«Чия вона?»: історик, психолог і священнослужителі про те, звідки взялася традиція зміни прізвища

Історик Надія Войтович розповіла, що традиція брати прізвище чоловіка формувалася поступово й у різних європейських суспільствах — у різний час і за різних обставин. В Англії ця практика простежується вже в пізньому Середньовіччі та ранньомодерний період і згодом стала соціальною нормою.

Пояснення цьому дослідниця бачить у тогочасній моделі сім'ї. В англійському праві діяла система coverture: після шлюбу юридична самостійність заміжньої жінки суттєво обмежувалася, а чоловік отримував значний контроль над майном і правовими питаннями родини. «У такому суспільстві прізвище чоловіка відповідало ширшій моделі, у якій сім'я сприймалася як єдина соціальна та майнова одиниця, а її представником перед суспільством переважно виступав чоловік», — зазначила Войтович.

Водночас уявляти, ніби в усій Європі жінки завжди змінювали прізвище, було б помилкою. Традиції різнилися залежно від країни, регіону, законів і релігії, а в багатьох державах ця практика поширилася лише в XIX–XX століттях — тоді, коли розвиток управління та цивільної реєстрації зробив прізвище важливою частиною офіційної ідентифікації людини.

За словами історикині, жінки мали й власні прізвища, але переносити сучасну систему прізвищ у минуле не варто. У середньовічному та ранньомодерному суспільстві людину ідентифікували значно різноманітніше — за родовим прізвищем, через батька, чоловіка, місце походження чи професію. «Ім'я людини та спосіб, у який її називало суспільство, — не завжди одне й те саме», — підсумувала вона.

В Україні шлюб часто означав перехід жінки від родини до родини, тож її соціальна ідентичність дедалі більше визначалася через чоловіка. Це видно з метричних книг: правила запису різнилися за регіонами й конфесіями, але траплялося, що жінку записували через батька або чоловіка, і її прізвище мало присвійну форму. Жіночі прізвища на -а чи -я історично відповідали на питання «Чия вона?» — скажімо, Кобилянський і Кобилянська. У розмовній мові належність до родини позначали й суфіксом «-иха»: Шевченко — Шевченчиха.

Дехто переконаний, що жінки брали прізвище чоловіка з релігійних причин. Проте протоієрей, прес-секретар Київської митрополії ПЦУ Михайло Омелян пояснив, що Церква говорить про шлюб як про таїнство, а догматичних чи канонічних вказівок щодо прізвища немає. «З погляду церкви немає гріха чи неправильності в тому, щоб, наприклад, жінка взяла прізвище чоловіка, або щоб вона залишила своє дівоче прізвище чи, наприклад, мала подвійне прізвище. Тобто це суто соціальний аспект, і рішення приймає подружжя», — сказав він.

В ісламі, за словами шейха Юнуса Фазаїрова з духовного управління мусульман України, велике значення надають збереженню зв'язків між родичами та пам'яті про своє походження, і прізвище — один зі способів цей зв'язок утримати. Він виділив два підходи: жінка може ототожнити себе з чоловіком та дітьми або ж підкреслити належність до свого роду. У багатьох мусульманських країнах — Сирії, Лівані, Йорданії, Саудівській Аравії — дружина зберігає власне прізвище, щоб родинну історію можна було простежити на століття назад. Якщо ж вона хоче показати приналежність до нової сім'ї, може взяти подвійне прізвище, але діти завжди належатимуть до роду батька.

Рабин і юдейський капелан ЗСУ Давид Мільман наголосив, що зміна прізвища — питання суто цивільне, адже постало значно пізніше за релігію. «Зазвичай в юдейській культурі жінка після шлюбу бере прізвище чоловіка, оскільки таким чином символічно входить до його родини, але бувають ситуації, коли прізвище жінки має значно більшу суспільну вагу або є більш відомим, ніж прізвище чоловіка. Тоді вона цілком може його лишити, якщо подружжя про це між собою домовиться», — пояснив він. Коли писалися священні книги, самого поняття прізвища в сучасному розумінні не існувало, тож перед хупою подружжя домовляється про все — від прізвища до найдрібніших побутових речей.

Психологиня Юлія Гриценко каже, що зміна прізвища переживається по-різному: одні жінки відчувають близькість до чоловіка, інші — втрату власної ідентичності. Нині жінки частіше залишають своє прізвище, і це пов'язано з тим, що вони стали більш незалежними — фінансово, професійно, соціально. Шлюб дедалі менше сприймається як перехід жінки в сім'ю чоловіка і більше — як союз двох окремих дорослих людей. «Плюс є й дуже практична сторона: документи, дипломи, професійне ім'я, а в разі розлучення — знову все це змінювати», — додала вона.

Найважливіше, на думку психологині, щоб рішення було вільним вибором. Одне — коли жінка каже «я хочу, щоб у нас було спільне прізвище», і зовсім інше — коли за цим стоїть «так прийнято» або страх, що чоловік образиться.