культурна спадщина / історія / В.Горленко. / Литвини півночі України... / стор. 3

У середині ХІХ століття в печоглядинах брали участь батьки, а також одружені родичі й друзі як нареченої, так і нареченого. Зібравшись у призначений день і домовившись про все, що стосувалося весілля, вони розважалися й пригощалися, причому обов'язковою закускою було кришене сало, яке подавали на затулці до челюсті печі.

Увечері напередодні вінчання молода влаштовувала "дєвішнік", у якому, однак, брали участь не тільки її подруги, а й парубки, майбутні бояри нареченого. Сам молодий приходив з червоною стрічкою на шапці, наречена була з розпущеною косою й безліччю кольорових стрічок на голові.

Весільна обрядовість у литвинів відзначалася деякими архаїчними рисами, що не збереглися до другої половини ХІХ століття в центральних районах України. Серед передвесільних обрядів це стосується, зокрема, "продажі коси" нареченої - центральної обрядодії на дівич-вечорі. Брат нареченої або її найближчий неодружений родич, стоячи біля молодої з дерев'яною шаблею в руці, правив з нареченого викуп "за косу молодої". Той удавав, що пробує оволодіти нареченою без викупу, за що діставав ляпанця шаблею і таки платив викуп. Цілий вечір молодь розважалася, співала й танцювала. Близько півночі мати запрошувала всіх до столу, подавала обрядову страву - смажену капусту, голосно примовляючи: "Їжте капусту! Після капусти не буде нічого". Дружки і свахи при цьому співали обрядову пісню:

Господиня з тією ж примовкою подавала до столу інші страви - галушки, яєшню тощо. До кожної з них дівчата співали обрядових пісень, у яких кепкували з бояр, що ті куштують недобру їжу. Певно ці пісні мали пережиткове побутування й відбивали змагання роду з родом у далекому минулому.

З дальшим скороченням весільної обрядовості на зламі століть обряд продажу коси молодої трансформувався, ставши складовою безпосередньо весілля.

У литвинів весілля відбувалося спочатку в хаті нареченої, а потім нареченого. Після вінчання урочистий почет з молодими приїжджав до батьків молодої, де збиралися увесь її рід, близькі й знайомі, нерідко - майже все село. Тут розгорталися основні весільні дії - посад молодого, розподіл короваю, виряджання нареченої до чоловіка. Під час "посаду" наречених спритний підліток (менший брат або сестра молодої), а якщо їх не було - найближчий родич, займав місце нареченого й правив з нього викуп "за косу". Імітувалися торги, підліток усе накидав ціну, зрештою на тарілку лягала сума, на яку "торгівець" погоджувався, звільняючи місце.

Весілля в литвинів супроводилося багатьма характерними для українського шлюбного ритуалу обрядодіями з магічним (на першу половину ХХ ст. часто вже невмотивованим) забарвленням. Дружки й світилки жбурляли, наприклад, "так, для годиться" на стіл до боярів кісточки від курячого м'яса.

Центральним моментом весілля, як і по всій Україні, був поділ короваю. Його випікали у вигляді круглого буханця з пшеничного борошна найвищого ґатунку ("вальцованого"), прикрашали, уквітчували барвистим "вільцем". Усі присутні на весіллі, а в першу чергу батьки й найближчі родичі, отримували піднесений на тарілці шматок короваю і, висловлюючи молодим свої побажання, обдаровували їх: хто телицею, вівцею, сувоями полотна чи сукна, а хто просто грішми.

Поряд з величальними піснями на весіллі в литвинів вирізнялися своєрідністю "гукалки" (кожний куплет у них закінчувався на високій ноті протяжним "гу...у...у..."). Їх співали дружки і світилки перед прощанням молодої з батьками й рідною хатою. Мінорні за змістом і звучанням, гукалки передавали тугу матері та її близьких по дівчині, з якою доводиться розлучатися, тривогу роду за її майбутню долю. Гукалки, очевидно, - один зі стародавніх жанрів весільних пісень східних слов'ян, що зберігся в цьому районі Полісся. Вони, як і поділ короваю, несуть на собі відбиток родових стосунків далекого минулого, коли дівчину видавали заміж усім родом. Можна гадати, що таким же відбитком минулого було у весіллі литвинів і "заворотнє" - звичай, згідно з яким місцеві парубки, коли "весільний поїзд" виїздив з двору нареченої, зачиняли (іноді навіть зав'язували) ворота і правили з боярів викуп. Якщо наречений був з того села, що й молода, заворотнє обмежувалося могоричем. У разі, якщо дівчину брали в інше село, а парубки цих сіл не мирилися між собою, доходило й до конфліктів, зокрема коли правили непомірно великий викуп грішми (20).

З наближенням весільного почту до двору нареченого підлітки робили перейму - впоперек дороги клали солому й запалювали її. Подекуди цей звичай мав назву "палити ступу".

Весільні чини у литвинів - загальноукраїнські: свати і свахи, бояри, дружки, світилки, приданки тощо. Весілля в них, як і взагалі в Україні, мало характер радісного багатоденного гучного свята, що супроводилося музикою, танцями, численними обрядовими піснями тощо.

Дуже поширеним був у жителів Сіверщини звичай кумівства. При хрещенні дитини обов'язково "брали" кума й куму, які вважалися потім родичами по Хресту з відповідними стосунками між хрещеником і хрещеними. Народження дитини, з яким пов'язані також численні звичаї та обряди, сприймалося в сім'ї звичайно як радісна подія. Породіллю поспішали відвідати жінки - родички й близькі знайомі, приносячи пригощення й подарунки й висловлюючи побажання здоров'я матері, а також талану й щастя її дитині. Для гостей влаштовували веселе застілля, яке повторювалося після охрещення немовляти. Обрядовими атрибутами родин і хрестин були хліб ("пироги") і каша та деякі інші страви. "Пироги" (паляниці) несли куми батькам хрещеників у день їхнього народження, що було приводом для веселої гостини.

На день народження дитини її мати пекла пироги. Вибравши найбільший з них і поставивши його сторч на маківку голови, тягнула символічно дитину за вуха вгору, приказуючи, щоб у наступний рік вона виросла не менше, як на висоту пирога. Загалом для литвинів були характерні багатодітні сім'ї.

Поховальний обряд включав у себе голосіння по померлому, особливо щодо батьків, дітей та інших близьких родичів.

Яскрава й різнобарвна народна творчість литвинів. Населення краю відзначалося надзвичайною співучістю. Храмові й сімейні свята, будь-які інші урочистості чи навіть сходини гурту конче супроводив спів. Пісні були жанрово різноманітні (ліричні, календарно-обрядові, весільні тощо) - як спільні для всіх, так і окремо дівочі, парубочі тощо. Улюбленими піснями старих людей були "Ой горе тій чайці", "Запрягайте, хлопці, коні, коні воронії, та й поїдем доганять літа молодії". Парубки радо співали "Копав, копав криниченьку", дівчата - "Ой у лузі калина стояла" та багато інших. На початку ХХ століття популярною стала "Галя", поширилися також частівки й т. зв. жорстокі романси. Люди, що мали гарний голос і вміли добре співати, були особливо шанованими (21).

Традиційними до другої половини ХІХ століття були танки (веснянки, русальні), а також індивідуальні танці: "тряпак" (гопак), "Ой кум кумі рад", "Журавель" тощо. На межі століть під впливом міста з'явилися краков'як, полька, "карапет", "страданія", "нареченька", "сербіянка", бариня, чечітка, лезгінка. Майже всі танці за традицією супроводилися приспівками, наприклад, "Ой я тобі вже казала, кучерявий хлопче, шо до мене другий ходить, дороженьку топче" ("страданія"). В індивідуальних танках траплялися оригінальні танкові рухи, скажімо, стукання коліном об долівку (припадання на коліно) при танцюванні вприсядку.

Виразними рисами характеризується ужиткове мистецтво литвинів. Багатством орнаментальних мотивів ("дерево життя", "вазони", "вершники", "ружі", "виноград", "півники" тощо) відзначалася традиційна вишивка, якою прикрашали декоративні рушники, занавіски-божнички, сорочки та інші вироби. Переважали червоний (різних відтінків) і чорний кольори. Дерев'яні речі, дуги, спинки візків і особливо "обіконки" та віконниці прикрашали різьбленням з подальшим фарбуванням їх (темно-червоною, зеленою або блакитною) фарбами.

Моральність, людяність населення в масі своїй була дуже високою. Старців обдаровували бодай скибкою чи окрайцем хліба. На вулицях села зустрічні неодмінно віталися, це стосувалося і незнайомих людей. Діти зверталися до батьків тільки на "Ви". Дошлюбні сексуальні стосунки молоді вважалися за великий гріх, до цнотливості нареченої ставилися дуже вимогливо, хоча звичаю "комори" в другій половині ХІХ століття вже не зафіксовано.

Розвинутою була демонологія литвинів. Згідно з їхніми уявленнями, довколишній світ населяють демонічні істоти - відьми, лісовики, домовики тощо. У хащах поблизу домівок ховаються "бабулі", якими дорослі страхали дітей. У лісах і водоймах водяться русалки, що можуть своїми співами заманити до себе хлопця чи дівчину й залоскотати. Вважалося, що це вони толочать жита, посіяні поблизу лісу чи річки. Своєрідним було уявлення про "мару" ("маріщу"), яка нібито живе в болотах і нічної пори може позбиткуватися з самотньої людини.

Більшість прізвищ литвинів належать до загальнопоширених в Україні, хоч подеколи мають трохи відмінне фонетичне оформлення (Амєльченко, Осипенко, Гордієнко, Солдатенко, Рябико, Точило, Доля, Кізя, Бабич, Могила, Довбиш, Гамалєй, Бєляснік, Ганнуша, Матєринка, Заяц, Медвєдь, Вовк, Шлапак, Тупіца, Балтай, Каверсун, Дурман тощо). Проте є й прізвища, що закінчуються на "ов", як у росіян: Гончаров, Скляров, Дегтярьов. Можна гадати, що їх привнесли на цю територію промисловики-прихожани.

Найпоширеніші жіночі імена - Тетяна, Настя, Маріна, Галя, Проня, Явдоха, Мотря, чоловічі - Міхайла, Мікалай, Іван, Ляксей тощо. Деякі з них зберегли архаїчні форми: поряд з Михайло, Міша - Міхаль, поряд Ляксей (Олексій) - Льох. Заміжніх жінок у побутовому спілкуванні називали звичайно по імені чоловіка, додаючи суфікс "їх" ("іх"): Мікалай - Мікалаїха, Єсіп (Йосип) - Єсіпіха, Прокіп - Прокопіха, Хока - Хачіха тощо.

На особливості говірки литвинів звернув увагу ще Михайло Максимович. В одній зі статей 1842 року він писав: "...тільки сіверяни наші (і то не всі і не у всіх випадках) вимовляють ¤ як е, але це відхилення від малоруської вимови, очевидно, викликане впливом литовськоруської або білоруської вимови; за те ж сіверян і прозивають українці литвинами" (22).

Литвинська говірка завдяки своєрідному вимовлянню "о" і "е" ("сякера", "йон", "яна" і т. ін.) нагадує мову білорусів Гомельщини. За своїм лексичним складом мова литвинів здебільшого українська ("хата", "батька", "тата", "бузок", "шпак", "чорногуз" і т.д.). Разом з тим вона має низку специфічних елементів, пов'язаних з особливостями східнополіського природного середовища, традиційними заняттями людності за давніх часів тощо. Це, наприклад, такі слова, як "шереш" (снігова кора), "тяпло" (вогнище), "пастушка" (бич), "аборка" (мотузка), "дядок" (будяк), "калакалуша" (черемха), "зрай" (злодій), "лєтась" (торік), "позалєтась" (позаторік), "сялєта" (цього року) та інші.

Землі по обох боках середньої течії Десни були здавна заселені людиною. Біля села Мізин на її правому боці Ф.Вовк відкрив знамениту палеолітичну стоянку. Групу пізньопалеолітичних стоянок виявлено на правому березі Десни біля села Пушкарі (Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл.) (23). Ще більше відкрито неолітичних стоянок (24). У самому селі Пушкарях виявлено два поселення VІ-ІІІ століття до н.е. й курганний могильник часів проживання в Наддесенні племені сіверян. Два поселення й городище сіверян відкрито на території села Лісконоги того ж таки Новгород-Сіверського району. Близько 90 сіверянських поселень, городищ та могильників відомо на території Сумщини (25), в тому числі й на півночі.

У давньоруську добу Сіверщина була досить залюднена. На її території виявлено залишки численних поселень і могильників ІХ - ХІІ століть. Саме на цих теренах чинився опір степовим кочовикам половцям. Новгород-Сіверський князь Ігор 1183 року здійснив проти них перший, а 1185 року - другий похід, який закінчився, як відомо, невдачею. У Середньому Наддесенні кілька сіл відомі ще з тих часів. На правому березі Десни одним з них є село Шептаки. Маємо підстави стверджувати, що основна маса сільського населення краю є етнічно стабільною з І тисячоліття нашої ери. Поліське Наддесення найменше потерпіло від татаро-монгольської навали ХІІІ століття, вона не внесла помітних змін до етнічного складу його сільської людності, яка в умовах Полісся мала змогу сховатися від ворожої кінноти в пралісах та болотах.

Литвини колишньої Чернігівщини - це аборигенне "руське" населення, що внаслідок замкненості сільського життя в минулому й віддаленості від великих адміністративно-політичних і промислових центрів, головних комунікаційних сполучень у новий час залишалося сталим у генетичному відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко зберігали аж до початку ХХ століття "руську" самосвідомість. Перебуваючи на периферії і водночас перехресті формування східнослов'янських народів, вони називали себе "рускімі". При цьому категорично відмежовувалися від росіян ("кацапів", "москалів" - у їхній мові). До назви "литвини" ставилися негативно, вважаючи її образливою. Українська свідомість, як і самоназва "українці", остаточно утвердилася серед жителів півночі України в 20-ті роки ХХ століття з утворенням УРСР і посиленням у зв'язку з цим різноманітних контактів їх з населенням інших районів України, залученням до процесів консолідації української нації.

ПРИМІТКИ

1. Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. - К., 1987; Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження. - К., 1983; Лемківщина: земля, люди, історія, культура. - Нью-Йорк етц., 1988. - Т.1-2; Лемківщина: У 2 т. - Львів, 1999. - Т.1.
2. Колосова В.П. Климентій Зиновіїв: Життя і творчість. - К., 1964; Зиновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. - К., 1971.
3. Горленко В.Ф. Нариси з історії української етнографії. - К., 1964. - С.85-90.
4. Пам'ятки українсько-руської мови і літератури / Видає археографічна комісія НТШ. - Львів, 1912. - Т.VІІ. - С.72.
5. Шафонский А.Ф. Черниговского наместничества топографическое описание. - К., 1851. - Праця написана в 1785-1786 рр. і поширювалася в рукопису.
6. Маркович Я. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях. - В Санкт-Петербурге, 1798.

7. Зацитуймо фрагмент його опису за першодруком: "Они не так рослы и видны, как степные, что происходит частью от влажности и стужи, частью и от образа их жизни, ибо они не столь опрятны и употребляют грубейшую пищу. Их называют обыкновенно Литвинами, и в самой Малороссии говорят о них столько же, как во Франции о Гасконцах, в Германии о Швабах. Такова участь и наречию их, которое щекочет ухо Малороссиянина степной и средней части. Избы у них, несмотря на излишество леса, построены непрочно и без труб, от чего живущие там, по причине всегдашнего дыма, часто подвержены глазным болезням. Литвины склонны к охоте, ловят на лыжах и нартах диких коз, сражаются с медведями и выучивают их плясать. Прочие упражнения их состоят в сидке смолы или дегтя, горшечном ремесле и строении речных судов, то есть Байдаков, Дубов, Лодок и Човнов" (Маркович Я. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях. - Ч.1. - С.65 - 66).

8. Архів Російського географічного товариства. - Розряд 46. - Оп.1. - Арк.5,8,12,13,16,18,20,21,25.
9. Богуславский Ф. Село Юриновка Новгород-Северского уезда Черниговской губернии в историческом и этнографическом отношениях // Черниговские губернские ведомости. - 1855. - №19.

10. Косич М. Литвины-белорусы Черниговской губернии: Их быт и песни // Живая старина. - 1901. - №2, 3 - 4. - Окрема відбитка: Санкт-Петербург, 1902. Негативно оцінив цю працю визначний український етнограф Володимир Гнатюк: "...всі виводи авторки... не мають ніякої підстави і їх належить уважати за її суб'єктивні погляди і розумування без наукової вартості. Особливо безвартні вони тому, що вона раз локалізує їх, другий раз генералізує, і необізнаному з предметом може не раз здаватися, що все те, що вона говорить про своє родинне село Росухи, відноситься до цілої білоруської території... А саме мішання назви "литвинів" із "білорусами", яке бачимо з поданого повище титулу розділу та титулу цілої праці, вказує наглядно, що авторці далеко ще до розуміння задач етнографії... Належить признати працю... як таку, що не витримує навіть найлегшої критики" (Записки НТШ. - 1903. - Т.LV. - Кн.5).

11. Святский Д. Крестьянские костюмы в области соприкосновения Орловской, Курской и Черниговской губерний // Живая старина. - 1910. - №1-2.
12. Українці: Історико-етнографічна монографія. У 2 т. - К., 1960. - Т.І . - Ч.1: [Макет]. - С.82.
13. Культура і побут населення України. - К., 1993. - С.28; Горленко В. До проблеми вивчення етнографічної групи українців "литвини" // Полісся: мова, культура, історія. - К., 1996. - С.194-200; Українці: Історико-етнографічна монографія: У 2 кн. - Опішне, 1999. - Кн.1. - С.140 - 142.

14. Білецький-Носенко П. Словник української мови. - К., 1966. - С.210.
15. Пастушка - довгий (до 3-5 м) батіг на короткому дерев'яному держаку, сплетений з 8-10 тонких мотузків з вузеньким ремінцем на кінці.
16. Богуславский Ф. Зазнач. праця. - С.159-160.

17. Восени, коли опадало листя з дерев, жінки й підлітки погідної днини йшли до лісу, збирали там чисте дубове листя й нанизували його за допомогою загостреного дерев'яного стрижня на мотузку. "Вінки" з листям висіли в сінях чи коморі "під руками" в господині протягом усього року.

18. Для населення півночі України не характерна пароволова дишельна запряжка. Змушене наприкінці Другої світової війни замість коней запрягати бичків і корів, воно пристосувало до них кінську голобельно-хомутово-дужну запряжку, переробивши трохи хомут.

19. Богуславский Ф. Зазнач. праця. - С.164.
20. Як розповідав житель одного із сіл краю, наприкінці ХІХ століття був випадок, коли парубки зажадали 200 карбованців заворотнього. Як на той час, це були дуже великі гроші і молодий зі своїми родичами й боярами не міг привезти молодої додому протягом двох діб.

21. Один з інформаторів розповідав, що дорослі парубки запрошували його ще підлітком брати участь у вечорницях без внесення, як це було звичайно заведено, своєї грошової пайки, бо він мав сильний і красивий тенор і вмів добре підспівувати при гуртових співах.

22. Максимович М.О. Про правопис малоруської мови: (Лист до Основ'яненка) // Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови / Упоряд. Й.Д.Тимошенко. - К., 1959. - Ч.1. - С.199.

23. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. - К., 1990. - С.686.
24. Брюсов А.Я. Очерки по истории племен Европейской части СССР в неолитическую эпоху. - Москва, 1952. - С.192.
25. Археологічні пам'ятки УРСР. - К., 1952. - Т.ІІІ. - С.244 - 246; Історія міст і сіл УРСР: Сумська область. - К., 1973. - С.11.

КОМЕНТАР ДОКТОРА ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК
ПАВЛА ГРИЦЕНКА

Багата на фактичний матеріал праця проф. Володимира Горленка про литвинів Північної України полишає після читання враження авторської пристрасної залюбленості в цей регіон. У статті окреслено ареал розселення литвинів, відбито різні аспекти їхнього матеріального й духовного буття, звернено увагу на значну кількість різноманітних деталей культури та відповідних їм місцевих назв. Усе це разом творить узагальнений образ цієї частини українського етносу, частини, яку автор пропонує трактувати як окрему етнографічну групу.

Думку про етнографічну окремішність литвинів мав би потвердити наведений докладний етнографічний опис. Проте сам автор, описуючи традиційну культуру Наддесення, раз у раз підкреслює спільність її з культурою інших регіонів України, що є справедливо. Водночас не наведено реєстру важливих рис культури жителів цього регіону, рис, які можна було б потрактувати як т.зв. литвинські, протиставні локальним виявам культури інших регіонів, а це могло б стати переконливим аргументом щодо утвердження тези про етнографічну окремішність литвинів.

Для обґрунтування своєї позиції автор покликається на наявність назви литвини, подаючи свідчення давності фіксації цього політоніма в етнографічних джерелах. Авторські відомості можна ще доповнити визначенням, яке П.Білецький-Носенко дав у своєму "Словнику української мови" (1843 р.): "Литвин. Житель и подданый Вел[икого] Княж[ества] Литвы. Полтавские малороссияне называют литвинами всех жителей задесенских, говорящих белорусским наречием". Введення цієї назви до словника в середині ХІХ століття потверджує значне поширення її в мовленні мешканців центральноукраїнського ареалу.

Однак, на нашу думку, існування назви не видається достатнім чи визначальним аргументом для поважного висновку про існування окремої етнографічної групи. Та й з самою назвою не все просто. У час піднесення Великого князівства Литовського до його складу входили різні частини українських земель, за правління Ґедиміна (1316 - 1341) та Ольґерда (1345 - 1377) володіння ВКЛ охоплювали не лише Берестейщину, Пінщину та Чернігово-Сіверщину, а й Поділля, Переяславщину, Київщину. А це означає, що спершу локальні назви мешканців певних місцевостей (квазіетноніми) з основою литв- могли побутувати не лише на Сіверщині. Не випадково в "Реєстрі Війська запорізького" (1649 р.) іменування реєстровиків з твірною основою литв- відомі в різних полках, формованих за територіальним принципом, що дає підстави припускати для давнішого часу ширшу від Сіверщини локалізацію назви (ймовірно, інколи й самоназви) литвин. Згодом, після звуження протегованої Литвою української території, назва литвин могла зберегтися на вужчій території, дещо змінивши своє значення (особливості мовлення могли стати визначальною рисою усталеної оцінки литвинів як інших) і деактуалізувати первісну вказівку на підлеглість Литві. Тому локальна назва литвин не конче може бути сигналом етнографічної окремішності (тим більше нині) на загальноукраїнському тлі (як і назви подоляки, буци, верховинці та ін.), а може бути потрактована як локальна назва українців, які на рівні самоусвідомлення, традиційної культури та побуту різко не протиставляються локально суміжним українцям.

Привабливим і переконливо викладеним у статті є сюжет про давність, автохтонність населення на цій території, про гіпотетичну можливість його зв'язку з літописними сіверянами. Ця думка оформлена як наукове припущення, гіпотеза, і саме в такій формі має право на оприлюднене існування, оскільки науково довідних фактів, доказів такої тяглості в часі сіверян ще не вдалося (та й чи можливо!) віднайти.

Цінність праці проф. Володимира Горленка полягає передусім у досконалому знанні матеріальної й духовної культури литвинів, у фіксації на підставі насамперед експедиційного обстеження території рис традиційної культури, частину яких сьогодні дослідники вже можуть не зафіксувати. Актуальним є заклик автора до мовознавців докладно обстежити в мовному відношенні цю територію, хоча "Атлас української мови" (К., 1984, т.1) та сучасні лінгвокартографічні праці Н.Дейниченко, Л.Дорошенко та інших дослідників, як і давніші студії В.Ганцова й Ю.Виноградського, дають чимало інформації про діалектне членування цієї території, уповноважують на окреслення (досі - ще не зовсім чітке) групи деснянсько-сеймських говірок у межах східнополіського діалекту.