краєзнавство / регіони / Холмщина - минувшина і теперішність / сторінка 3.

Решта церков була відібрана під костели, польські культурні заклади або ж стояла зачиненою, і православним вірним не дозволяли їх використовувати. Влада примушувала священиків, хоч без особливого успіху, запроваджувати польську мову у відправи, проповіді й загалом у церковне життя. Репресивна політика польської адміністрації щодо Православної Церкви на Холмщині та Південному Підляшші дуже посилилась у 30-ті роки, а свого апогею сягнула в 1938 році, коли за участю поліції і війська було зруйновано більш як 100 церков. Був це нечуваний акт варварства - у мирний час в державі, яка пишалася своїми християнськими традиціями, нищено християнські храми... Викликало це обурення й протести в усьому світі.

Після програної Польщею вересневої кампанії 1939 року Холмщину було включено до створеної німецькою окупаційною адміністрацією т.зв. Генеральної губернії. Німці толерували українське національно-культурне життя і за кілька наступних років воно зазнало розквіту. У повітових містах було засновано Українські допомогові комітети, організовано численні українські кооперативи. Розвинулася мережа шкіл, причому вперше на Холмщині вони перейшли на українську мову. У Холмі було відкрито українську гімназію й середню промислову школу. Діяли українські освітні товариства. 1940 року відновлено Холмську єпархію, яку очолив архієпископ (з 1943р.- митрополит) Іларіон (проф. Іван Огієнко). Православним було повернуто собор у Холмі й багато колишніх їхніх храмів в усьому краї. Утворилися числені парафії, розпочали діяльність новоутворені єпархіальні установи (консисторія, музей. Духовна академія, видавництво. Виходили церковні часописи, „Холмський православний народний календар". Без перебільшення можна ствердити, що в ці роки на Холмщині відбулося національно-культурне й релігійне відродження українського населення.

Та в цей самий час край став ареною кривавої боротьби. Жертвами терору, розв'язаного окупантами, були як поляки, так і українці. Протистояли одне одному польське підпілля і українська „самооборона". З 1942 року дійшло до конфронтації між поляками і українцями. Терористичні акції польського підпілля проти української інтелігенції і духовенства, спалювання українських сіл і винищення їхніх жителів мали на меті застрашити мирне українське населення Холмщини. Символами цієї трагедії стали села Сагринь (700 жертв), Бересть (300 жертв).

З приходом Червоної армії в липні 1944 року Холм було проголошено першою столицею „Народної Польщі". Став він і місцем видання привезеного з Москви „Маніфесту Комітету національного визволення". Спроби легального українського національного життя за нової влади скінчилися невдачею. Уже наприкінці 1944 року почалося на основі договору між „урядом" УРСР і польським комітетом національного визволення спочатку добровільне, а потім примусове виселення українського населення на радянську Україну. Українське населення намагалися захистити відділи УПА, які перемістилися Холмщину. Вони боролися як Військом Польським, так і з підпіллям, хоч траплялись випадки непорозуміння між УПА і деякими формаціями польського антикомуністичного підпілля, навіть спільні збройні акції. Виселення тривало до середини серпня 1946 ку, тоді з Холмщини мусила їхати переважна більшість автохтонного українського населнння.

Остаточним розв'язком українського питання на Холмщині мала бути за задумом польського комуністичного уряду акція "Вісла", що охопила всіх українців, не виселених раніше. Після проведення її в 1947 році запишилось - випадком чи з недогляду влади - вже направду тільки поодинокі українці. Розпорошені по всій території краю, вони, звісно, мусили глибоко критися від оточення зі своїм українством. Заходами церковної ієрархії під приводом задоволення релігійних потреб „польського православного населення" вдалося зберегти на Холмщині лише кілька православних парафій.

У перше повоєнне десятиріччя не було жодної можливості повернутися на рідні землі чи розгoрнути національну діяльність. Така можливість з'явилася щойно з політичною „відлигою" 1956 року. Саме тоді влада дозволила утворити в Польщі Українське суспільно-культурне товариство. У відродження українського життя включились і холмщаки. „Відлигу" використано було також для часткового відновлення церковних структур. Повернення на рідні землі дуже незначною мірою торкнулося Холмщини.

У післявоєнний період на Холмщині не вдалося розгорнути ширшої національної праці, як з oгляду на малу кількість українського населення, так і на його заляканість. Тож єдиною структурою, що сприяла збереженню національної ідентичності чи принаймні відчуття окремішності, була тут Церква. Весь час зберігалась традиція найбільшого церковного свята Холмщини - празника Пречистої в Холмі. У 80-х роках відновлено в Томашеві традицію почитання Турковицької ікони Богородиці.

Зміна політичної ситуації в Польщі наприкінці 80-х років позитивно вплинула на становище українського населення. Наприкінці 80-х років велося в Холмі навчання української мови для дітей і молоді. У 1990 році створено в місті гурток Об'єднання українців у Польщі - першу легальну українську структуру на Холмщині після 40-х років. Завдяки діяльності гуртка часом відбуваються в Холмі скромні українські культурні заходи.

Певний поштовх до пожвавлення українського життя на Холмщині дають приїзди з України холмщаків-виселенців, влаштовувані заснованими на початку 90-х років у Львові, Луцьку, Рівному Товариствами „Холмщина". У 1992 році відбувся в Холмі з'їзд учнів колишніх українських шкіл Холмщини, тоді ж відзначено в місцевій церкві св.Івана Богослова 110-річчя від дня народження й 20-річчя від дня смерті митрополита Іїларіона. З цієї нагоди видано перше від 40-х років українське видання в Холмі - „Акафіст перед Холмською чудотворною іконою Богородиці". У вересні 1994 року Холм відвідали численні учасники І Світового конгресу українців Холмщини і Підляшшя, що відбувся у Львові, взяли вони участь у празнику Пречистої та відзначенні 75-річчя постання Товариства „Рідна хата".

І в церковному житті 1989 рік став переломним: відновлено тоді діяльність Холмської православної єпархії під назвою „Люблінсько-Холмська" (з осідком у Любліні). Очолив її єпископ Авель (Поплавський). Церкві повернуто кілька храмів, впорядковано майнові питання, створено низку парафій, побудовано нову церкву в Замості (на місці зруйнованої в 1938 р.), у Шиховицях поблизу Грубешева церква будується. Проте це радше символічне існування - нині на Холмщині є лише дев'ять православних парафій: у Холмі, Бончі, Угруську, Войславицях, Грубешеві, Томашеві, Тарногороді, Замості, Шиховицях; духовну опіку тут здійснюють чотири священики. Та Церква й надалі залишається найавторитетнішою структурою, що зв'язує жменьку українців Холмщини з рідною спадщиною, хоч далеко не завжди Церква має тут український характер. Довгі післявоєнні десятиріччя проповіді в церквах виголошували російською мовою, під сучасну пору починає входити в храми польська мова. Несміливі спроби бодай часткового привернення Церкві українського характеру припадають на останні роки після відновлення Люблінсько-Холмської єпархії.

Тепер на Холмщині зосталися лише сліди українства. Післявоєнні виселення змінили остаточно етнічне обличчя цієї землі. Немає вже співучої Холмщини... Не співають тут українських пісень, а українську мову можна почути на вулицях Холма хіба що від приїжджих з сусідньої Української держави, проте їм здебільш навіть і на гадку не спадає, що перебувають вони в славному княжому Холмі, для них це просто прикордонне польське місто „Хелм". Не велике зацікавлення долею місцевих українців та пам'яток української культури на Холмщині виявляють і офіційні представники незалежної України.

Національне життя нечисленних українців, котрі живуть нині на Холмщині, досить скромне й зосереджується в основному довкола Церкви. Молоде покоління великою мірою асимілюється. Дедалі менше лишається пам'яток української культури. Проте і їх польська суспільність не завжди сприймає як пам'ятки властиво української культури.

Сумна дійсність...

Сторінка  -  1   2   3

ПУ № 3 1995 р.