мистецтво / дослідження / Г.Хоткевич / Укр. нар. муз. інструменти / стор. 2

5. Свистун - окарина

Свистун або окарина в наші дні в Україні поширений лише як дитячий музичний інструмент.

Свистуни роблять з випаленої глини на подобу птахів чи тварин. Вони мають свистковий механізм, щоб відтворювати звук, і один або два отвори, щоб змінювати його висоту.

Свистуни з одним отвором видають два звуки, здебільшого віддалені один від одного на кварту. А свистуни з двома отворами видають три звуки різної настройки. Буває така послідовність (див. ноти № 2).

Та іноді ці свистуни дають поетупеневу діатонічну послідовність із трьох звуків, як-от, наприклад, у такому мотиві, що його діти повторюють безліч разів.

Глиняні свистуни - окарини дуже давнього походження. Їхнім прототипом був великого розміру горіх з проїденим у ньому черв'яком отвором, що видавав, коли в нього вдували повітря, свистячий звук. Горіх з двома отворами відтворював уже два різні тони, як і свистун з одним пальцьовим отвором. Виготовлення свистунів на подобу птахів і тварин є пережитком тотемізму, цебто доби найдавніших вірувань.

6. Флейти

а) Свищик і сопілка
Найпростіший духовий інструмент, природжений людині, - це її губи. Стуливши їх певним способом, можна свиснути. Щоб свиснути дужче, можна вставити між пальці половинку шкаралупи від горіха. Про такий спосіб свистіти згадується навіть в українській пісеньці:

Ой свисну-вискну в горішок -
По всій діброві голосок.

Досить удосконаленим знадібком, щоб св истіти, є свищик або свисток із вербової кори, а також його відміна - сюрок з горошиною всередині - прототип свистка міліціонера або кондуктора поїзда.

Поєднання свистка з довгою цівкою дає музичний інструмент, що має назву свисткової флейти. До таких свисткових флейт в Україні належить сопілка.

У давньому письменстві раз у раз стикаємося з "сопелями", "гласом сопелим", "бубнами с сопльми". Сопілка постійно фігурує в українських народних піснях:

А як ота сопілочка
Жалібненько грає,
Не одної дівчиноньки
Серденько вмліває.

Тут ми маємо і сопілку, і "яворову", цебто сопілку, зроблену з явора. В одній з пісень згадується "сопівочка-вербівочка, ясеневе денце", - сопілка, зроблена з верби з яворовим денцем, цебто із затулкою з явора, що вставлена у верхню частину інструмента й має збоку щілину, - крізь неї йде струмінь повітря, який вдувається виконавцем в інструмент і розбивається об гострий нижній край звукового отвору.

Українська сопілка звичайно має шість пальцьових отворів, що дає діатонічну послідовність із семи звуків. При передуванні ця послідовність транспонується на октаву вище, а потім ще на квінту вище, що створює досить широкий звукоряд. Завдяки мистецьким способам гри на сопілці з цього простого інструмента вправні виконавці можуть видобути повний хроматичний звукоряд, що дає змогу грати в І усіх тональностях. Але для | цього потрібна надзвичайна майстерність.

Крім усього іншого, розвиток техніки хроматичної гри на сопілці зумовлений бажанням сучасних музик виконувати на цьому інструменті художні музичні твори.

б) Свиріль - флейта Пана
Ґютрі, мандруючи Росією наприкінці XVIII століття, зазначав, що "syrinх старожитніх, інакше кажучи флейта Пана, має сім прямих цівок і вживана ще й тепер у козаків", цебто в Україні. На Чернігівщині ще в XIX столітті траплявся такий інструмент; зразок його зберігається в Чернігівському музеї. Копія, зроблена з цього зразка, фігурувала в Москві на олімпіаді 1930 року. Вона мала вісім цівок і належала до "однобічних" флейт Пана, цебто в ній довжина цівок від одного краю інструмента до другого зростала поступово.

Своїм походженням українська флейта Пана, або свиріль, давніша від української сопілки, бо вона, чи, власне, він є набором поздовжніх відкритих флейт, сполучених в один ряд, цебто флейт без пристрою, що полегшує відтворення звука. Щоб грати на цьому інструменті, потрібно весь час пересувати устя цівок відносно губів, бо кожна цівка флейти Пана видає тільки один звук.

У своєму розвитку флейта Пана впродовж багатьох віків перетворилася в наймогутніший з усіх музичних інструментів відомих досі людству, - орган. В Україні спеціальної культури органа не було. Проте органи малих форм - реґали, позитиви і, врешті, катеринки свого часу були в ужитку.

в) "Зубова дудка" і кавал
Відкриті поздовжні флейти, що, безперечно, історично передували свистковим флейтам, до котрих належить, як ми вже це бачили, українська сопілка, в Україні майже вийшли з ужитку. М.Привалов у своїй книжці "Музичні духові інструменти російського народу" згадує, що в Україні "із цівок старих рушниць роблять так звані зубові дудки, висвердлюючи в цівці тільки дірочки для рук (цебто пальцьові отвори.-ЛХ.). Повітря вдувають крізь верхній кінець, де немає денця. Потрібне особливе вміння стуляти губи і вживати передні зуби". Згідно з цим описом, "зубова дудка" українців є типовою поздовжньою відкритою флейтою; вона в усьому подібна до великої кількості аналогічних духових інструментів народів СРСР, таких, як дагестанська сибизга (теж виготовляється з цівки рушниці), абхазький ачарпан, башкирський курай, туркменський тюйдюк тощо. Цілком імовірно, що вона з'явилася в Україні завдяки її історичним зв'язкам і сусідству з тюркськими народами.

Іншим представником поздовжніх відкритих флейт в українців є гуцульська флоера (від латинського flаге - дути). Граючи на цьому інструменті так само, як і на башкирському кураї, виконавець голосом держить ноту витриманого баса, що створює враження двоголосої гри на цьому інструменті.

В областях України, суміжних з Молдавською АРСР і Кримом, зрідка може трапитися інший вид турецької поздовжньої відкритої флейти - кавал, зроблений з дерева й менший розмірами від "зубової дудки".

7. Коза або дуда-волинка

У флейтових інструментах звук виникає завдяки тому, що струмінь повітря, який видуває виконавець, розбивається об гострий край отвору згори чи збоку трубки інструмента й спричинює вібрацію стовпа повітря всередині трубки. У цьому параграфі нашої праці ми переходимо до язичкових інструментів, а саме до інструментів з одинарним битним язичком, що належать до родини кларнетів.

Перш ніж перейти до інструментів з одинарним язичком, маємо згадати про так званий стрічковий язичок, що не набув значного поширення в музичному мистецтві. Стрічковий язичок - це еластична стрічка або пластинка, що коливається між двох нерухомих стінок. Стрічковим язичком буде травинка, затиснута між двома пальцями, або листок з дерева, затиснутий між губами. Стрічковим язичком користуються, забавляючись, діти. Проте раніше його вживали й дорослі для музичних потреб. Про це свідчать українські народні пісні, як-от така:

Вийшов милий на горбочок,
Заграв у листочок,
або ж пісня про вдову, що йшла лісом, -
Урвала лист та й заграла.

Типовим видом примітивного кларнета, цебто духового інструмента з одинарним битним язичком є російська жалійка, або пастуший ріжок, названий так через те, що за розтруб його править коров'ячий або ж бичачий ріг. Інструменти типу жалійки нині в Україні не трапляються, та це не виключає можливості, що вони існували в тій чи іншій формі за давніх часів.

Очеретяний кларнет, пищик якого вставлено в заповнений повітрям резервуар, зроблений з пузиря або ж зі шкіри тварини, називається волинкою. Наявний в Україні вид волинки зветься або козою - через те, що повітряний резервуар її робили з козячої шкури, або дудою, чи подекуди - кобзою.

У народних українських піснях дуда згадується дуже часто:

Ти ж, було, селом ідеш,
Ти ж, було, в дуду граєш,
Тепер тебе немає,
Твоя дуда гуляє,
І пищики зосталися,
Чортзна кому досталися.

Не менш часто дуда згадується і в українських приказках на зразок такої: "Біда, як дуда: куда йде, то реве".

Будова української дуди, трохи складнішої, ніж звичайно, така.

Основа дуди - це міх, або бордюг. На міх уживають не-вичинену шкуру козеняти. Задні ноги відрізають, і ці місця туго зав'язують, потім вивертають мішок шерстю досередини. Передні ноги й голову обрізають не до кінця. У ці отвори вставляють головачки, - цебто дерев'яні короткі цівочки; на них туго перев'язують шкіру, щоб дух не виходив з інструмента.

В одну з головичок заправляють сисак - у нього дме музика під час гри. На кінці сисака є заставка, цебто клапан, що не дає повітрю виходити з міха.

У Другу головичку вставляють гук, або по-іншому бас. Він складається з двох цівочок. Менша, циліндрична (власне бас), має на однім кінці пищик із хлипавкою, язичком. Цим кінцем бас вправляють у головичку. На другий кінець баса насувають гук, конусувату цівку. Вона не закріплюється, і її можна насувати на бас більше або менше - цим регулюють тон, виникає можливість настроювати бас. Коли музика захоче перестати грать, він може це зробити, заткнувши гук чопиком.

У третю головичку, що вставляється від шиї, запускають карабки, які зверху закінчуються ріжком. Карабки роблять з твердого дерева й складаються вони з двох цівок. З одного боку цих цівок є пищики з хлипавками - цим боком карабки вкладаються в головичку. В одній із цих цівок є п'ять дірочок для пальців і ще одна, що зветься глухим кінцем. Друга провірчена цівка карабок веде в ріжок. Вона також перед устям має дірочку, та ще сам ріжок - одну чи дві дірочки.

Пищики в карабках зазвичай очеретяні, рідко коли металеві. Звучать вони в терцію: пищик, вкладений у цівочку, що йде до ріжка, звучить терцією нижче від того, що йде в цівочку з пальцьовими отворами. А взагалі цівки дуди можна настроїти як завгодно. Роблять це різними способами. Можна просто витягнути трохи пищика із цівки - від цього довшає чи коротшає хлипавка; можна вставити грубший або тонший пищик. Можна, зрештою, на хлипавку наліпити шматочок воску - і звук буде нижчий. Бас настроюють, більш чи менш висуваючи гук.

Настроївши інструмент, надимають його крізь сисак, поперед заткнувши гук чопиком, а дірочки в карабках - пальцями. Надутий міх бере музика під ліве плече, гук перекидає через праву руку і, давлячи міх, перебирає пальцями обох рук по дірочках карабок, причім ріжок виставляє вперед. З міха повітря попадає в пищики, хлипавки тремтять і звучать, висота тону змінюється залежно від того, що відкриваються і закриваються пальцьові отвори. Звук дуди дуже різкий.

Нині в Україні дуда трапляється дуже рідко. Грача на дуді звуть дударем або дудником.

8. Гобої

а) Сурма
Гобоєподібні духові інструменти відрізняються од кларнетоподібних тим, що замість одинарного битного язичка вони мають подвійний язичок або подвійну тростину, обидві частини якої торкаються одна одної при вібрації. Гобоєподібні духові інструменти винайдені значно пізніше від кларнетоподібних, і вживали їх переважно як військові музичні інструменти нарівні з трубою або заміняючи її. У східних народів, серед яких гобой досяг дуже високого рівня розвитку, він зветься сурнай або зурна. Звідси походять українська назва цього інструмента -сурма і російська сурна.

В українській літературі дуже часто плутають сурму з трубою. А проте це зовсім неправильно. Сурма, як бачимо, гобоєподібний інструмент, а труба - амбушурний. У ті часи, коли ці інструменти були у вжитку в Україні, відмінність між ними завжди виразно підкреслювалась. Ось приклад з української народної пісні:

Ой в неділю дуже рано
В сурми й труби заіграли.

У полковій козацькій музиці сурмачів і трубачів завжди називали окремо. В одній з українських дум сурма зветься "військовою суремкою". У цій самій думі вона має епітет "тонкая".

б) Шоломія
Шоломія - це теж гобоєподібний інструмент, певно, різновид сурми. Він був досить поширений в Україні й згадувався поряд з трубами на місці сурми: "А тут усюди в труби та шоломійки смутно та жалібно вигравають". Звукоряд старовинної української шоломії.

Сама ж назва цього інструмента прийшла в Україну із Заходу й виводиться від німецького "шалмей", яке своєю чергою походить від латинського слова "calamus", що значить очерет.