архітектура / реставрація
Укр. арх. "Діснейленд" / стор. 2.

Задля справедливості слід зауважити, що свого часу Науково-методична рада з охорони пам'яток культури Міністерства культури СРСР кілька разів відхиляла проект відбудови Золотих воріт і вказувала на неприпустимість реалізації його в натурі як такого, що протирічить засадам сучасної реставраційної практики. Але Київ все ж отримав у подарунок "старожитність національного значення", про яку відомий російський історик архітектури А. Іконников сказав: "Усе тут довільно і несерйозно настільки, що не може слугувати предметом поважної дискусії... Дратує якість підробки, художня і будівельна, що профанує образ культури стародавнього Києва. І все це сплачено чималою ціною, до якої ввійшли не тільки розтринькані кошти, а й втрата правдивої інформації про минуле Русі, фізично знищеної під час будівництва, похованої масивами макета".**

Ці слова повною мірою стосуються й іншої споруди, "відродженої" протягом 1997-1998 років на місці унікальної пам'ятки XII ст. - церкви Богородиці Пирогощої, що стояла колись на Подолі в Києві. Відбудова цієї пам'ятки в формах архітектури XIIст. обґрунтовувалася тим, що, мовляв, у Києві не збереглося в первісному вигляді (!) жодного давньоруського храму.

Як будь-яка інша стародавня пам'ятка, церква Богородиці Пи-рогоща за століття свого існування зазнала численних ремонтів і перебудов, найбільш значні з яких здійснені в XVII і XIX століттях. 1935 року церкву було знищено. Ретельних досліджень і обмірів пам'ятки перед її зруйнуванням не було проведено. До нашого часу від церкви збереглися лише підмурки і рештки нижньої частини стін, а також фотографії і доволі схематичні обміри, зроблені напередодні її зруйнування. Ці матеріали дозволяли, в кращому випадку, відтворити лише основні габарити пам'ятки, проте за ними неможли-во було визначити ані первісні архітектурні форми і декор споруди, ані встановити її будівельну історію. Назавжди нез'ясованими залишилися питання завершення храму у XII столітті (однією, трьома або п'ятьма банями, бо можливий кожен з цих варіантів), його первісна висота, вигляд інтер'єру та багато інших деталей, без яких неможливо відтворити пам'ятку у достовірних первісних формах. За таких обставин будь-який сумлінний фахівець у галузі історії архітектури або реставрації відкине ідею "відбудови" пам'ятки як цілковито абсурдну. Тим більше, що в Києві вже є один зразок відбудовчої маячні - "Золоті ворота" - якого, проте, виявилося замало...

1988 року газетою "Вечірній Київ" було оголошено конкурс на проект "відновлення" церкви Успіння Богородиці Пирогощої "з метою влаштування в ній музею "Слова про Ігорів похід". Що відбувалося після цього, було досить докладно висвітлено автором цих рядків на сторінках тижневика "Киевские новости" (№35 за 1995 р. і №50 за 1996 р.). Кілька років, поки з'ясовувалися стосунки в авторському колективі та визначалося від опадів і морозів в очікуванні своєї долі. Аж поки нарешті влітку-восени 1996 року майже все старе мурування Пирогощої було знищено, а заразом були знищені й поховання біля північної стіни церкви. Стародавні підмурки, які археологи так і не спромоглися належним чином дослідити й обміряти, нарешті, перетворилися на ку-пу цегли і сміття. Тепер вже ніщо не заважало "героїчному відродженню" двічі знищеної пам'ятки, і невдовзі щедра міська влада подарувала киянам ще одну "старожитність" у формах архітектури XII століття.

Як зазначалося вище, за відсутності достовірних відомостей про первісні автентичні конструкції церкви безглуздо говорити про її "відродження у первісному вигляді". Історики архітектури добре знають, що ні одна пам'ятка не повторює іншу, навіть якщо вони дуже подібні між собою. Тому при визначенні первісного вигляду тієї або іншої давньої споруди метод аналогій спрацьовує далеко не завжди. Не спрацював він і в цьому випадку. "Відроджена" Пирогоща є млявою компіляцією відомих нам з інших пам'яток давньоруських архітектурних форм у сучасній інтерпретації. І такий-от "шедевр" Український спеціальний науково-реставраційний проектний інститут "Укрпроектреставрація" не посоромився висунути на здобуття Державної премії України в галузі архітектури 2000 року, засвідчивши тим самим деградацію професійної честі й гідності вітчизняних реставраторів. Новобудівля на місці давньої пам'ятки сприймається як непорозуміння, як жалюгідна бутафорія, невластива й антагоністична історично сформованій протягом ХУІІІ-ХІХ століть забудові Київського Подолу. Вона являє собою не що інше, як втілене в натурі і безсоромно нав'язане довірливому глядачеві історично обмежене уявлення про давньоруську архітектуру кількох наших завзятих сучасників, зокрема, доктора архітектури, візантініста-медієвіста Ю.Асєєва, за реконструкцією якого було "відроджено" Пирогощу. Адже на ньому, як на фахівцеві в галузі давньоруської архітектури, лежить чи не найбільша відповідальність за спотворення правдивої інформації про монументальну архітектуру стародавнього Києва. Втім, і київські археологи не дуже боронили свій унікальний об'єкт від нищівного "відродження", і тепер в підземному ярусі новобудови експонується "давнє" мурування, зроблене з решток старої цегли на сучасному розчині.

...Кількома роками раніше "відродження" Пирогощої, в Переяславі-Хмельницькому розпочалося "відтворення" невеличкої Воскресенської церкви XII століття, підмурки якої - пам'ятку археології - залили бетоном з арматурою і розпочали мурування. Це відтворювальне будівництво не спромоглися закінчити й досі, а те, що встигли "відродити", вже й саме виглядає руїною...

В грудні 1995 року Президент України Л.Кучма видав Указ "Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури". Цим Указом знімалися всі перешкоди на шляху "відбудови" знищених архітектурних творів - практики, неодноразово засудженої світовою реставраційною та науковою спільнотою. Згідно з Указом, першочерговій відбудові підлягають комплекс Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенський собор Києво-Печерської лаври, "що мають унікальну архітектурну, містобудівельну та історико-культурну цінність".

Михайлівський Золотоверхий собор, збудований на початку XII століття, за своє довге існування неодноразово зазнавав перебудов, аж поки у ХУІІ-ХУІІІ століттях його вигляд набрав яскраво виражених рис українського бароко. Мистецтво бароко в Україні завжди мало глибокий гуманістичний зміст. Тому терористичний сталінський режим в першу чергу знищував саме пам'ятки українського бароко, і серед них - Михайлівський собор, підірваний 1935 року під приводом будівництва нового урядового центру Києва.

Від зруйнованого собору до нашого часу залишилися фундаменти з криптами під ними, які становили величезний інтерес для археологічної та історико-архітектурної науки. Тож зводити споруду на палях під виглядом собору можна було б поруч, відступивши від давніх підмурків якихось півсотні метрів, що не мало б абсолютно ніякого значення з огляду на містобудівну ситуацію. Проте, не дивлячись на унікальність і добру збереженість підмурків Михайлівського собору, нову будівлю спорудили саме на них, застосувавши свердлоін'єкційні та свердлонабивні палі різного діаметру завдовжки біля 14 м в кількості чотирьох сотень, над якими влаштовано залізобетонний ростверк. Так безсоромно і по-варварському було знищено безцінні рештки стародавньої пам'ятки і культурний шар довкола неї.

На момент знищення Михайлівський собор не було належним чином досліджено й обміряно, тож від пам'ятки залишилися деякі схематичні обміри і певна кількість фотографій. Однак автори проекту "відтворення" не дуже переймалися цією обставиною. Для одержання "справжніх" розмірів споруди вони використали кілька старих фотографій із застосуванням ними ж запатентованого так званого "методу геометричних побудов у віртуальному тривимірному просторі".

1998 року відбудову "Михайлівського Золотоверхого собору" було завершено. В той самий день, 21 листопада 1998 року, коли на новобудові на Михайлівській горі встановили головний хрест, відбулися урочистості із нагоди початку робіт по відбудові Успенського собору Києво-Печерської лаври. Успенський собор Печорського монастиря,збудований у 1070-і роки, за час свого існування багато разів зазнавав руйнувань, ремонтів і перебудов, а в ХУІІ-ХУІІІ століттях храм набув чудового ліпленого оздоблення фасадів у стилі українського бароко. 1941 року собор було знищено вибухом. Перед цим печерський храм, як і церкву Пирогощу та Михайлівський собор, не було ретельно досліджено й обміряно, а пізніше також не було зроблено якісних обмірів його руїн.

Фундаменти собору й грунти під ними внаслідок вибуху втратили свою монолітність і здатність нести навантаження. До того ж на пагорбі під самим собором багато підземних ходів та інших порожнин, та ще й знаходиться 12-метровий прошарок просадних грунтів. З огляду на це інститут "Укрпроектреставрація" розробив проект відбудови собору на палях. На ділянці пам'ятки площею 45 х 45 м влаштували більше 600 паль в обсадних металевих трубах, що мають довжину 20 і більше метрів, а по них - залізобетонний ростверк, на якому за один (!) рік збудували нову споруду.

Як і у випадку з Михайлівським собором, фасади печорської новобудови також "відтворювали" за двома десятками архівних фотографій... Відтворення або виконання копії якогось предмету передбачає існування оригіналу або, принаймні, його докладних обмірів. Якщо ж таких обмірів знищеного оригіналу немає, тоді можна говорити лише про нове сучасне будівництво на стародавніх руїнах, котре ні до реставраційної практики, ні до відродження пам'ятки ніякого стосунку не має.

Як і у випадку із Золотими воротами, Пирогощею і Михайлівським собором, в процесі будівництва було знищено культурний шар із похованнями на території Успенського собору, забетоновано підземні ходи і знищено рештки конструкцій і мурування XI ст., тобто саме ті автентичні залишки пам'ятки, які становили унікальну історичну цінність.

На протязі останніх років стан пам'яток Києво-Печерської лаври та її території катастрофічне погіршився. Згідно з проведеними нещодавно обстеженнями, в заповіднику абсолютно всі (!) будівлі і споруди знаходяться в аварійному стані, в церквах від плісняви гинуть розписи, а в печерах - святі нетлінні мощі...

Пам'ятки потребують негайного ремонту, на який у держави коштів, звісно ж, немає. А от на нове помпезне будівництво поруч із цими занедбаними спорудами гроші знайшлися, і чималі!

Причиною такого злиденного стану пам'яток Києво-Печерської лаври є критичний стан водогінних комунікацій та гідротехнічних споруд, а також відсутність належних водовідвідних систем на її території. В результаті побутові, ґрунтовні й підземні води накопичуються на плато і його терасах, потрапляють під фундаменти споруд і підпірні стіни, руйнуючи їх. Тому навіть незначне, але постійне зволоження лесових грунтів Лаври неухильно призводять до тріщин і осідань споруд. В таких умовах влаштування на плато величезного масиву паль, що став перешкодою руху підземних вод, рано чи пізно призведе до руйнування схилів пагорбів і пам'яток, що знаходяться на них. Фахівці говорять про це вже давно, однак їхні аргументи чомусь ніхто не сприймає всерйоз.

З огляду на незвичайну красу архітектурного ансамблю та унікального київського ландшафту, Комітетом ЮНЕСКО 1990 року Києво-Печерську лавру було занесено до Списку всесвітньої спадщини. Згідно з міжнародною Конвенцією про захист всесвітньої культурної і природної спадщини (1972 року), держава, що має пам'ятки, занесені до цього Списку, зобов'язана всіляко оберігати їх та уникати нового будівництва або іншого втручання, яке могло б спотворити автентичний вигляд пам'ятки. В іншому випадку спотворена пам'ятка може бути вилучена зі Списку. Проте, як показав київський досвід, ця Конвенція ніякої ваги для нашого чиновництва не має.

В усіх вищеназваних пам'ятках під час їх "відродження" було знищено їхні автентичні рештки і культурний шар довкола разом з похованнями. Зрештою, цього можна було уникнути, якби новобудови споруджувалися з полегшених матеріалів і конструкцій, які б зменшили навантаження на основу, наприклад, у вигляді платформи або стрічкових фундаментів. Це дозволило б не тільки зберегти автентичні рештки пам'яток і культурний шар довкола, а й забезпечити можливість подальшого їх дослідження. Однак наші "технарі" вкупі з реставраторами не обтяжили себе розробкою особливих конструкцій, і для забезпечення стійкості відроджених святинь на Михайлівській горі і в Лаврі влаштували в їх основі ростверки на палях, поховавши під ними рештки стародавніх підмурків. Як зазначають деякі експерти, в наших проектувальників і будівельників палі користуються великою популярністю тому, що їх висока вартість дозволяє з мінімальними зусиллями "освоїти" більше коштів.

Нещодавно один з численних благодійних фондів звернувся до Президента України Л.Кучми з ініціативою відбудови визначного духовного центру Руси-України - Десятинної церкви. У відповідь на це в лютому 2000 року Президент видав розпорядження про першочергові заходи щодо її відродження. Київську міську адміністрацію зобов'язано ще в цьому році організувати відкритий конкурс на кращий проект Десятинної церкви. Побіжно зауважимо, що з логікою тут не все гаразд. "Відроджувати" збираються конкретну зруйновану споруду. А конкурс на кращий проект Десятинної церкви має на увазі створення кількох варіантів чогось такого, що в часи Київської Русі не існувало. Адже зрозуміло, що ніхто з майбутніх конкурсантів не може знати, як виглядала конкретна пам'ятка - Десятинна церква - зруйнована ще 1240 року... Тож ні про яке "відродження" не може бути мови, це буде ніяка не Десятинна церква, а сучасне будівництво на місці її фундаментів. З упевненістю можна сказати, що переможцем конкурсу виявиться проект "у давньоруських архітектурних формах" з кількома сотнями паль в основі...

Фундаменти Десятинної церкви, найдавнішої відомої нам давньоруської церкви, збудованої в 990-996 роках, знаходиться на Старокиївській горі, в межах стародавнього Київського дитинця. Результати археологічних досліджень культурного шару на цій території мають неоціненне значен-ня для вивчення історії нашої країни в І тисячолітті нової ери. На цій території було розкопано чотири князівські палаци Х-ХІІ століть, віднайдено фундаменти унікальної ротонди часів княгині Ольги, а також досліджено укріплення "міста Кия" V-VІІІ століть.

** Андрей Иконников. О ценностях подлинных й мнимых // Наше наследие - 1990.-№3.-С.4.