінює баланс між свободою зібрань і безпекою. Ракетні та дронові удари, диверсії та інші загрози можуть бути підставою для тимчасових обмежень. Українське законодавство дозволяє військовим адміністраціям запроваджувати загальні обмеження на певний період, але на практиці правила суттєво різняться залежно від регіону: наприклад, у Дніпропетровській і Харківській областях мирні зібрання дозволені, тоді як у Тернопільській — заборонені. Причому різні правила встановлені на рівні області й окремих міст. Обмеження фундаментального права навіть під час війни повинні мати зрозумілу законну основу, бути тимчасовими та залежати від реального рівня небезпеки. Потрібні й чіткі правила дій організаторів і правоохоронців під час повітряної тривоги та визначені межі відповідальності організаторів. Такі базові правила мають бути єдиними для всієї країни.

Ще один урок Україна отримала після Революції гідності. У групі справ, пов'язаних із подіями Євромайдану, зокрема у справі «Шморгунов та інші проти України», ЄСПЛ 2021 року встановив численні порушення прав протестувальників, серед яких непропорційне застосування сили та незаконні затримання. Тому законодавство має чітко визначати межі втручання правоохоронців: коли поліція може припинити зібрання, затримати учасника чи застосувати силу та спеціальні засоби. Не менш важливо встановити ефективну процедуру розслідування можливих порушень і відповідальність правоохоронців за незаконні або непропорційні дії. Одним із позитивних зрушень стало запровадження поліції діалогу, покликаної комунікувати з організаторами та учасниками акцій і не допускати ескалації.

Правозахисники пропонують не просто «ухвалити закон про протести», а закріпити в ньому запобіжники від надмірного втручання держави. Один із ключових принципів — презумпція на користь проведення мирного зібрання: якщо немає достатніх законних причин для обмеження, акція повинна відбутися. Закон має чітко розмежувати мирні зібрання та інші масові заходи, захистити спонтанні зібрання і контрдемонстрації, встановити вичерпні підстави для обмежень та гарантувати це право не лише громадянам України. Потрібні й чіткі правила втручання поліції та застосування сили, а правоохоронці й інші представники держави, які працюють на акціях, повинні бути ідентифікованими.

Окремого регулювання потребують новітні технології: держава отримує дедалі більше можливостей для відеоспостереження та розпізнавання облич, тому участь у законній акції сама по собі не повинна ставати підставою для невиправданого стеження. Необхідні також гарантії для журналістів і спостерігачів, які документують перебіг акцій. Нарешті, Україні бракує повної статистики: скільки мирних зібрань відбувається, скільки з них обмежують, які порушення фіксують і як діє поліція. Без таких даних складно оцінити масштаб проблеми та ефективність реформ.

Європейська комісія у звіті за 2025 рік зазначала, що Україна загалом має належні правові гарантії свободи зібрань, але звернула увагу на непослідовність і недостатню зрозумілість обмежень під час воєнного стану та наголосила на необхідності комплексного перегляду законодавства відповідно до міжнародних стандартів. Свобода мирних зібрань не є ключовим питанням переговорів про вступ, однак у межах кластера Fundamentals оцінюватиметься дотримання фундаментальних прав. А отже, значення матиме і виконання рішень ЄСПЛ у справах «Вєренцов проти України» та «Шморгунов та інші проти України» — тобто створення законодавства, що регулює мирні зібрання.

Для країни, яка не раз доводила здатність громадян мирно виходити на вулиці й змінювати політичний курс, правила проведення таких зібрань — далеко не технічна юридична деталь. Євроінтеграція ставить конкретне завдання: перетворити право, яке українці багато разів відстоювали на практиці, на право з чіткими й передбачуваними гарантіями. Причому правила мають захищати не державу від протесту, а мирний протест — від свавільного втручання держави.