мистецтво / дослідження/ Г.Хоткевич / Укр. нар. муз. інструменти / стор. 3

9. Дримба, або варган

Дримба, або варган - один з найпоширеніших на земній кулі інструментів. Спочатку, як це ми бачимо в північних народів, варган робили з тростинних, дерев'яних і кістяних пластинок. А нині його роблять з металу. Будова його така: в основі лежить підковуватий залізний скобель, до нього прикріплено міндик, або по-іншому дротик, цебто вібруючий язичок. Коли грають на варгані, інструмент прикладають до зубів. Завдяки зменшенню або збільшенню порожнини рота, що править за резонатор, досягають зміни висоти тону варгана, одержуваної через надання вібрації дротику. Дослідження Беккаті показали, що варган може давати обсяг до двох октав, причому з цих звуків такі бринять більш певно, а решта трохи слабше.

На самому початку XIX століття варган на Заході був дуже поширеним концертовим віртуозним інструментом. Існували цілі ансамблі варганів, що виконували великі музичні твори. В Україні виготовлення варганів було зосереджене в руках циган. У народному анекдоті циган каже про себе: "Мені бити-кувати, варгани робити, на базарь носити".

Писаревський - український письменник початку XIX століття - у своїй п'єсі "Купала на Івана" в уста циган вкладає переклад із пушкінських "Цыган":

Гой. цигани. Гой, цигани.
Дужче. Моторніше.
Забряжчімо у віргани -
Буде веселіше.
Де захватить нас зима -
Там нам господарство.
Хліба іноді нема -
Нам віргани панство.

10. Струнові інструменти

а) Кобза
Українська кобза - вже давно відмерлий струновий щипковий народний інструмент, поріднений, з одного боку, зі східною домброю, або дутаром, а з другого - з російською балалайкою. Це був лютнеподібний інструмент з овальним або наближеним до круглого корпусом, з довгим грифом і трьома струнами. Є відомості, що деякі екземпляри кобзи мали фіксовані лади. У виданому за розпорядженням Петра І .Лексиконі тримовному" зазначено, що "кобза - співу орган триструновий". Польський словник Лінде містить таке саме пояснення: "Кобза - старосвітська лютня або ліра з трьома струнами".

Кобза була справді народним інструментом українців і мала серед них велике поширення до козацької доби включно.

У народних українських піснях кобза згадується дуже часто. Ось два уривки з них, що свідчать про велике поширення кобзи в народному українському побуті:

Чути, чути козака Ворло,
Як іде з кобзиною.
Гарно грає, гарно грає,
Ще краще співає -
Не єдина чорнявая
З жалю умліває.

І другий:

Не боїться козаченько
Ні грому, ні тучі.
Хорошенько в кобзу грає,
До дівчини йдучи.

б) Бандура
Бандура - найхарактерніший національний український музичний інструмент - походить він від кобзи. Бандура, власне кажучи, це - кобза, що має, крім основних струн, ще й приструнки, натягнені на деці інструмента. Завдяки цій особливості бандуру можна схарактеризувати як інструмент, що поєднує у своїй будові питомі особливості двох струнових щипкових інструментів: лютні й цитри.

Спершу кількість приструнків на бандурі була невеликою, як це видно на малюнку, що зображує ранній вигляд бандури. Такою вона лишалася протягом дуже довгого часу, бо малюнок, що зображує бандуру 60-х років минулого століття, показує нам кобзаря, який грає на інструменті з невеликою кількістю приструнків.

Не заглиблюючись у філологічні дослідження питання про походження назв кобза й бандура, ми, проте, маємо зазначити, що й досі бандуру називають і бандурою, і кобзою, а виконавців на бандурі називають то бандуристами, то кобзарями. Нарівні з кобзою бандура була дуже поширена в Україні. Популярність цього українського народного інструмента підкреслюється частими згадками про нього в українських народних піснях. Ось один із прикладів:

Ой по горах, по долинах,
По широких українах,
Ой там козак походжає,
У бандурку виграває.

На бандурі грали літні люди, грали молоді, грали дівчата, грали діти. В одній українській пісні співається, як

Ішов козак дорогою,
Зустрів дівчину із бандурою.

Професор Срезневський у 20-х роках минулого століття у Водолазі на Харківщині зустрів восьмирічного хлопчика-селянина, що чудово грав на бандурі.

Проте, крім так званих "любителів" гри на цьому музичному інструменті, в Україні були й спеціалісти - бандуристи, професіонали гри на цьому інструменті.

Перше писемне свідчення про такого професіонального бандуриста Чурила належить до 1498 року. З-поміж старосвітських бандуристів ми можемо згадати такі імена: Андрій Шут, Архип Никоненко, Павло Братця, Іван Крюковський, геніальний Грицько Холодний і, зрештою, відомий Остап Вересай. Слава про українських бандуристів лунала далеко за межами їхньої батьківщини. Так, з часів Петра І до середини XVIII століття мистецтво бандуристів мало великий успіх у Москві й Петербурзі. Про це свідчить, між іншим, Штелін у своїх "Відомостях про музику в Росії", що їх він видав 1770 року:

"Оскільки багато молодих людей в Україні віддають чимало старання цьому інструментові, то там спрадавна є сила бандуристів. Давніш велика кількість їх прибувала до Москви й Петербурга, де вони ставали домашніми музиками або бандуристами в господах відомих панів... В останні двадцять років у знатних господах бандуристів... дедалі меншає. Їх витісняють витончений смак до фортепіано, скрипки, флейти, валторни і загалом захоплення... італійською музикою".

Фортепіано так само витіснило з Росії бандуру, як раніше воно витіснило із Західної Європи її найближчу родичку лютню. Сливе таке саме зацікавлення українська бандура викликала й у Польщі в ХУІ-ХУІІ століттях, а також трохи згодом.

Поворот у ставленні до бандури в дореволюційній Україні після значного періоду громадського збайдужіння до неї, що настало після "відкриття" кобзаря Остапа Вересая в 70-х роках XIX століття, відбувся 1902 року після Археологічного з'їзду в Харкові, коли автор цих рядків вивів на сцену шість бандуристів і коли відтак увагу громадянства притягнули до себе такі визначні українські народні виконавці на бандурі, як Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Іван Кучеренко, Гнат Гончаренко та інші[...]

Перейдімо тепер до опису будови бандури.

Спідню деку бандури - спідняк давніш завжди робили довбаною. Тепер вона напівклеєна, та все-таки п в основному теж видовбують. Матеріал для неї беруть найрізноманітніший: і грушу, і вербу, і березу, і берест, і клен. Форма корпусу бандури досить розмаїта: бандури бувають і круглі, і овальні, і грушу ваті, проте овальна форма в старосвітській бандурі переважала. Питомою особливістю старосвітської бандури, що свідчить про походження п від лютнеподібного інструмента, було центральне положення грифа. Із збільшенням кількості приструнків корпус бандури розширився в правий бік (від глядача), тимчасом як гриф інструмента перемістився вліво.

Верхня дека бандури соснова. У ній зроблено отвір - голосник, а іноді й два, - тоді вони звуться коники. Край бандури, по якому розміщуються кілочки, називається обичайка або брямка. Від неї йдуть приструнки. По ручці, або грифу, йдуть баси, їхні кілочки кріпляться в головці. Внизу струни (кишкові) проходять через кобилку й кріпляться до приструнника (іноді ґріт). Кількість басів і приструнків невизначена. Ось невелика табличка кількості басів і приструнків на деяких най-відоміших бандурах.

Бандури:
Остапа Вересая - 6 басів і б приструнків.
Терентія Пархо-менка -6 басів і 14 приструнків.
Гната Гончаренка - 5 басів і 15 приструнків.
Павла Братиці - 4 баси і 16 приструнків.
Івана Кучеренка - 5 басів і 16 приструнків.
Михайла Кравченка - 5 басів і 18 приструнків.
Гната Хоткевича - 4 баси і 19 приструнків.

Для порівняння зауважимо, що сучасний стабільний інструмент має 9 басів і 23 приструнки.

Діатонічний стрій бандури був також різноманітний, як і її конструкція. Стрій бандури Остапа Вересая був такий; баси, приструнки, хоч це, очевидно, був не єдиний стрій у Вересая, оскільки в його піснях знаходять звукоряди, що свідчать про інші строї.

Бандура Михайла Кравченка настроювалася так: баси (ноти № 8), приструнки. І так далі.

Коли грали на старосвітських бандурах, основні струни інструмента, натягнені над грифом, укорочувались іноді пальцями лівої руки. Можливо, хоч вірогідно це й не доведено, що подеколи так само вкорочували й приструнки.

Десь чи не така сама розмаїтість, як у строї бандури, була і в способах гри на ній. Найдавніший спосіб - чернігівський. Інструмент ставлять між коліньми, перпендикулярно до тулуба. Ліва рука - тільки на басах, а в правої грають 2-3 пальці, тільки на приструнках. Цього способу додержуються й полтавські бандуристи.

Зовсім інший спосіб гри у харківських бандуристів. Вони інструмент ставлять на коліно, паралельно до тулуба, ліва рука ходить на приструнках, права бере бас і відповідний акорд. Це відразу ж дає велику повноту звучання. Навіть більше. Права може пересунутися вище й грати на приструнках, а ліва - нижче й брати баси, цебто грати давнім, чернігівським способом. Отже, харківський спосіб містить у собі й чернігівський, тому харківському бандуристові не важко перейти на гру по-чернігівському. А чернігівський бандурист заграти по-харківському не може, бо його ліва рука не звикла брати приструнки.

Коротко схарактеризуймо особливості харківського способу гри на бандурі.

Харківський спосіб припускає можливість перекидати руки, коли виконують пасажі й акорди, що надзвичайно збагачує техніку гри на бандурі. Цим способом ліва рука може грати всіма п'ятьма пальцями, як і права, що дає змогу виконувати всілякі види арпеджіо, тремоло, глісандо, флажолетів, приглушувань струн і найрізноманітніших нюансів, що їх дістають, граючи біля підставки і вгорі струн пучками пальців і нігтями, з різним нахилом пальців тощо.

Наведімо кілька нотних прикладів, що характеризують технічні можливості виконання на бандурі харківським способом.

Можна знайти величезну кількість способів виконання арпеджіо. До-мажорний тризвук в арпеджіо можна виконати, наприклад, серед безлічі інших способів, двома такими різними способами, залежно від того, яка рука бере верхній звук у цьому арпеджіо.

Наступне арпеджіо ля-мінорного тризвука можна взяти трьома різними способами:
а) одночасним арпеджіо двох рук;
б) послідовним арпеджіо з різною послідовністю використання обох рук.

Ніяких труднощів не становить виконання широких арпеджованих акордів як за нормального розташування рук, так і з переміщуванням їх .

Те саме можливе й при десятизвучних арпеджіо. Можна також виконувати перехрещувані пасажі такого вигляду, що виходять дуже легко.

Сучасна діатонічна українська бандура з 32 струнами - 9 басами й 23 приструнками - має діапазон, що виходить поза чотири октави. Ширина сучасної бандури визначається кількістю струн і приструнків. Щодо довжини струн бандури, то баси завдовжки близько 600 мм, а приструнки - від 390 до 120 мм. Струни на сучасних бандурах сталеві й настроюють їх за допомогою ключа.

Тепер провадяться роботи, щоб збагатити звукоряд бандури на хроматичні тони. Запропоновано кілька способів технічного розв'язання цієї проблеми, які поки що не стали загальнопоширеними.

Ось приклад мелодії для бандури, записаної від Остапа Вересая в 70-х роках минулого століття композитором Лисенком.

в) Торбан
Торбан - це бандура з додатковими басами, протягненими від додаткової головки паралельно грифу інструмента з лівого боку від глядача, що стоїть перед інструментом. Назва торбан схожа з назвою західноєвропейського лютнеподібного інструмента - теорби, з яким він і зовні схожий, проте відрізняється наявністю приструнків, яких у теорби, як і в інших західноєвропейських лютнеподібних інструментів, немає. Це дає підстави припустити, що український торбан походить з української таки бандури внаслідок зовнішнього впливу на розвиток цього інструмента західноєвропейських лютень з додатковими басами.

Як масовий народний інструмент торбан в Україні не поширився, хоч і згадується в народних українських піснях.

г) Гуслі
Гуслі, або лежача арфа, звук з якої діставали, защипуючи пальцями струни, згадується в народних українських піснях:

Їхали купці харківці,
Стали явора рубати,
Тонкі гуслоньки тесати.

Або:

Гуслі гудуть,
До двору ідуть -
Наражайся, Марусю,
Бо тебе возьмуть.

Однак достеменних відомостей про форму українських народних гусел, а тим більше про кількість їхніх струн, їхній стрій та звукоряд, ми не маємо. Нині вони в Україні вже зовсім вийшли з ужитку. 1856 року український етнограф Куліш писав: "Ще недавно на гуслях грали в Малоросії двораки старого віку; тепер ви їх знайдете тільки у священиків; а одного разу, в 1853 році, мені трапився цей інструмент у руках сліпого співця-жебрака в Золотоніському повіті Полтавської губернії". Напевно, сліпий жебрак, що його згадав Куліш, грав наручних гуслях. Але в 20-30-х роках минулого століття в Україні були так звані столові гуслі, що являли собою різновид фортепіано без клавішів. Ці гуслі були в панських і священичих господах.

ґ) Цимбали
Відмінність цимбалів від гусел полягає в тому, що звук із них видобувають, ударяючи спеціальними молоточками або паличками по струнах. Цих молоточків два - по одному в кожній руці виконавця. Цимбали являють собою резонансну скриньку, що має форму трапеції з натягненими поверх неї хорами струн - від трьох до п'яти на один тон. На верхній деці цимбалів є резонансні отвори, або голосники. Саму ж деку по-українському називають голосницею. Хори струн - пасма - натягають між залізними чопиками (штифтами) і закрутками (кілками). Проходять вони через дві кобилини (підставки), ділячись на три лави, цебто групи. Струни, що проходять через праву від виконавця підставку, видають по одному звуку в діатонічному порядку. А струни, що проходять через ліву підставку, видають по два звуки: коли вдаряють по струні з лівого боку від підставки, виходить звук на квінту вищий від звука, який дістають, ударяючи по тій самій струні з правого боку від підставки.

Кількість струн на цимбалах різниться так само, як і їхня настройка. У пісенному українському фольклорі цимбали згадуються досить часто:

На скрипочку тири-тири,
На цимбалах бам-бам.

Або інший приклад:

Додому іду - як пчола гуду,
А за мною молодою
Сім пар хлопців чередою,
В цимбалоньки тнуть, тнуть.