культурна спадщина / історія

Володимир Горленко

ЛИТВИНИ ПІВНОЧІ УКРАЇНИ - ЙМОВІРНИЙ
УЛАМОК НАЩАДКІВ ПЛЕМЕНІ ЛІТОПИСНИХ СІВЕРЯН

(Коментар доктора філологічних наук Павла Гриценка)

Майже кожний етнос земної кулі, навіть не дуже численний, має у територіальному розподілі своєї людності локальні підрозділи - т. зв. етнографічні групи, позначені в культурі, мові й звичаях деякими специфічними рисами. Як один із структурних підрозділів етносу, етнографічні групи за основними мовними й культурно-побутовими ознаками не відрізняються від свого етносу в цілому. Етнографічна група нерозривно пов'язана з материнською етнічною територією і мешкає на ній суцільним масивом. Вона заховує в собі історично тривку одноманітність визначальних для конкретної групи рис традиційно-побутової культури, що сформувалась протягом довгого часу. Не виключено, що окремі з цих визначальних рис сягають у глибину віків, до періоду племінного етносу людства. Інші - зумовлені особливостями етнічної історії певних народів, тривалою ізоляцією окремих їхніх теренів, культурно-побутовими впливами суміжних етносів тощо.

На ранніх етапах історії, зокрема за феодалізму, внаслідок слабкої розвинутості торговельно-економічних зв'язків, обмеженості спілкування між людністю окремих земель і територій локальні культурно-побутові особливості виявлялися виразніше і тому традиційно-культурних груп було більше. З розвитком засобів транспорту, зростанням капіталістичних відносин, посиленням етнокультурної консолідації народів традиційно-локальні особливості, передусім територіально дрібних груп, зникали і пам'ять про ці групи на побутовому рівні стиралася.

Проте й тепер у складі українського народу добре знані три західні етнографічні групи - гуцули, бойки та лемки. Культура й побут, походження й межі розселення їх висвітлені в численних статтях, ґрунтовних монографіях (1). Менше поталанило поліщукам і вже зовсім мало етнографічного матеріалу оприлюднено про литвинів.

Перші приступні нам відомості про них як своєрідну групу населення Північної України припадають на початок ХVІІІ століття. Поет-чернець Климентій Зиновіїв (2), вірші якого становлять ніби енциклопедію життя і побуту населення різних територій тогочасної України (3), відзначив, що литвини, мабуть, за стародавнім поганським звичаєм працювали в неділю, а відпочивали в п'ятницю (4). Наприкінці ХVІІІ століття з'явилися праці Опанаса Шафонського (5) й Якова Марковича (6), де відомості про литвинів подано ширше. О.Шафонський, зробивши спробу культурно-побутового районування Лівобережної України, ввів до наукової літератури здавна поширені на побутовому рівні уявлення про "Полісся" та "Степ", а також про населення кожної з цих територій як локальні групи українців. Власне, він перший запровадив у науковий ужиток термін "литвини" стосовно українців чернігівського Полісся.

Я.Маркович розширив і поглибив характеристику різних груп населення Лівобережної України, зокрема литвинів. На рівні розумінь свого часу він доводив, що литвини - це специфічна локальна група, вони все одно, писав він, що у Франції ґасконці, а в Німеччині шваби. Я.Маркович спробував схарактеризувати їхній фізичний тип, мовні й культурно-побутові особливості, господарство, зазначаючи, зокрема, що хати в них без димарів, обробляють землю литвини сохою, сіють багато жита, вівса, льону й гречки; велику рогату худобу розводять дуже добре і в деяких місцях є кінні заводи; бджільництво майже на такому ж рівні, як і в степу; вони схильні до полювання, ловлять на лижвах і нартах диких кіз, борються з ведмедями і навчають їх танцювати. Інші заняття їх полягають у вигоні смоли і дігтю, гончарстві, будуванні річкових суден, тощо (7).

У середині ХІХ століття особливості мови, духовної і матеріальної культури жителів деяких сіл чернігівського Полісся зробили місцеві дописувачі для Російського географічного товариства згідно із запропонованою їм програмою (8). Один із таких історико-етнографічних описів з докладними відомостями про село Юринівку Новгород-Сіверського повіту, що його підготував семінарист Ф.Богуславський, був надрукований у "Черниговских губернских ведомостях" (9).

Розвідку "Литвины-белорусы Черниговской губернии, их быт и песни" опублікувала 1901 року в журналі "Живая старина" Марія Косич. За ознакою мови, яка в литвинів деякими рисами близька до білоруської, вона помилково залічувала їх до білоруського етносу (10). 1910 року в тому ж часописі з'явилася праця Д.Світського (11), у якій порушено питання національної самосвідомості людності Північної України й дано порівняльний опис її традиційного вбрання.

У радянський час - на етапі відродження української етнографічної науки - коротку характеристику литвинів як етнографічної групи вміщено в капітальній історико-етнографічній монографії "Українці" (1960 р.) (12). Пізніше про них ішлося в інших публікаціях (13).

Автор цієї статті, провівши дві етнографічні маршрутні експедиції по території Східного Полісся (у 1951 і 1967 рр.), зібрав великий матеріал, що дає підстави вважати литвинів етнографічною групою українців.

Своїм походженням назва "литвини" ("литвяки") завдячує державно-політичним чинникам і є політонімом. Як відомо, Сіверщина довше, аніж інші українські землі, перебувала в складі Великого князівства Литовського, що зумовило відрив її на певний час від України і більшу збереженість у її населення культурно-побутової й мовної архаїки. Як свідчить словник української мови П.Білецького-Носенка (1843 р.), ще в середині ХІХ століття під Литвою розуміли частину України від Десни до Смоленської губернії і Білорусі (14).

Нині литвини живуть на крайній півночі України по обох боках Десни в середній її течії та по ряду її приток (річки Івотка, Свірж, Бичиха, Знобівка (Зноб), Смяч тощо). Це територія, що прилягає здебільшого до старовинного міста Новгорода-Сіверського й відома в історичній літературі під назвою Сіверщини (північний кут Сумської і північно-східна частина Чернігівської областей за сучасним адміністративним поділом).

Північно-східна межа цієї території пролягає приблизно вздовж річки Знобівки по кордону з Росією. Повертаючи на південь, межа розселення литвинів іде вздовж залізниці від Середини-Буди до Ямполя і через села Білиця, Антонівка, Івот уздовж річки Івотки тягнеться на захід до Десни й села' Погрібки. На правому боці Десни вона пролягає поблизу Сосниці, Мени, Березни та Ріпок, повертаючи на північ у бік Гомельської області Білорусі. Точне визначення західних і північних меж замешкання литвинів потребує, однак, додаткових досліджень. Як можна виснувати з праць О.Шафонського, Я.Марковича та інших авторів, у ХVІІІ столітті територія, яку на Гетьманщині називали Литвою, а населення її - литвинами, була більшою. Вона простягалася в бік Білорусі і Росії далі, аніж тепер.

Матеріальна й духовна культура литвинів в основі своїй - українська. Як і в інших регіонах України, тут розвивалися всі види господарської діяльності: рільництво, скотарство, рибальство, мисливство, збирання, хоча уже здавна переважало рільництво, передусім хліборобство. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, а також льон і коноплі. Пшениці, як маловрожайної для Полісся культури, висівали порівняно небагато - аби мати "біле" борошно для випікання великодніх пасок, а ще на локшину, "ладки" та інше печиво у святкові дні. Натомість населення Середнього Подесення вирощувало багато гречки (крім борошна на млинці й крупів на каші, вона давала солому для годівлі великої рогатої худоби й полову для свиней), а також конопель - дуже примхливої культури. З конопель селянин мав насіння, з якого били олію ("алей"), і стебло, що йшло на виготовлення прядива. Плоскінь ("замашки") з конопель вибирали одразу після відцвітання, а матірку - після того як вони дозрівали. Коноплі не жали, а як і льон, "брали", тобто виривали з корінням руками. Конопляне насіння товкли в ступах, розігрівали на сковородах у печі й у спеціальних олійнях добували з нього олію. Стебла конопель після їх обмолоту в'язали в невеликі снопи і "мочили" (тижнів на два занурювали у воду в ставках або копанках). Потім, витягнувши й висушивши їх, тіпали ("мялі") на терницях ("мяльніцах") і таким способом діставали конопляне волокно. З нього ткали рядовину, "мотали" мотузки й линви тощо. Значна кількість прядива йшла на продаж зокрема до прибалтійських країн, де воно мало великий попит і використовувалося для виготовлення корабельних линв. Плоскінь і льон, з яких ткали полотно та інші речі домашнього вжитку, не мочили, а розстилали пасами на траві просто неба.

Традиційна рільнича техніка литвинів вирізнялася головним орним знаряддям - сохою. Використовувався вдосконалений, т. зв. чернігово-сіверський варіант сохи-односторонки. Всі інші рільничі знаряддя були такі самі, як і на всьому українському Поліссі: однакової конструкції борони, лопати, вила, граблі, мотики ("копаниці" для підняття цілини та перелогів), сапки тощо. На зламі ХІХ і ХХ століть соху замінили фабричним, повністю залізним легким плужком ("рачком"), розрахованим на запрягання, як і в соху, однієї коняки в хомут без дуги. Сіяли з спеціального солом'яного або луб'яного козуба. По щойно посіяному просі проганяли отару овець, і таким чином верхній шар ґрунту ущільнювався й підрівнювався.

Жито здебільшого жали серпами. Решту зернових чоловіки косили косами з грабками або лучком, гострячи їх "тряпішками" (мантачками); жінки в'язали скошене заздалегідь заготованими перевеслами, вправно орудуючи "цурками" - маленькими відшліфованими кілочками. Снопи складали просушувати в "хрести", "півкопи" та "копи", а потім возами звозили до клунь ("пунь") і "гумен", де його молотили ціпами (у 4 - 8 ціпів). У гумнах був "овин" (спеціальна, заглиблена в землю піч для досушування збіжжя), і в разі потреби перед молотьбою снопи підсушували. Віяли, використовуючи лопатку-совок.

Невелику кількість зерна переробляли на крупи та борошно за допомогою жорен і ручної ступи. А основну ж його масу мололи в наметових, на чотири крила ("махи"), вітряках і водяних млинах. Крупи виробляли ще на т. зв. топчаках.

Іншим господарським заняттям населення Сіверщини було скотарство. Розводили багато коней, великої рогатої худоби, овець, кіз, свиней, з птиці - курей, гусей, качок, індиків, зрідка цесарок. Коней, яких у заможних людей були цілі табуни, використовували як тягло. Корів тримали задля молока, а бичків годували на м'ясо. У дворах, де на це дозволяли майнові умови, розводили велику кількість овець, одержуючи вовну й овчину для кожухів, а також м'ясо. Овець не доїли. Кіз тримали тільки незаможні селяни, які не мали корів. Узвичаєною була відгодівля ("мєшкою" - вареною картоплею, розмішаною з половою й борошном) свиней, здебільшого чорно-білої породи.

У сім'ях, де були підлітки, випасання худоби належало до їхніх обов'язків. Але в цілому на селах панувала вигінна форма випасу худоби. Влітку тварин з ранку випускали на пасовисько, а на ніч заганяли в приміщення. Для випасу череди ("стада") великої рогатої худоби (інколи й овець) громада наймала пастуха, домовляючись з ним про оплату (здебільшого зерном), порядок харчування (звичайно по черзі у власників худоби, де він і квартирував), режим і строки роботи тощо. Пастух, виляскуючи вранці "пастушкою" (15) й граючи в ріжок, збирав стадо. Перший вигін худоби залежно від того, ранньою чи пізньою була весна, припадав на Благовіщення (8 квітня) або Юріїв (6 травня) чи Миколин (22 травня) день і супроводився обрядовими діями (стьобанням господинями худоби, освяченими в церкві вербовими гілками тощо). Взимку худобу утримували в хлівах і стайнях, для чого влітку заготовляли потрібну кількість сіна, а для коней ще й вівса.

Сінокіс був важливим етапом у циклі сільськогосподарських робіт литвинів. У червні, коли підростали трави, з віддалених на 15 - 20 км від Десни сіл їхали підводами господарі, що мали покоси в заплаві Десни. Косарі-чоловіки з "гребцями" - молодицями й підлітками, приїжджали на один-два тижні, взявши з собою харчі (хліб і сало, пшоно), казани. Отаборившись, чоловіки косили, а молодиці й підлітки, ледь валки підсихали, перевертали їх; у міру готовості сіно згрібали в копиці, які потім стягували докупи й "кидали" сіно в стоги. Невдовзі на всій заплаві рясніли майстерно вивершені стоги. А вечорами, незважаючи на цілоденну виснажливу працю, косарі, зваривши куліш або юшку з виловленої там-таки риби і вгамувавши голод, збиралися гуртами, співали, танцювали, молодь різних сіл знайомилася.

Заможні козаки й селяни, що мали великі сіножаті, вдавалися до узвичаєної толоки, скликаючи на неї сірому, яка працювала за харчі й горілку.

У річному циклі жіночих обов'язків відповідальною роботою було стрижіння овець. Відбувалося воно двічі на рік - навесні й наприкінці літа й дістало назву "бабських косовиць". Господиня, помивши у дворі овець, запрошувала сусідок допомогти стригти їх. Після закінчення роботи всі йшли в шинок, де власниця овець частувала своїх помічниць. Гуляння з піснями й танцями потім тривало вдома. Характерно, що в ньому брали участь тільки заміжні жінки.

На Сіверщині дуже поширеним було бджільництво. Багато хто з селян, що жили на околицях, у провулках чи на кутках, тримали по кілька вуликів бджіл, ставлячи їх на городі, в садку, а то й просто на подвір'ї. Заможні люди нерідко мали великі сади і пасіки до 100 колод. Улітку, коли зацвітали трави, вулики вночі вивозили підводами на луки й узлісся, а коли цвіла гречка - розташовували поблизу ланів, де вона росла. Підрізаючи "пастєнкі" (щільники), користувалися курушкою й надівали на голову сітки. Уже в ХХ столітті тутешні бджолярі перейшли від використання примітивних вуликів ("колод") до рамкових вуликів ("даданів"), почали вживати штучну вощину й медогонку. Взимку рамкові вулики ховали в спеціальні зрубні приміщення ("омшаники").

Рибальство посідало помітне місце в господарстві литвинів тільки в наддеснянських селах, де були професіонали-рибалки. Для жителів віддалених од Десни місцевостей, які тільки вряди-годи ловили рибу в її притоках, ставках і озерах, рибальство було допоміжним заняттям. Як знаряддя рибальства поширені були різноманітні сітки - великі волоки, саки, нерети, а також "кломлі" (знаряддя парного лову), вудки. Сіті в'язали за допомогою спеціального маленького човника з напрядених жінками міцних конопляних ниток. Професіонали-рибалки поряд з денним практикували нічне ловіння риби з човна. У Десні ловили судака, йоржа, щуку, ляща, плітку та іншу рибу. Малеча з підручними знаряддями - "ряднами", решетами тощо ловила в невеликих водоймах, копанках карасиків, линів, в'юнів, "авдодок" (риба, що зовні нагадує тюльку), пічкурів.

Мисливство, що за свідченням Я.Марковича у ХVІІІ столітті було дуже поширеним, причому навіть полювання на ведмедів, на кінець ХІХ - початок ХХ століття із змінами флори і фауни, вирубанням лісів стало для більшості населення Сіверщини формою дозвілля. Мисливці, які мали рушниці, використовували їх здебільшого для відстрілу вовків у місцевостях, де вони особливо дошкуляли жителям, нападаючи на отари овець або коней, яких випасали вночі.

У литвинів, як і загалом на Поліссі, відомими були різні ремесла й промисли, передусім пов'язані з обробкою деревини - теслярство, столярство, бондарство, стельмаство та інші. По селах працювали надомники - кушніри й шевці, які шили кожухи й кожу'шки (жіночі), свити, юпки, чоботи та інший одяг і взуття. У кожному селі була одна, а то й кілька кузень - зрубних споруд, покритих тесом або ґонтом з ковадлом, точилом, горном та ковальськими міхами. Біля кузні був пристрій для шинування коліс і підковування коней. У кузні робили серпи й ножі, сокири, назубрювали серпи, виковували цвяхи-вухналі та виготовляли багато інших, потрібних для селян виробів.

Одним з найпоширеніших занять жіноцтва в кожній селянській сім'ї було прядіння й ткацтво. До другої половини ХІХ століття волокно і вовну пряли, як і по всій Україні, за допомогою веретена, яке поступово було витіснене продуктивнішою прядкою. На Сіверщині був поширений різновид прядки з вертикальним розміщенням колеса. Пряля використовувала різні дерев'яні "гребені" й "гребінки", "цівки" для намотування ниток, які потім за допомогою невеличкої палочки з отвором - "юрка" змотувала в клубки. Сезон прядіння розпочинався восени з Великого посту, коли закінчувалися польові роботи й молотьба.

Напрядені нитки за допомогою снівниць готували для навивання на ткацький верстат. Литвини використовували два типи кросен: стародавні "стави", у яких нитки чіпляли до стелі, і досконаліший рамний верстат (каркас його робили з товстих дощок і він мав кілька допоміжних деталей для зручності ткалі в роботі). Ткали полотно, рушники й скатертини ("настольники"), покривала ("рядна", "постілки"), мішки тощо. Для фарбування тканини вживали рослинні (червець), а також анілінові фабричні барвники. Виткане полотно вибілювали на сонці, розстеляючи його смугами просто неба на морогу біля водоймищ. Щоб надати більшої цінності вовняному полотну, з якого мали шити верхній одяг, його "били" на спеціальних валюшах при водяних млинах.

Назви сіл Рудня, Гута, Буда, Папірня засвідчують поширення в минулому на Сіверщині рудного, гутного, селітряного й папірного промислів. Проте особливо поширеним було добування поташу - лужної речовини (вуглекислого калію), яку одержували з деревини на спеціальних заводах "будах". З лісохімічних промислів займалися смолокурінням. Смолу збирали, роблячи на стовбурах сосон ряди надрізів, або добували з соснових плах на "майдані" - "вибитій" вогнетривкою глиною ямі з отворами, у якій запалювали вогонь. Таким же способом добували діготь з корчів або кори берези чи бересту. Дігтярство мало сезонний характер, ним займалися навесні, коли в деревах було багато соку.

До місцевих лісових промислів належала заготівля лика на продаж для плетіння личаків. З молодих струнких пагонів липи, розрізавши їх уздовж, знімали кору і, висушивши її, в'язали в сніпки. Інколи її скручували калачиками, нанизували на ликовий мотуз і продавали на базарах та ярмарках у вигляді вінків.

Поширеним лісовим промислом було й добування деревного вугілля, що використовувалося в кузнях аж до Другої світової війни. Вугілля діставали під час вигону смоли та дігтю в "майданах". Практикувався й інший спосіб - спеціальне спалювання деревини. У цьому разі розпиляні на шматки завдовжки 1 - 1,5 м й розколоті стовбури дерева вкладали вторч у купи - "копці", обкладали дерном та присипали землею або піском і підпалювали. Потрібна (повільна) інтенсивність горіння підтримувалася збільшенням чи зменшенням продухвин у копці. Через тиждень-два вогнище гасили, давали копцю 2 - 3 дні охолонути, а потім знімали шар дерну й вигрібали вугілля.

Деякі села особливо славилися своїми ремісниками. Приміром, Юринівка (тепер Степне Ямпільського району) - стельмахами, які майстерно виготовляли колеса, вози й сани, Шатрище - гончарами. Шатрищинські гончарі, роз'їжджаючи по селах на возах, заповнених горщиками й "махотками" (горнятками), мисками та іншими їхніми виробами, скликали покупців вигуками "по го'ршки". Вони продавали свої речі "насипом", тобто оцінюючи їх кількістю зерна, яке можна було в них насипати.