Роман Василик: іконописець, який повернув сакральне мистецтво в українську освіту

Першу ікону Роман Василик написав на прохання брата Павла — священника підпільної Української греко-католицької церкви, який повернувся із заслання. Сталося це в Ужгороді, куди майбутній художник поїхав навчатися. Через арешт владики Павла юнакові не видали характеристику й табель про освіту, тож він мусив шукати інше місце для вступу.

Документи в Ужгороді приймала пані Емма, яка погано розуміла і українську, і російську. Вона дала абітурієнтові табличку з переліком паперів, і замість характеристики та табеля з середньої школи він подав документи з художньої. Побачивши його творчі роботи, пані Емма сказала: «О, все нормально, завтра на екзамени». Так він і вступив.

Ікону XVII століття — Пресвятої Богородиці Неустанної Помочі — брат приніс, коли Роман був на третьому курсі. Він узяв її в латинського священника в Житомирі. Зустрілися на пішохідному мості в Ужгороді. «Йде такий жвавий, сонячний день, спека, а він босий, а черевики так на шнурочках повішені на плечі», — згадує художник. Брат пояснив, що черевики нові й тиснуть. Він попросив зробити копію ікони.

Майстер у технікумі, який робив дошки, порадив звернутися до професора Петкі в монастирі — але попередив, що про ікони тоді, в радянські часи, краще не говорити відкрито. Петкі, виявилося, був підпільним священником. Він розповів про технологію — від левкасу до пігментів. Копію Роман робив приблизно два тижні. Доля цієї ікони склалася непросто: її тричі забирало НКВС, потім повертало, згодом вона зникала. Повернули її вже владиці Павлу за незалежної України.

Роман Василик народився в селі Бариш на Тернопільщині. У 1945 році родину вивезли з Бориславка, з Посади Риботицької, де стоїть церква XV століття з розписами XVI. Ця територія мала відійти до Польщі, тож українців виселяли, а церкву згодом спалили. Роман був одинадцятою дитиною в сім'ї: десятеро народилися ще там.

Родина належала до «ворогів народу». Батька засудили на 10 років, брата — теж на 10. У 1947 році, коли маму, вагітну на сьомому місяці, заарештували, вона втекла з хати. Роман народився на хуторі, бо мама боялася вивезення. Батька відправили на Сибір за виступ проти колгоспу і за співпрацю з визвольним рухом, брата — за співпрацю з визвольним рухом.

У 1960 році в Бучачі організували художню школу. Директор Ментус їздив по селах і шукав дітей, які добре малюють. Дізнався про хлопця з родини Василиків, але йому казали, що навряд чи його випустять — батько щойно повернувся з тюрми, а брата посадили. Директор прийшов до мами, і вона спершу запитала: «Ну а хто корову буде пасти?» Та все ж погодилася.

Дорога до школи була непростою: дев'ять кілометрів полем, восени по болоті, взимку по снігу. Увечері повертатися доводилося в темряві. Іноді вдавалося підсісти на машину, що возила пошту, або на цукровий завод, де перевозили жом. «То тоді сідав на ту машину, просив шофера, він дозволяв, — і ноги в жом і так на кузові їхав», — розповідає митець.

Коли церква вийшла з підпілля і людям почали повертати храми, постало питання їхнього відновлення. Багато приміщень використовували як склади, зокрема для хімічних відходів. Реставрація коштувала дорого, тож люди часто здирали старі розписи й малювали нові. Так перемальовували роботи Юстиновича й Копистинського.

Роман Василик робив антимінси для підпільної церкви. «Саме слово "антимінс" означає "замість престолу"», — пояснює він. У підпільні часи священники правили службу в хатах або навіть у лісах, на пеньочках. Антимінс давав змогу повноцінно відправити літургію.

Відроджуючи український іконопис, Василик і колеги надихалися творчістю Михайла Бойчука, який народився на Тернопільщині в Романівці. Бойчукісти за часів Андрія Шептицького взяли за основу іконопис княжої доби, але подали його по-новому. «Ми його так само старалися впровадити так, як бойчукісти. Ми його втягнули, але ми вже жили в XXI столітті», — каже художник. Мета була й відділити цю традицію від російської.

Понад 30 років тому Василик заснував кафедру сакрального мистецтва у Львівській національній академії мистецтв. Серед випускників він називає Святослава Владику, Любу Яцків, Христю Максимович. Ідея створити кафедру виникла після роботи в Англії 1993 року, де він майже рік робив іконостас і побачив місцеві курси іконопису.

Василик викладав іконопис у Бразилії, куди його запросили єзуїти, та в Австралії, де на півночі працював у католицькому університеті. Там він написав ікону Пресвятої Богородиці Миру на прохання єпископа-ірландця. В Україні найбільше пишається роботами в київському храмі Святого Василія Великого та у львівському храмі Володимира і Ольги. Його ікони замовляли для президентів Качинського та Ющенка. Ющенко також замовив портрет владики Павла Василика для галереї відомих людей України.

На питання, чому кажуть, що ікони «пишуть», хоча в українській традиції були малярі, які малювали, Василик відповідає: «Ізографія, — це від грецького походить. В них поняття писати, малювати було одно і те саме. І звідси і пішла російська термінологія писати ікону». Сам він каже: «Я малюю ікону. А ще точніше — зображаю ікону».

Зараз митець бере участь у 18-му українсько-польському пленері «Хліб і вино» в Язловці. Перший іконописний пленер відбувся 2008 року в Новиці й був присвячений Спасителю. Ідея виникла після міжнародного пленеру в Репеді, де професори з Польщі та України малювали пейзажі. «А може ви би ікону попробували робити?» — запропонували йому. Відтоді теми змінювалися щороку.

Про межу між класичною іконою та сучасним трактуванням Василик каже: «Все те, що відповідає Святому Письму — це є канонічне. Ікона має відповідати не забаганкам автора, а Святому Письму. Автор має бути на другому місці». На його думку, іконописець повинен розуміти, чому він прийшов до цієї справи: «Він повинен бути свідомий того, що він прийшов не заради заробітку, а заради ідеї».

До повномасштабного вторгнення мав відбутися великий виставковий проєкт на сході України — у Кривому Розі, Мелітополі, Маріуполі, Запоріжжі, Жовтих Водах, а далі в Миколаєві та Одесі. Ідея належала журналістові Степану Калинюку з Кривого Рогу, який сам родом з Бариша. Війна завадила завершити проєкт.

Коли Василик буває на Тернопільщині, його тягне до рідного села Бариш. «Навіть і ця околиця, вона має свою харизму, якісь нитки притяги», — каже він про Язловець. Сюди студентів водили на практику, яку через мальовничу осінь переносили з літа на жовтень. «Жовтогарячі клени, ці каштани червоні, черешні, дуже насичені і такі відкриті кольори. Просто брало за душу і це неможливо було не намалювати», — згадує митець.