Харків під загрозою: як місто втрачає архітектурну спадщину

Харків — місто з багатою історією, але його архітектурна спадщина сьогодні під загрозою. За офіційними даними Міністерства культури, на Харківщині зафіксовано 353 пошкоджені або зруйновані пам'ятки культури. Втім, незалежні експерти, зокрема архітектор-реставратор та урбаніст Віктор Дворніков, стверджують: лише в самому Харкові таких об'єктів понад 500.

Пан Віктор — співзасновник організації «Платформа урбаністичного розвитку» та член Національної спілки архітекторів. Він добре знає, як працювати з історичними будівлями. Каже, головне завдання — зберегти їхню справжність. Тому просто взяти й почати ремонт не можна. Спочатку потрібно підготувати багато документів, пояснити цінність споруди та плани. Лише після цього органи охорони культурної спадщини дають дозвіл на реставрацію. А ще треба спеціальний сертифікований фахівець. Таких у Харкові зараз обмаль.

«Переважна більшість моїх колег, з якими я навчався, або роз'їхалася, або займаються чимось іншим. І взагалі, в реставрації в Харкові, може, людей п'ять є цього року. І зрозуміло, що на мільйонне місто з більш ніж тисячею об'єктів культурної спадщини — це мало», — зазначає Віктор.

Ще одна проблема — брак обліку. Багато архітектурних пам'яток не внесені до реєстру, тому їх можуть зносити чи перебудовувати без огляду на закон. Люди часто не знають, що поруч із ними — цінна історична споруда. Як приклад — будинок на вулиці Римарській, 2. Це колишній будинок купця Кушиннікова, збудований у другій половині ХІХ століття. Спочатку він мав два поверхи, але у 2010 році його реконструювали, надбудувавши мансардний купол зі шпилем. Через те, що споруда не була пам'яткою, таке стало можливим. Пан Віктор вважає, що це «здешевлює міський простір» і створює бутафорію замість справжньої історії.

Чому це важливо? Історичні будівлі формують ідентичність міста. Вони об'єднують людей, дають відчуття причетності до чогось більшого. Як каже архітектор, втрата пам'яток — це втрата «клею», який склеює містян. А ще це впливає на економіку: унікальність приваблює туристів та інвесторів. Відтворити втрачене неможливо.

Під час прогулянки центром Харкова Віктор розповідає про Покровський собор — найстарішу будівлю міста, зведену у 1689 році козаками. Це унікальний зразок козацького бароко. Але його автентичний вигляд постраждав. У 1990-х роках, після передачі церкві, будівельники знищили рельєфну цегляну кладку, пофарбували стіни в біло-салатові тони, а куполи позолотили. У 2019 році собор почали перефарбовувати у яскраво-блакитний колір. Все це суперечить закону про охорону культурної спадщини.

Архітектор наголошує: козацьке бароко — це білі стіни та чорні бані. Золото й блакить — нехарактерні для цього стилю, вони радше відсилають до московської архітектури. Поруч із собором у XIX столітті збудували Озерянську церкву в московських традиціях — впритул, щоб затулити собор. Такі дії, за словами Віктора, — спроби «перекодувати» українську ідентичність.

На території монастиря збереглася виставка старовинних дзвонів, зокрема відлитих на заводі Рижова в Пісочині. Це один із небагатьох зразків місцевої промислової продукції, що вцілів після радянських антирелігійних кампаній. Завод заснували в середині XIX століття, і він був монополістом, поки не з'явилася залізниця. Тоді дешевші європейські товари витіснили місцеву продукцію. Знаковим замовленням став дзвін вагою понад 16 тонн для Успенського собору — його транспортування та підйом без сучасних кранів були справжнім інженерним викликом.

Успенський собор — ще одна пам'ятка національного значення. Його збудували у 1777 році в стилі пізнього бароко. Але на початку XIX століття, після перемоги над Наполеоном, російська влада заборонила будівництво храмів в українському стилі. Тож замість знесення собор вирішили «затулити» величезною дзвіницею у стилі класицизму заввишки майже 90 метрів. Це, за словами Віктора, «імперіалістичний символ», який пригнічує українську архітектуру.

Насамкінець екскурсії — колишній Губернаторський палац на вулиці Університетській, 16. Його збудували у 1770-1777 роках для відпочинку імператриці, а пізніше передали університету, заснованому Василем Каразіним. Для будівництва такого масштабу харківці три роки випалювали цеглу — тоді ще не було фабрик. Дах палацу унікальний: він повністю металевий, що нехарактерно для того часу. Навпроти — Свято-Антоніївська церква, теж пам'ятка. Але, як зауважує Віктор, ці місця мало включені в громадське життя, хоча саме тут — осередок найцінніших споруд міста.

Збереження архітектурної спадщини — це не лише про минуле. Це про майбутнє Харкова, його обличчя та душу. І доки є такі люди, як Віктор Дворніков, є надія, що місто не втратить свою унікальність.