«Хай краще я один»: історія нацгвардійця Артема Чувальського, який після ампутації продовжує службу

Історія Артема Чувальського — це розповідь про неймовірну стійкість та відданість побратимам. У травні 2025 року на Торецькому напрямку він отримав поранення, через яке ліву ногу довелося ампутувати вище коліна. До цього Артем командував взводом безпілотних літальних апаратів.

Родом він з Одещини, а нині проходить реабілітацію у Хмельницькому. Його нове захоплення — сапборд. Каже, що вправи на воді допомагають заспокоїтися і водночас тримати себе у формі.

Перший бойовий вихід Артема відбувся наприкінці весни 2024 року на Харківському напрямку. Саме тоді хрестили його донечку Софію. Він пригадує, як у перший день за пультом керування розвідувальним дроном виявив екіпаж автоматичного гранатомета, який зупинився просто посеред дороги. Ціль була вражена одразу.

«Оператори БПЛА — це дуже цікава робота. На початку ми літали на невеликі відстані, шукали цілі й виявляли багато піхоти, а також різні розрахунки — мінометні, АГС. Ми зачищали місцевість перед нашою піхотою, а згодом почали залітати трохи далі — шукати цілі та створювати буферну зону», — розповідає нацгвардієць.

Згадує він і про ворожі авіабомби. Одного разу тритонна керована авіабомба влучила у школу, зрівнявши її із землею.

Поранення Артем отримав, коли разом із побратимами шукав кращу позицію для радіозв'язку. Він ішов першим, коли пролунав вибух. Падаючи, зрозумів: права нога ціла, а з лівої сильна кровотеча. Сам наклав турнікет, підбіг побратим і допоміг його затягнути.

Коли двоє побратимів намагалися евакуювати Артема, над ними з'явився ворожий FPV-дрон. Тоді він сказав: «Пацани, йдіть. Наш час… Щоб нас трьох, може, хай я один задвохсочусь, щоб ви повернулися». Але побратими не покинули його. Він котився до них, як колобок, коли дрон зайшов у піке. За лічені метри до цілі ворожий безпілотник збив товариш із «ЮАРКи».

Після ампутації Артем вирішив не залишати військо. Нині він командує відділенням безпілотних літальних апаратів у Хмельницькому, доводячи, що навіть після важких поранень можна знайти сили продовжувати справу, якій присвятив життя.