особистості

В.В.Вечерський

Феномен довгожителя на ниві
українського мистецтвознавства
(до 90-річчя Григорія Логвина)

Григорію Никоновичу Логвину 22 травня 2000 року виповнилось 90 років... Це феномен, який вимагає осмислення. Ніхто з українських мистецтвознавців не жив так довго. Досі довгожителями вважалися старші колеги Г.Логвина - Степан Таранушенко, котрий помер 1976 року на 87 році життя, та Павло Жолтовський, який помер 1986 року на 82 році. Вони, на відміну від нашого ювіляра, ще й сиділи. Логвина ця чаша якось минула.

Автор цих рядків знає Григорія Логвина майже 20 років і пам'ятає, як святкувалися його 75-річчя, 80-річчя, зрештою 85-річчя. Сам написав кілька статей з цих нагод. Але теперішній ювілей вимагає не славослів'я, а грунтовного узагальнення й аналізу творчого і наукового доробку Г.Логвина. А повноцінне й об'єктивне осмислення цього феномену, гадаю, справа майбутнього.

Народився Григорій Логвин 9 (22) травня 1910 року в селянській родині на Чигиринщині (село Косівка, тепер Кіровоградської області). 1926 року закінчив семирічну школу, а 1929 року - сільськогосподарську школу, після якої працював головним агротехніком, заступником голови і навіть головою колгоспу. З цією особливістю його біографії пов'язана одна жартівлива загадка, поширена в нашому професійному середовищі: ''Чи знаєте ви, ким був Логвин перед тим, як стати мистецтвознавцем ? - Головою колгоспу !'' А й справді, чи багато голів колгоспів стали мистецтвознавцями ? Мабуть, один лише Логвин.

Та головування його було недовгим. 1931 року він подався геть із колгоспу. Мабуть, не схотів втілювати ''мудру політику'' більшовицької партії щодо винищення українського села й українського хлібороба. У тодішній столиці УСРР Г.Логвин поступив до Харківського художнього інституту. Однієї вищої освіти йому виявилось замало, тож 1936 року він поступає в Московський інститут образотворчих мистецтв. 1941 року він мав дві вищі освіти - як архітектор і як мистецтвознавець.

1 вересня 1941 року Г.Логвина мобілізували до Радянської армії. Служив у навчальному артилерійському полку резерву, далеко в тилу. Але перед тим був відступ з України на Схід під німецькими обстрілами й бомбардуваннями. Дивом лишився живим. Пізніше розповідав, що в один з моментів, коли смерть здавалась неминучою (траса німецького кулемета наближалась до того місця, де він лежав на землі), раптом майнула дивна думка: ''Якщо залишуся живим - буду пішки мандрувати по Україні, як Григорій Сковорода''. Ця думка потім виявиться пророчою.

15 жовтня 1945 року Г.Логвина демобілізували, він приїхав до Києва й пішов працювати архітектором в інститут Діпросільбуд. У ті часи архітектор був найпотрібнішим фахівцем. І справа була не тільки в необхідності відбудови всього, зруйнованого війною. Важливішим було інше - ставлення тодішньої влади до архітектури й архітекторів. Сталін був єдиним з керівників СРСР, хто розумів (по-своєму, звичайно) суспільну важливість архітектури. Його розуміння архітектури виявилося в знаменитому афоризмі ''Архітектура - мундир держави''. Відтак влада шанувала тих, хто цей мундир кроїв. Показово, що репресії 30-х - 50-х років мінімально зачепили архітектурне співтовариство. З 1934 року в Москві діяла Академія архітектури СРСР - найавторитетніша фахова установа. Вона мала свій Український філіал. 18 квітня 1945 року вийшла постанова Раднаркому СРСР № 793 : ''Дозволити Раднаркому УРСР створити Академію архітектури УРСР на базі Українського філіалу Академії архітектури СРСР''. У складі Академії 26 липня 1945 року були створені основні наукові заклади, в тому числі й Інститут аспірантури - для підготовки кадрів архітекторів найвищої кваліфікації.

В Інституті аспірантури було декілька спеціалізацій - як творчих, пов'язаних з проектуванням архітектурних об'єктів, міст і сіл, так і наукових. 1946 року було оголошено набір в аспірантуру. Григорій Логвин прагнув поступити на творче відділення, але спізнився з поданням документів. Тоді йому, щоб не втрачати рік навчання, запропонували подавати документи на спеціальність ''теорія та історія архітектури'', на яку ніхто не хотів іти. ''Перебудеш рік на теорії та історії, а тоді перейдеш на нормальну творчу спеціалізацію'' - так було сказано. Г.Логвин поступив до аспірантури і... несподівано ''захворів'' історією української архітектури. Темою його кандидатської дисертації визначили архітектуру Святогірського монастиря в с. Зимно на Волині. Мандрівки Волинню (пішки з торбою, як Григорій Сковорода), вивчення пам'яток архітектури, їх обмірювання, фотографування і змальовування зробили свою справу: Григорій Логвин назавжди прикипів до пам'яток архітектури і мистецтва, до історії архітектури й мистецтвознавства. До проектної практики він уже не повернувся.

Цей момент, на мій погляд, є принципово важливим для розуміння методів наукової роботи Г.Логвина, особливостей сприйняття ним навколишнього світу. Адже це - художник, котрий випадково потрапив у науку, бо окрім нього нікому було ту науку творити. Звісно, та випадковість була багато в чому закономірною. Але хочу підкреслити: ми ніколи не зрозуміємо Логвина, якщо випустимо з уваги той основоположний факт, що цей чоловік сприймає світ не як науковець, препаруючи й аналітично розкладаючи його на елементи, а цілісно, емоційно, як художник. Сам я не раз був свідком цього.

Десь 1985 року Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури в м. Києві (у цьому інституті Г.Логвин пропрацював майже 50 років) організував автомобільну експедицію по Лівобережній Україні для вивчення і фіксації пам'яток архітектури. У складі експедиції були Г.Логвин, Сергій Верговський - зав. віділом ''Полісся'' Музею народної архітектури та побуту України, водій і автор цих рядків. Дорогою з Чернігова на Новгород-Сіверський (якою Г.Логвин їздив безліч разів) я запропонував звернути з траси й подивитись кілька дерев'яних церков XVIII століття, які я виявив під час своїх ще студентських мандрів... Заїхали в село Городище Менського району, до Миколаївської церкви 1763 року. З великими труднощами добились, щоб нам відкрили храм, у якому тоді був склад комбікорму... Ходимо, дивимось, фотографуємо (у Логвина - чудовий німецький фотоапарат ''Лінгоф'', який всі сприймають за кінокамеру, і який коштує більше, ніж наш автомобіль). Раптом Сергій Верговський каже: ''Дивись, як дід труситься!'' І справді, наш ''Никонович'' продовжує фотографувати, і при цьому весь аж тремтить від емоційного збудження і внутрішньої напруги. Коли процес фотографування завершився, він, нарешті, заговорив. І стала зрозумілою причина його нервового збудження. Він сказав, що перед нами - досі незнаний шедевр архітектури світового рівня. Пояснивши дуже образно поетику архітектурних форм і архітектурного простору, він справді довів нам, що ми маємо справу з пам'яткою рівня афінського Парфенону. Я спіймав себе на думці про те, що і я бачив те ж саме, що і ''Никонович'', але зовсім не так поетично й емоційно наснажено, як він (у свої 75 років!).

Після того упродовж понад 10 років мало не в кожній своїй статті, у кожному своєму виступі Г.Логвин співав натхненний дифірамб Миколаївській церкві в селі Городищі як пам'ятці світового значення, не менше!

З оцим його емоційним сприйняттям мистецьких феноменів пов'язана ще одна особливість, про яку варто знати тим, хто читав, читає і буде читати праці Г.Логвина. У вищезгаданому Інституті теорії та історії архітектури, в секторі історії архітектури України дорадянського періоду, в якому ми з Г.Логвином працювали, був товстий зошит, до якого співробітники записували всі неоковирності, мовні покручі, взірці наукоподібного пустослів'я, зрештою - просто невдалі чи смішні висловлювання з наукових праць співробітників сектора. До цього зошита потрапляли всі - і поважні професори, і юні аспіранти. Публічні читання цих текстів влаштовувалися, як правило, після гарного застілля. Всі дуже сміялися, ніхто не ображався, але більшість співробітників намагались якнайменше потрапляти на сторінки того зошита. Г.Логвину то було байдуже. У зошиті було чимало ''перлів'' з його праць. Особливо полюбляли цитувати його фразу про те, як ''лінії арок і склепінь сплітаються і розплітаються''.

Зараз цілком зрозуміло, що ці неоковирності не були наслідком низького професіоналізму. Це - не що інше, як об'єктивно існуюча неможливість адекватно передати засобами одного мистецтва (мистецтва слова) феномени іншого мистецтва - архітектури, особливо тоді, коли людина відчуває архітектуру надзвичайно тонко і небуденно. Музиканти свідчать, що музику словами передати неможливо. Роман Кофман, приміром. взагалі проти того, щоб про музику писати словами - байдуже, прозою чи поезією. Напевно, такою ж мірою це стосується і застиглої музики - архітектури.

Нещодавно ділився наболілим наш відомий архітектурознавець, доктор мистецтвознавства Володимир Тимофієнко. Мовляв, пишуть про архітектуру багато - описують композицію споруди, деталі, історію будівництва тощо. От тільки самої архітектури у цих текстах немає...

Того ж дня, коли нам явилася церква в Городищі, я став свідком ще однієї емоційної реакції Логвина-митця. Після городищенської церкви ми оглянули ще три шедеври дерев'яної архітектури XVIII століття - церкви в селах Волосківці, Степанівка і Синявка того ж таки Менського району Чернігівської області. Забагато шедеврів, як на один експедиційний день. Але місцеві мешканці вказали нам на ще один дерев'яний храм у селі Дягова, трохи вбік від траси.

Коли ми під'їхали до цього об'єкта, розчаруванню Григорія Никоновича не було меж. Над селом нависало темне громаддя масивного храму кінця ХІХ століття у формах псевдомосковської архітектури, абсолютно чужорідних для цього села, для цієї природи, для цієї культури... Зате на стіні красувалася чавунна таблиця: ''Памятник архитектуры. Охраняется государством''. Цей ''памятник'' Логвин фотографувати навідріз відмовився. А дорогою назад після тяжкої паузи кинув спересердя: ''І хто ж це заносить отаке гавно до державних списків пам'яток архітектури!'' Це була спонтанна реакція не науковця, а художника, естетичні почуття якого образила та неоковирна, цілковито ''ненаша'' споруда. А за цією емоційною реакцією постає реальна проблема: відсутність тоді, 1985 року, та недостатність тепер, 2000 року, чітких наукових історико-культурних критеріїв поцінування об'єктів архітектурної спадщини для взяття їх під охорону держави з подальшою реставрацією, належним утриманням тощо. Ця колізія дається взнаки і зараз, у незалежній Україні: ми вкладаємо величезні державні кошти в реставрацію малозначущих пам'яток кінця ХІХ століття, що репрезентують Київ як ''глибоку провінцію жандармської імперії''(за влучним висловом Лариси Скорик), у той час як через нестачу коштів гине Софія Київська - українська пам'ятка всесвітнього значення.

Отож, художник за світовідчуттям і покликанням, Григорій Логвин потрапив у науку, та так і затримався в ній назавжди. 1948 року він закінчив аспірантуру і захистив кандидатську дисертацію про архітектуру Святогірського монастиря в Зимно. Працювати лишився в уже згаданому нами Інституті теорії та історії архітектури.

Вже перші опубліковані наукові праці вченого засвідчили його пильний інтерес до визначних, етапних пам'яток української архітектури: Андрівська церква в Києві (1959 р.), ратуша в Бучачі (1959 р.), будинок Мазепи в Чернігові (1959 р.), Києво-Печерська лавра (1958 р.), архітектурний комплекс у Зимно (1950 р.). Остання з перелічених тут праць стала суттєвим внеском у науку. Було доведено, що формування архітектурних типів культово-оборонних споруд відбувалося не в Литві, а в Україні, виявлено генетичний зв'язок конструкцій Троїцької церкви в Зимно з архітектурою Княжої доби й доведено, що трансформація так званого залому з дерев'яного будівництва у муроване відбулася досить рано - ще в XV столітті.

Даниною поваги і пам'яті своїй малій батьківщині став нарис 1954 року ''Чигирин і Суботів'', у якому представлені результати перших в історії наукових досліджень гетьманської столиці та резиденції Богдана Хмельницького .

яке нині, з висоти нашого часу, виглядає загальнонаціональним надзавданням. Саме цьому поколінню випала місія довести всім (і то в умовах московсько-комуністичного тоталітарного режиму), що Україна є не провінцією імперії без власного обличчя, а окремою країною, що українці - то окрема нація. А для цього наша країна повинна була мати історію своєї архітектури. Досі ми мали тільки розділи в великодержавних історіях архітектури - польської чи російської. Власне архітектурне обличчя українського народу не було проявлене: Софія Київська, приміром, вважалася пам'яткою російської архітектури, а Кам'янець-Подільський замок - пам'яткою польської архітектури.

А між тим, як писав Микола Гоголь, ''архітектура - теж літопис світу: вона промовляє навіть тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази, і коли вже ніщо не нагадує про загиблий народ''. Викликом часу стало створення історії української архітектури. І Г.Логвин виявився серед тих перших хоробрих, котрі взяли на себе цю небезпечну місію.

Першi спроби студiювати нашу нацiональну архiтектуру датуються другою половиною ХIХ столiття. Iсторики i краєзнавцi (архієпископ Фiларет Гумiлевський, М.Арандаренко, інші) призбирували первинний матерiал, ще без систематизацiї, осмислення i побудови наукових концепцiй .

Досить рано, при початках цих студiй, почало з'ясовуватись, що українська архiтектура - оригiнальне явище серед будiвничого мистецтва iнших народiв свiту. Але, виходячи з цiлком законного намiру поставити її в загальнiй контекст розвитку свiтової культури, у тому числi й еволюцiї великих архiтектурних стилiв, її намагалися охрестити то "грецькою", то "готичною", а вiдтак у розпачi писали, як М.Арандаренко, що "церкви эти не имеют никакого вида".

Початок ХХ столiття принiс справжнiй "бум" архiтектурознавчих дослiджень. Найвизначніші тогочасні вчені - М.Бiляшiвський, Ю.Сiчинський, Г.Павлуцький, I.Грабар, Ю.Редiн, В. i Д.Щербакiвськi, М.Шумицький, М.Макаренко, К.Широцький, пiзнiше - С.Таранушенко, Ф.Ернст, П.Савицький - вивчали українську архітектуру, доходячи розмаїтих висновкiв. Так зародилося українське архітектурознавство. Показово те, що всі історики українського мистецтва і архітектури, хто дожив до радянської влади чи потрапив їй до рук, були репресовані.

Неможливо не зазначити принципової ваги внесок в українське архiтектурознавство ХХ століття і сторика Михайла Грушевського. У нього немає наукових праць, прямо присвячених iсторiї української архiтектури. Але вiн спромiгся дати набагато бiльше - правильну концепцiю i контекст розгляду iсторiї архiтектури України. Адже до М.Грушевського, перебуваючи в межах накиненого займанцями етнографiзму та провiнцiалiзму, дослiдники вважали "українськими" лише суто етнографiчнi прояви, або розпочинали iсторiю української архiтектури тільки з середини XVII століття. При такому пiдходi магнатськi замки i всю католицьку сакральну архiтектуру беззастережно відносили до польської архітектури, а пам'ятки будiвничої дiяльностi вірмен, євреїв набували статусу якоїсь дивної екстериторiальностi. М.Грушевський довiв, що i нам, як народовi європейському, личить дотримуватися загальновживаної методи всiх європейських народiв i розглядати пам'ятки мистецтва за територiальним принципом. Iншими словами: все, що збудовано в Українi - то українська архiтектура, незалежно вiд т ого, хто це все будував.

Набутки перших десятирiч ХХ столiття послужили джерелом розвитку українського архiтектурознавства в дiаспорi. Але в підрадянській Україні на всі ці речі було накладено сувору заборону.

Для нашого національного самоусвідомлення надзвичайно важливими є фундаментальні, академічні наукові праці, які претендують на те, щоб бути підсумковими у висвітленні питань розвитку українського мистецтва взагалі й архітектури зокрема. Першою серед таких праць повоєнного періоду був виданий у США 1956 року двотомник Володимира Січинського ''Історія українського мистецтва: Архітектура''. Тут розглянуто українську архітектуру від античних часів до ХХ століття (нечуваний націоналізм, з точки зору комуністичних правителів, які визнавали українців хіба що з XVI століття).

Радянською відповіддю цій праці став 1-й том ''Нарисів історії архітектури Української РСР'', підготовлений Інститутом теорії та історії архітектури і виданий 1957 року. Г.Логвин написав тут розділ ''Архітектура України періоду формування української народності (ХІV - XVII століть). Архітектура доби Гетьманщини (найяскравіша і найоригінальніша сторінка нашої національної архітектури) в ''Нарисах'' представлена кількома розділами: ''Архітектура України після возз'єднання України з Росією (друга половина XVII- 70-і роки XVIIІ ст.ст.)'' (цей розділ написав старший колега Г.Логвина - П.Юрченко) та ''Дерев'яна архітектура України (XІV-ХІХ ст.ст.)'' (автор - Г.Логвин). Г.Логвин у своєму розділі виділяє будівництво оборонних та культових споруд.

Фахівцеві неважко помітити, що, попри позірну протилежність ідеологічних засад, і ''виклик Заходу'' і радянська відповідь на нього мали схожі концептуальні хиби, зокрема такі, як відокремлений розгляд дерев'яної та мурованої архітектури, пряме чи опосередковане визнання однозначної ''бароковості'' стилістики архітектури XVІІ - XVІІІ століть, ігнорування містобудівної проблематики тощо.

У 1967-1968 роках в Києві та Москві вийшли дві фундаментальні праці, які на сьогодні лишилися неперевершеними і тому формують своєрідний науковий канон історії архітектури.

2-й том ''Історії українського мистецтва'' присвячено добі від занепаду Княжої держави до початків Хмельниччини. Розділ про архітектуру XIV - першої половини XVI століть написав Г.Логвин. Тут вперше архітектура доби, яку раніше називали й називають дотепер литовсько-польською, показана як архітектура українська.

Той же автор підготувв аналогічний розділ до 6-го тому ''Всеобщей истории архитектуры'', присвяченого архітектурі Росії, України і Білорусії. У цій праці спостерігається значний поступ у методичних питаннях. Зокрема, вперше так докладно висвітлено питання містобудування, а архітектура мурованих та дерев'яних споруд розглядається в єдності.

Уже на схилі радянської доби підсумковим довідковим виданням щодо архітектурно-містобудівної спадщини України став 4-томний ілюстрований довідник-каталог ''Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР'', виданий у Києві протягом 1983-1986 рр. В ньому зібрані текстові довідки, кресленики і фото понад 2000 пам'яток містобудування і архітектури всіх регіонів України. Г.Логвин був членом редколегії цього видання та науковим редактором 3-го і 4-го томів.

Вже за часів незалежності в Санкт-Петербурзі 1993 року було опубліковано фундаментальний багатотомник ''Русское градостроительное искусство'', підготовлений ще в ''застійні'' часи. Проте розділи, написані Г.Логвином для 1-го тому ''Древнерусское градостроительство Х - XV веков'', витримали випробування - і випробування часом, і випробування незалежністю. Ці розділи (''Київ - столиця давньоруської держави'' і ''Міста ''Руської землі'') можна хоч зараз перекладати українською мовою і публікувати в Україні.