«Просто було обідно до сліз»: історія маріупольців, які повернулися в окупацію

Юлії Свіриденко (прізвище змінено з міркувань безпеки) — 60. Усе життя вони з чоловіком прожили в Маріуполі, у Центральному районі, неподалік ринку «Юмовіла». Цю частину міста росіяни захопили в березні 2022-го, і саме тоді почалися найстрашніші дні для родини.

Близько десяти днів район бомбардували. У підвал Свіриденки майже не спускалися — там було так тісно, що чоловік Юлії сказав: «Скільки проживу, стільки й проживу». Під час обстрілів він лягав на диван і накривав голову ковдрою, а вона виходила в коридор. Одного разу в сусідній під'їзд поцілила ракета, і його не стало. Полум'я зупинилося за 50 метрів від їхнього будинку.

Коли росіяни зайшли в район, вони прямо у дворі поставили три танки. Юлія вийшла запитати, навіщо вони стріляють. Їй відповіли: «Вони по житлових будинках не стріляють». Сусідка, в якої за одну ніч розбомбило квартиру й машину, накинулася на військових із кулаками. Ті заспокоювали: мовляв, за нами йдуть інженерні війська, і тут буде краще, ніж було.

Виїхати з Маріуполя родина змогла лише у 2023-му. Спочатку не виходило: машина працювала на газу, а газу не було. Коли заправилися, спробували виїхати через Мангуш, але там почався обстріл. Зрештою завантажили автівку й поїхали. Кілька місяців жили в Києві, у доньки Світлани (ім'я змінено).

Але за чотири місяці зрозуміли: гроші тануть. Пенсій не вистачало на оренду житла. Чоловік Юлії все життя заробляв сам — дві квартири, машини, інструмент. Він не міг сидіти на шиї в доньки. Тож вирішили: повернутися в Маріуполь, продати вцілілі квартири й остаточно виїхати.

Донька спершу не розуміла батька, ображалася, навіть сварилася з ним. Але згодом зрозуміла: для нього сенс життя — забезпечувати сім'ю. «Він завжди жив із думкою: “У мене дівчата, я маю їм усе дати”. І раптом опинився в ситуації, коли нічого не може контролювати», — розповідає Світлана. Сама вона тепер визнає: у її віці заробити на квартиру майже неможливо, тож почала розуміти батькове рішення.

Але продати квартиру в окупованому Маріуполі виявилося майже нездійсненним завданням. Їхнє житло — у хрущовці, з переплануванням, яке російські банки не визнають. Покупців на старий фонд немає: усі хочуть новобудови. Ціну знижувати не можна — інакше не вистачить на житло в іншому місті. Ріелторів міняли кілька разів, але ринок «встав».

Юлія каже: у місті залишилося відсотків тридцять адекватних людей, решта — маргінали й приїжджі. Сусідка-чеченець, який торгує наркотиками, його забирає поліція, але за три дні він знову стоїть під під'їздом. Ті, хто колись варив супчики бійцям «ДНР», тепер погрожують здати її. Юлія вже ні з ким не розмовляє.

«Ми просто чекаємо моменту, щоб виїхати назовсім. Як тільки продамо — жодного дня там не залишимося. Я хочу жити там, де не треба думати, що ти говориш», — зізнається жінка.