архітектура / реставрація

Наталя Логвин.

УКРАЇНСЬКИЙ АРХІТЕКТУРНИЙ "ДІСНЕЙЛЕНД".

…А той щедрий та розкішний
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду точить!..
Т.Шевченко, "Сон".

В історичних містах архітектурно-містобудівне середовище органічно формується протягом багатьох століть. Тому втрата значного архітектурного твору - невід'ємної складової такого середовища - завдає йому величезної, часом непоправної шкоди, особливо, якщо втрачена споруда була домінантою забудови або архітектурного ансамблю.

Містобудівна структура Києва складалася більше тисячоліття, а чудові ансамблі його численних монастирів, справжні архітектурні перлини, споруджувалися з тонким мистецьким відчуттям і врахуванням особливостей унікального київського ландшафту. Страшного удару архітектурній спадщині Києва було завдано у 1930-1940-і роки, коли більшовицьким режимом у місті було по-варварському знищено чимало архітектурних творів, серед яких були найкращі і найдавніші храми, окраса й гордість українського народу, як от: Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, Богоявленська церква Братського монастиря, Військово-Миколаївський собор...

Тому коли Україна стала незалежною державою, чималої популярності (особливо у владних колах) набула ідея відтворення знищених соборів Києва. Однак істоpичні приклади і сучасна практика показують, що проблема відбудови втрачених пам'яток не така проста і безневинна, як може видатися на перший погляд.

Як зазначив відомий російський мистецтвознавець Ігор Грабар, два століття тому, по наполеонівських війнах, в країнах Європи розпочалося повсюдне реставрування давніх споруд. "У Франції, Німеччині, Англії, а потім і в Росії взялися так несамовито відбудовувати давні собори, замки, стіни та башти, що незабаром вже не було чого реставрувати і довелося братися за руїни, від яких залишалися самі фундаменти, щоби на них споруджувати, під виглядом реставрації, нові будівлі. Чи треба додавати, що останні не мали нічого спільного з тими замками, що колись стояли на цих фундаментах, і були чистою вигадкою архітекторів та їх замовників, котрі бажали будь-що володіти старожитностями національного значення". Під час отих "реставрацій" було безповоротно знищено більше дорогоцінних решток старовини, ніж їх загинуло під час усіх воєн, що пронеслися над Європою з часів Середньовіччя.*

Поступово, із зростанням самосвідомості й культурного та освітнього рівня європейських народів, старовинні архітектурні пам'ятки починають сприйматися як свідки минулого, безцінні історичні документи, Які необхідно оберігати від будь-яких переробок, що можуть спотворити їхній вигляд і звести нанівець їх значення. Вчені починають активно виступати проти всіляких "відбудов" та імітацій в реставрації. Новозбудовану споруду, що імітувала той чи інший стиль, порівнювали з восковою фігурою, мертвою і бездушною, хоч би як реалістично вона не була виконана. "Копія, імітація, підробка нищить те найсильніше враження і відчуття, котре може викликати тільки відгомін давніх століть", - зазначав польський дослідник Й.Піотровський. Саме тому після довготривалої і запеклої дискусії на початку нашого століття було вирішено не відбудовувати Парфенон та інші споруди акрополя в Афінах, а спрямувати всі зусилля на збереження вцілілих решток цих пам'яток.

Так шляхом еволюції наукової та громадської думки поступово в реставраційній діяльності утвердилися її головні засади - консервація та ремонт пам'ятки. Під час реставраційних робіт повинні бути збережені всі пізніші нашарування і добудови, оскільки вони становлять невід'ємну складову пам'ятки і також несуть важливу історичну інформацію. Відновлювати на пам'ятці можна лише те, що незаперечне встановлено під час її досліджень і що може бути доведене з абсолютною точністю.

Значні руйнування пам'яток в країнах Європи під час Другої світової війни змусили реставраторів і науковців у багатьох випадках відійти від сповідуваних принципів аналітичної реставрації. Серед численних пам'яток, відреставрованих протягом повоєнних десятиліть, можна виокремити дві групи відбудованих споруд. Першу з них складають пам'ятки, які були майже повністю знищені і пізніше відбудовані з документальною точністю в тому ж вигляді, який вони мали на час зруйнування. Другу групу складають пам'ятки, відбудовані у гаданому первісному вигляді, позбавлені всіх нашарувань, що вони їх набули за століття свого існування. Прикладом пам'яток, що належать до першої групи, є розкішні палаци Петергофа і деякі з давньоруських церков Новгорода. Пам'ятки цієї групи, що були майже вщент зруйнованими, по своїй відбудові продовжують сприйматися як справжні твори мистецтва. Це сталося завдяки тому, що подібні пам'ятки цілком належали до одного архітектурно-мистецького стилю. Окрім того, вони були відбудовані невдовзі по зруйнуванню, так би мовити, по гарячих слідах, документально точно і з високою професійною майстерністю.

Характерним прикладом споруд з другої групи є широковідома П'ятницька церква в Чернігові, відбудована у давньоруських формах. Дослідники зазначають, що пам'ятки, котрі були відбудовані у гаданих первісних формах, не стали відродженими творами мистецтва і отримали негативну оцінку науковців та реставраторів. Так сталося тому, що за час свого існування такі споруди зазнавали багатьох перебудов і змін, в них органічно поєднувалися різні архітектурні стилі. Виокремлення під час відбудови одного, найбільш раннього за часом стилю і припасування до нього форм споруди породжувало зразки "стилістично-романтичної реставрації". Не будучи за своєю сутністю ані пам'ятками архітектури, ані сучасними спорудами в повному розумінні слова, ці "старожитності" збивають з пантелику пересічного глядача і дратують науковців.

Улюбленим аргументом українських апологетів "відродження" втрачених пам'яток є відбудоване по війні Старе Місто у Варшаві. Проте, незважаючи на загальне позитивне враження, яке вони справляють, відбудовані споруди не є точним відтворенням своїх попередників ні в плані, ані в архітектурних формах та оздобленні, а, так би мовити, "варіацією на тему". Самі польські вчені зазначають, що відбудова зруйнованих будинків у Варшаві та в деяких інших історичних містах Польщі подає негативний досвід, оскільки, відтворюючи архітектурну пам'ятку або весь ансамбль, "забували про одну з їхніх основних цінностей - абсолютну неповторність".

Європейський досвід майже трьохсотлітньої реставраційно-відбудовчої діяльності з її хибами і здобутками неспростовно довів, що архітектурну пам'ятку дуже легко понівечити, спотворити її художній та історичний зміст, або й просто знищити під виглядом "реставрації". Цей досвід допоміг європейському суспільству визнати абсолютну неповторність будь-якої архітектурної пам'ятки як мистецького твору і важливість її як унікального історичного документу.

Пам'ятки старовини кожного народу на нашій планеті є унікальними носіями історичної і духовної спадщини минулого, живими свідками давніх традицій людства. Тому світова спільнота взяла на себе відповідальність за збереження культурної спадщини людства перед наступними поколіннями, щоби передати її своїм нащадкам у всьому багатстві й автентичності. З цією метою міжнародними організаціями, зокрема, ЮНЕСКО, ІКОМОС, ІКОМ та іншими було прийнято низку важливих документів, спрямованих на найбільш ефективну охорону і використання культурної спадщини людства. Так, наприклад, 1964 року прийнято Міжнародну Хартію про консервацію і реставрацію пам'яток і визначних місць (так звана "Венеційська Хартія"), 1987 року - Хартію про охорону історичних міст. З огляду на те, що археологічна спадщина є основним свідченням людської діяльності в минулому і збереження її є вкрай важливим для майбутніх досліджень, 1990 року Генеральною асамблеєю ІКОМОС було прийнято Хартію з охорони та використання археологічної спадщини людства. 1972 року було прийнято міжнародну Конвенцію про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, до якої 1988 року приєдналася й Україна.

В цих міжнародних документах зазначено, що людство бере на себе відповідальність перед майбутніми поколіннями за збереження пам'яток, "вважаючи своїм обов'язком передати їм культурні цінності в усьому багатстві й автентичності (виділено автором - Н.Л.).

Проте Україна в цій пам'яткоохоронній галузі, як і в інших сферах свого суспільного буття, торує власний і незбагненний шлях.

В наш час, разом із запізненням національних скарбів приходить і відчуття гіркоти від непоправних втрат, яких зазнала українська культурна спадщина в цьому столітті. Тому цілком закономірно, що на перший план висувається проблема вивчення і збереження архітектурної спадщини. Бо саме у творах архітектури найбільш повно втілюються особливості суспільно-історичного та культурного розвитку народу. Проте замість збереження пам'яток, упродовж останніх двох десятиліть в нашій країні набула поширення хибна практика "відбудови" видатних архітектурних споруд, які з тієї чи іншої причини не збереглися до нашого часу.

З нагоди міфічного 1500-ліття Києва, згідно з урядовим рішенням, 1982 року було "відбудовано" Золоті ворота з церквою над ними. За задумом авторів, споруда, налаштована на рештки воріт, "відтворює пам'ятку в гаданому (виділено автором - Н.Л.) первісному вигляді", оскільки ніяких документальних матеріалів для відтворення воріт не існує.

Для того, аби влаштувати над руїнами Золотих воріт рамний металевий каркас та заповнити його муруванням, що імітує стародавнє, навколо них зробили залізобетонний ростверк на свердлонабивних палях. В результаті було повністю знищено не лише культурний шар довкола воріт, але й чималі частини стародавніх стін воріт, які не "вписувалися" в межі каркасу. В цьому "павільйоні", нагромадженому на рештки пам'ятки, внаслідок порушення режиму вологості й температури та відсутності належної вентиляції мурування залишків давніх стін воріт почало швидко руйнуватися. Таким чином, нове будівництво лише прискорило руйнацію й унеможливило подальші дослідження пам'ятки.

Золоті ворота Києва, унікальна пам'ятка середньовічної оборонної архітектури в Європі, назавжди втрачена для майбутніх поколінь археологів та істориків архітектури. Натомість маємо не просто псевдопам'ятку, нібито створену будівничими XI століття, а справжнє "романтично-стилістичне" одоробало, яке не має нічого спільного з оборонною архітектурою того часу.

* Грабарь И. Реставрация у нас и на Западе // Наука и искусство. - 1926. - №1.-С.89.