Петрівка у вогні: втрата книжкового ринку, який був архівом Києва

Фото рятувальників із місця пожежі на книжковому ринку Петрівка вражають: чорні каркаси павільйонів, розкриті обгорілі книги на мокрій землі, помаранчеве світло вогню серед рядів. Для багатьох киян цей ринок був чимось значно більшим, ніж місце купівлі книжок.

Автор колонки згадує, як ходив на Петрівку ще зі школи, потім студентом, а згодом — уже дорослим, коли з'явилися інтернет-магазини та електронні бібліотеки. Туди їхали не лише по конкретну книжку — туди їхали шукати. Продавці на ринку були унікальними: за двома реченнями опису вони могли вказати потрібний ряд і контейнер, де лежить шукане видання. Це була пошукова система на основі людської пам'яті, що працювала до появи алгоритмів.

За десятиліття на Петрівці сформувався фонд, якого, ймовірно, не має жодна окрема бібліотека Києва. Сюди стікалися приватні книгозбірні кількох поколінь містян. Коли помирали професори, лікарі, інженери, військові чи архітектори, частина їхніх книг опинялася в букіністів. Так на ринку накопичувалися старі монографії, атласи, довідники, енциклопедії, мемуари, малотиражні видання ліквідованих видавництв та інститутів. У багатьох книжках зберігалися екслібриси, підкреслення олівцем, нотатки на полях, вкладені листи чи світлини — сліди чужого життя.

Цей стихійний архів існував без державного бюджету, опису чи каталогу. Значна частина інформації про нього зберігалася лише в головах продавців. Тепер неможливо порахувати, що саме втрачено: старі монографії, які не перевидавалися десятиліттями й не були оцифровані, могли коштувати на ринку сто гривень, але бути безцінними для історії.

Книга — крихкий фізично, але метафізично потужний винахід. Вона дозволяє людям, які померли двісті років тому, продовжувати говорити з нами сьогодні. Бібліотеки — це зовнішня пам'ять цивілізації, канал передавання думки через покоління. Спалена книга символізує розрив цього каналу.

Для українців ця символіка має особливе значення. Українські книги століттями забороняли друкувати, вилучали з освіти, нищили тиражі, а мову намагалися залишити лише мовою побуту. Коли народ починає сам писати свою історію, створювати словники й університетську термінологію, виникає автономна система мислення — і питання, навіщо тоді хтось, хто пояснює, ким ми є, замість нас.

Петрівка була важлива ще й своєю всеїдністю: поруч могли лежати радянський підручник історії, книга про Голодомор, імперський атлас і перевидання колись забороненого автора. Така нестерильна пам'ять дозволяла бачити різні версії минулого й самостійно розуміти, де тобі брехали. Деколонізація не має означати амнезію — імперські тексти теж варто зберігати як докази того, як працювала брехня.

Петрівка зберігала все це без великої культурної концепції — просто тому, що хтось колись приніс стару книгу, а хтось інший не віддав її в макулатуру. Тепер, коли три ракети влучили в ятки, разом із павільйонами згоріла частина історії міста.