культурна спадщина / історія / В.Горленко. / Литвини півночі України... / стор. 2

Житло литвинів і за своєю назвою ("хата"), і за всіма іншими ознаками - українське. Це двокамерна (хата + сіни ("сєнци") - в біднішого і трикамерна - в заможнішого селянства, зрубна, знадвору і всередині побілена будівля з чотирисхилим солом'яним дахом. Якщо сіни являли собою прибудову в шули до зрубу - хати, то їх звичайно не білими. У сінях двокамерних жител відгороджували комірку ("чулан"), іноді їх перетворювали на другу теплу хату ("прихаток") - "хата з прихатком". Основна, більша розміром, хата була "світлицею", менша правила за "пікарню" (кухню). На зламі століть з'явилися нові типи триподільного житла - однобічна хата (хата+ хата+сіни), у якій по один бік сіней розміщували дві утеплені житлові кімнати, а також "п'ятистінка" - зруб з двох житлових кімнат з прибудованим до них "калідором". З другої половини ХІХ століття використовувалася вже досконаліша (кроквяна) конструкція даху. На той час припадає і перехід від опалення житла "по-чорному" до "руської печі".

Українським був також інтер'єр. Піч ставили справа або зліва при вході до хати (залежно від того, як і на якому боці вулиці містилася хата). По діагоналі від неї був покуть: там стояв стіл, накритий скатертиною ("настольником") й "ослон", висіли або стояли в божниці образи під вишитими рушниками ("занавєсками"). Від печі до причілкової стіни простягався піл (настил з дощок, що правив за ліжко) з малими й великими подушками, накритими "ряднами" та "постілками". Невіддільним елементом інтер'єру житла литвинів, як і по всій Україні, була скриня (у заможних селян ошатна, орнаментована), що мала своє традиційне місце між столом і полом. У кутку біля входу стояв "судник" або висіли мисник чи "шафа", біля печі приміщували кухонне начиння. Попід стінами ставили дубові "лавки". Стіни над вікнами, дзеркалами, картинами чи фотографіями неодмінно прикрашали вишиваними рушниками. Освітлювалося житло каганцем або скіпкою, у новий час - фабричною гасовою лампою. Чи не єдиною особливістю житла литвинів, причому лише в деяких селах, наприклад у Юринівці, були розміщені над полом попід стіною "палаті" (16), де взимку спали. У новий час вони зникли.

На Сіверщині переважав замкнутий, розташований у глибині садиби двір. Усі будівлі - хата, хлів, "сєльнік", "дрівотня", погріб, комора містилася за "забором" під "павєттю" (стріхою). Хату ставили фасадом у двір. Комору, щоб убезпечити її від можливої пожежі, іноді виносили поза межі двору, в кінець садиби, до "гумна" - об'ємної господарської споруди з високо піднятим на "присошках" дахом, що давало змогу заїжджати в приміщення навантаженим снопами возом. Щодо погребів, то, поряд з поширеними в Україні ямним і похідним від нього типами, у наддеснянських селах був відомий ще "насипний" тип. Такий погріб являв собою заглиблений у землю дерев'яний чи плетений каркас із земляним покриттям.

З другої половини ХІХ століття відбулися зміни в розміщенні двору й житла на садибі. Житло почали ставити ближче до вулиці, здебільшого причілковою стіною до неї. У палісадніку під вікнами садили бузок чи калину, квіти (обов'язково "рожі"), духмяні трави ("любисток", "кануфер"). До вікон хат робили "ставні" або "абіконки", які оздоблювали геометрично-рослинним орнаментом.

Культура утримання житла була завжди високою. Хату протягом дня не один раз підмітали, щотижня жінки за звичаєм підмазували припічок печі, підводили знадвору рудою або червоною глиною вікна й призьбу, до свят наново обмазували й білили хату тощо.

Натільним жіночим і чоловічим одягом населення Сіверщини була домоткана біла сорочка (у жінок з вишитими рукавами й подолом, у чоловіків з вишитою маніжкою). Як поясний одяг жінки використовували сині або червоні "кумакові запаски", червоні картаті плахти й зрідка спідниці, які одягали так, щоб була видна вишивка подолу сорочки. На початку ХХ століття запаска й плахта стали виходити з моди і їх замінила "спідниця з нагрудником" (спідниця, пришита до безрукавної і безкомірної кофти). Чоловіки носили полотняні, а в прохолодну пору року суконні штани. За нагрудний одяг у жінок правили "карсетки". Плечовий одяг і чоловіків, і жінок складався зі свит, пошитих з білого (у заможних із сірого) домотканого сукна й обкладених тасьмою, а в жіночих - аплікованих ще по фалдах червоними або синіми шнурками. Заможніші селяни мали "юпкі", що бували з рукавами або (у дівчат) безрукавними, пошитими з китайки, ситцю чи того ж таки домотканого сукна. Поступово в жінок суконні безкомірні приталені "фалдами" юпки, а в чоловіків прямовисні "піджаки" витіснили свитку з ужитку. Взимку чоловіки й жінки одягали кожухи (у жінок - "кожу'шки" з орнаментованими, як і в свиті, фалдами). У негоду чоловіки поверх кожухів напинали ще суконний плащоподібний "чікмень", що мав високий сторчовий комір.

Головним убором чоловіків у теплу пору були повстяні шапки "єламки", взимку - шапки з овечого хутра з вухами. Поважні особи носили смушеві шапки. Жінки покривали голову "наміткою" з серпанкоподібного полотна, з червоною й блакитною облямівкою на кінцях, завдовжки до двох і більше сажнів. В урочистих випадках, а також у прохолоднішу погоду надівали "очіпок" з парчевим верхом. Повсякденним головним убором заміжніх жінок, без якого за звичаєм вони не могли показуватися навіть удома, була "сорока" - шапочка з легкої (темного або червоного кольору) тканини. Дівчата пов'язували голови "платками". При цьому верх голови з квітчастим вінком і стрічками, а також косою, що звисала на спину, залишався відкритим. На початку ХХ століття як теплий головний убір поширилися картаті кашемірові шалі.

У теплу пору року селяни ходили здебільшого босоніж. Тільки літні люди взувалися в легкі личаки ("щербаки"). Взимку поважні люди носили чоботи, а основна маса - личаки навскісного плетіння - "московці", підшиті з підошви тоненькими мотузочками ("підбивачками"). Плетіння личаків було виключно чоловічою справою, до якої ще змалечку прилучалися всі хлопці. Ноги обмотували "анучами", далі взували личаки й обв'язували їх "аборнямі" (шворками, які тягнулися від личаків). Дівчата й молодиці надівали з "черевиками" панчохи або вовняні "чулки".

З їжі у литвинів основними були круп'яно-борошняні страви і, звичайно, хліб. Його їли з сіллю, цибулею й салом, олією або індичим смальцем, а також подавали до майже всіх страв. За звичаєм хліб, накритий скатертиною, разом з сіллю завжди лежав на столі. Найуживанішим був житній хліб півсферичної форми, вчинений звечора на розчині в діжі. При випіканні його жінка розстеляла на дерев'яну хлібну лопату дубове листя (17) і, кинувши на нього балабух тіста та надавши хлібині форми, вправно "саджала" її в добре натоплену піч навколо жару. Витягши з печі готовий хліб, листя обшкрібали ножами. У новий час замість листя почали використовувати сковороди.

Крім хліба, випікали ще "перепічки" з житнього борошна на сніданок, якщо в хаті не було хліба. З гречаного борошна пекли млинці, які їли під час сніданку з салом, смальцем, вершковим маслом чи конопляною олією. Так само з гречаного борошна готували розмазню, "лемішку" (запарене тісто) й подібну до неї "затираху" та рідшу кисло-солодку "кулагу". З житнього, гречаного, а в свята з пшеничного борошна пекли "ладкі" (оладки) й різні пиріжки - з маком, капустою, квасолею, товченим конопляним насінням ("разінкі") тощо. Улюбленою стравою литвинів, як і всіх українців, були галушки й особливо вареники, приготовані з пшеничного борошна з сиром. Це була страва й на сніданок, і на друге в обід, і на вечерю. На десерт подавали вареники з ягодами, вишнями, полуницями, чорницями, калиною тощо, а також здобне печиво ("вушкі") і мед.

З круп'яних страв найпоширенішими були пшоняний куліш, пшоняна й гречана каші. Їли каші з салом, шкварками, а також з молоком. Подавали їх до столу звичайно на обід як другу страву. Першою обідньою стравою був неодмінно борщ, залежно від пори - скоромний, пісний, зелений або холодний. Заправляли борщ товченим здором із цибулею або часником. У пісний борщ додавали рибу та гриби ("губи"). Звичайний, т. зв. скоромний, борщ варили з м'ясом або на м'ясному наварі.

Багато споживалося рослинної їжі, зокрема капусти, з якої готували страви, квасили посіченою або цілими головками, свіжих і солоних огірків, редьки, цибулі й часнику, квасолі, конопляного насіння тощо. У ХІХ столітті додалася картопля. Страви з неї - "юшка" (суп картопляний, затовчений здором з цибулею), "товченка" на сніданок, жаренка (смажена картопля), яку їли з солоними огірками на друге в обід. З крохмалю варили плодово-ягідний і молочний киселі. На початку ХХ століття з тертої картоплі стали пекти деруни. У великій кількості вживали їстівні гриби.

У М'ясниці борошняно-круп'яну й рослинну їжу доповнювали м'ясними стравами. Передусім використовувалися баранина й свинина. Готували різноманітні страви з м'яса свійської птиці, віддаючи перевагу індичатині. Дуже поширеним харчовим продуктом було сало. Свинячу тушу, не розтинаючи, обкладали соломою, потім підпалювали солому і, повертаючи час від часу тушу з боку на бік та поливаючи її водою, вишкрібали шкуру ножами. Ця процедура тривала, поки підсмажувався верхній шар сала, про що свідчила чиста від щетини й підрум'янена шкурка. Вийнявши нутрощі й спустивши кров, знімали нутряне сало ("здор"). Далі з туші знімали пасами сало і, порізавши на шматки квадратної форми, солили та складали в бодні. Стегна й лопатки з м'ясом у морозну погоду підвішували в коморі до стіни чи стелі, решту м'яса різали й солили. (Коптити м'ясо не було заведено.) Із свинини виготовляли ковбаси - м'ясні, печінкові, кров'янки. Із свинячих ніг і голови, додаючи шматки м'яса, варили до свят холодне ("халадьонку"). Баранину і яловичину їли звичайно вареними. З м'яса готували печеню - "литовку", "драчону", "пряженю".

Коров'яче молоко пили свіжим або кислим. З нього робили масло, сир і сметану. З молочних страв часто готували налисники й сирники.

Улюбленими були риба й рибні страви, деякі з них вважалися за делікатес. З напоїв, залежно від сезону, вживали узвар, березовий сік, грушевий квас або сирівець тощо.

Загалом для литвинів був характерний триразовий режим харчування, лише в довгий літній день, приблизно о 17 годині додавався ще "полудень". Господиня звичайно рано, ще вдосвіта вставала, розпалювала піч, готувала сніданок і обід. Вечеряли звичайно залишками від обіду. Рештки вчорашньої їжі згодовували худобі.

Основними видами традиційного сухопутного транспорту литвинів були сани й вози з голоблями, розраховані на одну коняку з хомутно-сідельно-дужною запряжкою. На коня надівали "аброть" (вуздечку), до якої чіпляли "вожкі". Кліщі хомута стягували тоненьким мотузком - "супонню". До голобель чіпляли пропущений через сіделку повідок - "черезсідєльнік". Панівним був тип порівняно невеликого воза з неглибоким півсферичним кузовом. Для транспортування сипких вантажів використовували безтарки (для зерна) і близькі до них будовою кузова грабарки (для землі). Колоди перевозили на "лю'шнях" - возах, що мали "передок", з'єднаний за допомогою дошки-хрестовини із "задком", для якого характерними були трохи довші люшні.

Взимку селяни пересувалися на санях. Найпоширенішими були сани-оплини. Вони складалися з полозів, у які забивали дубові копили, сполучені в'язами. Щоб збільшити площу саней, по боках додавали "била" (жердини з двома поперечинами). Для зручності днище кузова встеляли гілками або дошками. Голоблі чіпляли до саней ремінною або мотузяною петлею - "завертнями". Заможні селяни для урочистих виїздів використовували спеціальні сани - "возкі". Вони мали зроблений з тонких дощок кузов з високою, іноді орнаментованою спинкою.

Відомий був і стародавній вид важких саней - ґринджоли з напівзагнутими полозами-копаницями. Ці сани використовували для транспортування колод. У новий час вони набули вигляду "подсанок", які додавали до саней-оплинів, коли треба було перевозити колоди.

Дуже поширеною була їзда верхи на конях. Селяни їздили на невеликі відстані охляп і лише колишні козаки користувалися різноманітними сідлами.

У наддеснянських селах звичним був водний транспорт. Вантажі перевозили на містких дубах, баркасах, байдаках та "литвинах", а також плотах. На "лодках" і човнах рибалили й плавали на невеликі відстані. Через Десну переправлялися здебільшого поромом. Усі водні засоби пересування - "литвини", байдаки, дуби, човни, баркаси виготовляли місцеві майстри.

Загальноукраїнськими рисами характеризується святковість, а також календарна, трудова й сімейна обрядовість литвинів. Під Різдво ватаги парубків і дівчат ходили по дворах колядувати - співати господарям дому величальних пісень, за що діставали символічну винагороду (ласощі, дрібні гроші тощо). На Різдво господарі ходили вітати один одного з святом, а в мо'лоді з цього дня починалися вечорниці. Під Новий рік молодь, дівчата й хлопці "щедрували". Хлопці "водили козу", яку вдавав парубок у вивернутому кожусі з дерев'яною маскою на лиці. "Козою" розігрувався ритуальний танець "вмирання" і "воскресіння", що супроводився гуртовими співами величального змісту, зверненими до господарів дому. На знак подяки господарі за звичаєм клали в торбину "міхоноші" шматок сала, пиріг і давали дрібняки. Після вечері дівчата й парубки, зібравшись разом, ворожили.

Вранці в перший день Нового року діти ходили по дворах "засівати". Розкидаючи по долівці хати, наче сівач у полі, принесене в "кастюрці" (дуже малій торбинці) зерно й приказуючи "сію, сію, засіваю... сійся, родися всяка пашниця...", бажали господарям доброго здоров'я й щедрого майбутнього врожаю. Посипальників пригощали ласощами, обдаровували дрібними грішми тощо.

На Масляну розважалися, "тягаючи колодки". "Колодка" - це невелике поліно або палиця з мотузком. Нею спритні молодиці жартома прив'язували "колодку" до ноги парубка, який за віком мав би вже одружитися та все зволікав, перебираючи дівчатами. Той мав відкупитися могоричем чи грішми. З цього починалися гуляння з випивкою й закусками (здебільшого молочними, на які складалися).

Як і по всій Україні, особливо урочисто святкували Великдень ("Паску"). У Вербну неділю освячували в церкві гілки верби, якими потім символічно шмагали всіх зустрічних у дворі, а коли виганяли в череду корів - останню з них. Майже всі люди йшли на великодню всеношну й несли всіляке їство для освячення. До Великодня готували якнайбільше страв: на столі під час "розговіння" конче мали бути пшеничні паски, крашанки, м'ясо, ковбаси, масло, сир тощо. На великодні гуляння, що відбувалися звичайно на цвинтарі, сходилося все село, спостерігаючи великодні ігри й танки молоді. Підлітки в цей день гралися крашанками "навбитки". Спритні хлопчаки робили інколи підробні "смолянки", висмоктуючи сире яйце й заповнюючи його середину смолою. Спійманих на шахрайстві суворо карали. До Великодня розмальовували також писанки, використовуючи поряд з фарбами віск. (На жаль, вони залишилися не дослідженими.)

Через тиждень після Великодня поминали померлих. З великодніми пасками, крашанками, різними стравами люди йшли на мо'гилки і там, після прибирання могил, "похристосувавшись" зі своїми померлими родичами, сідали вулицею чи кутком, а то й усім селом і влаштовували тризну.

Загалом померлих родичів, особливо батьків, всіляк ушановували. Випікаючи перепічки чи коржі, господиня ще гарячими розламувала їх і клала на підвіконня, вважаючи, що душі небіжчиків літають десь тут і живляться парою, що йде від цих шматочків.

На Трійцю (Троїцька, або Зелена неділя), з якою були пов'язані численні народні повір'я, прикмети, магічні дії та гуляння, молодь "завівала вєнкі", "проганяла русалок". Забави й ігри з частуванням на Трійцю переносили звичайно за село на вигін чи узлісся. Дівчата прикрашали уподобану берізку або інше деревце стрічками й намистом, плели вінки, водили разом з парубками танки, співаючи:

У суботу напередодні Трійці двори й хати прикрашали "маєм" (клечанням) - молодими зеленими пагінками дерев або кущів, долівку встеляли лепехою, любистком, м'ятою. Господині в ці дні особливо оберігали своїх корів, бо було повір'я, буцімто відьми вночі приходять доїти їх і корови можуть утратити молоко.

Напередодні Івана Купала дівчата й підлітки розпалювали вогнище з бадилля кропиви й стрибали через вогонь, жартували, співали. Існувало повір'я, що вночі проти Івана Купала зацвітає папороть, квітка якої має магічну силу.

Святкували й інші народні календарні свята - Дмитра ("Змітер"), Покрови тощо. Особливо шанованим було свято Миколая.

Відзначали також завершення жнив. Закінчивши збирання врожаю на лану певного господаря, женці робили з колосся вінок або хрест і під спів обжинкових пісень оббризкували його горілкою та трохи випивали самі. Потім з піснями й танцями йшли до двору господаря, кликали його і вже разом несли вінок до церкви. Освяченого вінка батюшка вручав господареві. Усі разом тихою урочистою ходою поверталися до хати господаря, який частував гостей, при цьому неодмінно на стіл ставили пироги і лемішку. Після вечері дівчата розходилися, а одружені гуляли далі, співали й танцювали. Сюди могли приходити всі охочі, навіть незнайомі.

Традиційна сімейна, зокрема весільна, обрядовість і звичаєвість литвинів за всіма ознаками - українська. Шлюб у їхньому розумінні мав велику соціальну престижність, і навпаки, довкола тих, хто вчасно не одружувався (дівчата в 16 - 18 років, парубки у 18 - 20), система звичаєвих норм створювала негативну атмосферу.

Парубки й дівчата знайомилися в теплу пору року переважно "на вулиці" (узвичаєне місце дозвілля сільської молоді просто неба), взимку - на вечорницях. Звичайно парубок і дівчина одружувалися після тривалого знайомства, за згодою і благословінням батьків, проте іноді на перепоні ставала майнова нерівність родин. Шлюбні партнери були з того ж самого або, зрідка, з сусіднього села.

Основними складовими традиційної весільної обрядовості в литвинів, як і в інших регіонах України, були сватання, оглядини і власне весілля. У ролі старостів-сватів виступали родичі парубка, іноді хрещений батько, близькі знайомі з поважних на селі людей. З паляницею й ціпками в руках старости йшли "висватати" дівчину. У разі згоди їх пригощали. Обмінявшись паляницями й погодивши справу з одруженням, старости поверталися додому. Засватана дівчина (у литвинів наречену й нареченого називали здебільшого "молода" і "молодий") обходила після цього своїх подруг і, кланяючись тричі в ноги їм та всім зустрічним і цілуючи їх, сповіщала цим, що вона виходить заміж.

Подруги, зібравшись гуртом, приходили до двору молодої співати "змовних" пісень:

На середину ХІХ століття весільний ритуал зазнав скорочення. У литвинів не було вже окремого обрядодійства "змовин", вони об'єдналися зі сватанням, як можна гадати, судячи з наведеної Ф.Богуславським пісні й термінології ("змовні пісні").

У досить розвинутому вигляді існувало в ХІХ столітті наступне передвесільне обрядодійство - оглядини. У литвинів, як і в деяких інших місцевостях Полісся, їх називали "печоглядинами". Батьки нареченої знайомилися з родиною сватів і майбутнього зятя, їхнім господарством, умовами, в яких доведеться жити дочці. Термін "печоглядини" найімовірніше походив не від "печі", а від "печища" - поширеної на Поліссі назви великої патріархальної сім'ї. У далекому минулому печоглядини - це знайомство роду з родом, отже оглядини були важливим елементом шлюбного ритуалу. В новий час вони мали вже формальний характер.