краєзнавство / регіони / В.Приходько / Під сонцем Поділля / стор. 5

Передусім рішено, щоб базою був Кам'янець: читальня, а при ній бібліотека, тут же канцелярія та місце для засідань управи. Помешкання найнято маленьке, за 15 рубл. у місяць, і складалось воно із трьох кімнат: бібліотеки (заразом і канцелярії), читальні, кімнатки бібліотекаря, а також і кухні, де поміщався кур'єр. Ця домівка "Просвіти" була на Московській вулиці в одноповерховому будинкові - і виї лядала в пій "Просвіта" як маленька, скромненька і бідненька установа, зі своїми читанками та брошурками в благенькій сосновій шафці... І не мріяла вона, що рівно за дванадцять літ, у 1918 році, у Кам'янці, просто перед нею, навпроти, постане... Український Державний Університет. Так, університет (тепер ІНО - Інститут Народньої Освіти) міститься якраз навпроти (трошки навскіс) цього будиночка: в часи урочистого відкриття університету повз нього байдуже пролітали блискучі авта з найвищими достойниками Української Держави, пробігали повози на ґумах і йшли та йшли поодинці і групами представники української інтелігенції, професори і студентство... І відчувалося, що на тому скромному будинку як пам'ять, як вдячність мусить бути прибита маленька табличка з коротким написом: "Тут містилася перша "Просвіта" на Поділлі". Бо університет був логічним і безпосереднім наслідком діяльности "Просвіти", а багато людей, що стали ініціяторами, організаторами і, почасти, професорами Українського Державного Університету в Кам'янці, були якраз організаторами й діячами першої Подільської "Просвіти"...

Головною справою в широкій програмі діяльности "Просвіти", про яку найбільше мріяли організатори Товариства і ради якої передусім засновували "Просвіту", було відкриття бібліотек-читалень по селах. Під тим оглядом деякі просвітяни мали свій вимріяний ідеал: ось стоїть у селі чепурна біленька хата, а над входом до неї гарненька вивіска: "Товариство "Просвіта" у с. Березівці". Заходите всередину, а там чисто, гарно - вікна й двері прикрашені плахтами й рушниками, а на чільному місці великий портрет Тараса Шевченка, увесь в рушниках і квітах. Посередині стіл, на ньому рядом лежать газети, а в кутку - шафа повна книжок. За столом сидять дядьки й читають газети, а коло шафи гурт молоді і старших людей - беруть у бібліотекаря книжки додому. "Просвіта" - центр культурного, духового й економічного життя Березівки - до неї сходяться і від неї розходяться усі книжки. "Просвіта" уряджує в селі різні імпрези, лекції й вистави, бореться з негативними впливами міста і солдатчини, кермує майбутніми виборами до майбутнього парляменту і взагалі веде українське село по шляху національного, економічного й політичного визволення..]

Із представників польського громадянства м.Кам'янця, що підтримували контакт з "Просвітою" й українцями в той час, можна згадати таких осіб: по-перше, Олександра Павловича Шульмінського, людину, що дуже близько стояла до українців і до "Просвіти" він був і увесь час членом "Просвіти". Взагалі Шульмінському належиться певне окреме місце в історії Кам'янця. Шульмінський по освіті - правник, але він залишив працю в сфері вузькоправничій і віддався цілком муніципальній діяльності. На протязі цілої низки трьохліть Шульмінського завсіди вибирали членом кам'янецької міської управи, і в останні часи кам'янчани навіть не уявляли собі Кам'янця без члена управи Олександра Павловича, тому на цій посаді він залишався при всіх революційних змінах і владах, аж до опанування Кам'янця большевиками. Ворожий до бюрократизму, щирий демократ не тільки по переконаннях, але й в реальному житті, він не любив сидіти в кабінеті між папірцями і уважав, що всюди, при різних роботах, він мусить бути особисто і брати безпосередньо участь. Крім того, він був живою громадською людиною і, помимо управи, всюди мав ще громадські обов'язки. Тому Шульмінського кілька разів на день можна було зустріти в різних місцях Кам'янця, як не на повозці, то найчастіше пішки. Своїм зверхнім виглядом він мало подобав на поляка. Якось легковажив собі цю зовнішню елегантність, що так характерна була для представників цієї нації: з чорною бородою, в довгім чорнім пальті, часто увесь захляпаний болотом, він не раз і в дощ кудись поспішав під парасолею із заклопотаним виглядом. Під час першої світової війни Шульмінський заходився коло організації міської хлібопекарні і було відомо, що це муніципальне підприємство - для міста взагалі дуже корисне і потрібне - причиняло Шульмінському багато клопоту й неприємностей. Взагалі він був справжнім громадянином міста і поклав дуже багато праці для Кам'янця. Одною із останніх справ, якою дуже захопився Шульмінський і значіння якої виходить далеко поза межі Кам'янця, була організація в Кам'янці Українського Державного Університету. Кам'янецька міська дума зробила для тієї справи дуже багато, і все головним чином з ініціятиви Шульмінського.

Інші представники польського громадянства не стояли так близько до "Просвіти", як Шульмінський, але часом навідувались до Товариства та взагалі були в досить близькім знайомстві з окремими діячами "Просвіти". До таких належить Тадеуш Вячеславович Залєнський. Т.Залєнський був відомим у Кам'янці лікарем і бактеріологом. Одночасно він був товаришем по службі Солухи. В останні роки життя Солухи, коли він заслаб на сонну хоробу, Залєнський багато зробив для хорого, між іншим, їздив до Львова за спеціалістом лікарем. В досить близькім знайомстві з діячами "Просвіти" був також відомий у Кам'янці адвокат Маковський, згодом президент найвищого адміністративного суду в Польщі. В останні часи, при організації Кам'янецького Українського Університету, близьку участь в цій справі брав також поляк. старий професор природознавства в одеському університеті Бучинський. Він якраз тоді пішов на пенсію, покинув Одесу і перебрався у своє родинне місто Кам'янець.

Окреме місце в історії українського руху на Поділлі, головно в історії кооперації в цій губернії, належиться видатній людині, теж полякові по походженні, Йоахиму Августинову Волошиновському. Це постать дуже видатна, хоч. правда, й трохи таємнича. Вистачить сказати, що після 1905 року коли було проголошено волю преси, він один із перших почав видавати часопис-тижневик українською мовою під назвою "Світова Зірниця". Це був популярний часопис для селян і друкувався "ярижкою", себто російським правописом, щоб людям легше було його читати. Своїм змістом був для селян дуже цікавий і, між іншим, і. гаряче проповідував споживчу та | іншу кооперацію, так що Волошиновського можна вважати, у великій мірі, батьком кооперації на Поділлі. Волошиновський майже сам-один заповнював статтями свій невеликий журнал, але треба сказати, ці статті як своєю тематикою, так головно формою були блискучі: це був зразок, як треба писати для наших людей у селі, що до того часу зовсім не читали жадних часописів і взагалі на 80% були неграмотні. Волошиновський - чоловік взагалі дуже мудрий - пояснював успіх свого часопису тим, що він постійно мешкає в селі (мав невеликий маєток) і до тонкощів знає народню мову, а про що писати для наших людей - то я "зразу маю тему, як поговорю із своїми дядьками-сусідами, стоячи на воротях". І справді, українські часописи для селян, що потім виходили у Києві - як "Засів", "Село", "Маяк"- і де писали наші українські інтелігенти - письменники і журналісти (між ними Грінченко, Грушевський та інші), не могли дорівняти щодо мистецтва популярности "Світовій Зірниці". Одначе нас, тоді молодих українців, дуже інтригувало, чому Волошиновський - поляк взявся видавати український часопис і за які, власне, гроші. І ось тоді була чутка, що гроші йому дали польські поміщики, а він, Волошиновський, взявся за те боротись у своїм часописі з аграрними непорядками -страйками, підпалами панських маєтків і т.д. Це було дуже подібне на правду, бо тоді - під час першої російської революції в 1905 - 07 рр. - аграрні виступи по селах були на порядку денному і справді, народ, не чекаючи на земельну реформу, що мала перевести Державна Дума, в багатьох місцях по свойому розумінню, самотужки, викурював із села поміщиків і підпалював скирти з хлібом у полі, а часто й цілі економії з будинками; траплялись також вбивства поміщиків та управляючих і под. І у "Світовій Зірниці", справді, часто з'являлися тоді статті, що закликали селян до терпеливости і пояснювали, що нищення майна, чийого б то не було, робить шкоду усьому суспільству. Волошиновський не був проти земельної реформи, але у своїй "Світовій Зірниці" проповідував поміркованість і поступовість, а також підкреслював, що люди на селі бідують не тільки тому, що мало землі мають, а також і тому, що зле на ній господарюють. Але суспільство українське було тоді настроєне дуже радикально, і хоч "Світова Зірниця" була органом українським, одначе до неї ставились дуже стримано, навіть напіввороже і називали її "Світова Дурниця". Тільки коли хвиля революції перейшла, а "Світова Зірниця" й далі виходила і загалом, треба сказати, - була органом цілком пристойним, відношення до неї покращало і, оскільки ми чули, до Волошиновського писав листи й Борис Грінченко, схиляючи його перейти на український правопис, що Волошиновський і зробив. Коли б треба було усталити політичне обличчя Волошиновського, то належить гадати, що при царському режимі, його треба було б зарахувати до поляків-українофілів, гаслом яких було: "Хоч я поляк, але оскільки я жию серед українського народу, то мушу й працювати для нього". Але надійшли інші події: революція 1917 року, самостійна Польща, самостійна Україна, і в який бік пішли симпатії і пляни Волошиновського - трудно сказати. Пам'ятаю лише, що в 1920 році, коли було підписано польсько-український союз і формувався спільний наступ союзних армій проти большевиків, то до Кам'янця-Под[ільського], що був тоді столицею України, - фактично відомого "чотирикутника"- приїхав Волошиновський і випустив на початку травня 1920 року одне чи два числа "Світової Зірниці". Пригадую, перше число відновленого часопису урочисто вітало польсько-українську дружбу і об'єднаний похід на спільного ворога - большевиків. Сам Волошиновський, що приїхав до Кам'янця, відновив знайомство з подільськими українцями (бо десь від 1912 року він мешкав у Києві) і, оскільки можна було спостерегти, цікавився настроями українців та їх ставленням до історичної події, якою був підписаний щойно Варшавський Договір. Згодом виявилося, що Волошиновський відігравав у той час немалу ролю. Як говорили, він під час походу польсько-українських армій на Київ супроводжував Пілсудського в його вагоні-сальоні. Ми здогадувалися, що Волошиновського було приставлено до Начальника Речі Посполитої Польської як мудру людину і доброго знавця України, а зокрема Поділля та його народу. Як відомо, цей, спочатку майже тріюмфальний, похід дуже швидко скінчився наглим відступом, так що роля та напрям праці Волошиновського як дорадника Начальника Польської держави не встигли виразніше позначитись. Під час Польської Держави Волошиновський оселився на Волині і був обраний звідси членом польського Сенату. Перебуваючи на еміграції в іншій державі, поза Польщею, я не мав можливости слідкувати за діяльністю Волошиновського, одначе не пригадую також будь-яких його публічних виступів взагалі чи в обороні українців зокрема. Маю враження, що хоч Волошиновський, може, й не поділяв політики Польщі супроти українців, але бачив, що нічого не вдіє із загальним настроєм, і тому мовчав. А може, мовчав тому, що поділяв. Не маю підстав твердити ні першого, ні другого. Очевидно, про це щось більше можуть сказати українці з Волині, зокрема з Луцька, де Волошиновський мешкав. В кожному разі, це постать небуденна і його значення, як визначного культурного діяча і піонера-кооператора на Поділлі, особливо в роках 1906 -13, не підлягає запереченню[...]

Але вертаюсь назад, до часів ще перед першою "Просвітою", до 1905 р.

В українському житті Кам'янця, а власне, можна сказати, цілого Поділля, він зазначив себе одною помітною подією: єпархіяльним архиєреєм Подільським і Брацлавським призначено єпископа Парфенія. З іменем єпископа Парфенія зв'язана відома справа перекладу і першого офіційного синодального видання Євангелія українською мовою, а згодом, під час революції 1917-19 рр., й початки української автокефальної церкви.

Ці моменти дають право сподіватись, що колись ми будемо мати повну біографію нашого єпископа-українця, нині ж я спинюсь головним чином на періоді перебування єпископа Парфенія на Поділлі.

Єпископ Парфеній, в мирі Левицький, син священика, був родом українець з Полтавщини. Про його походження, зрештою, досить говорила його зовнішність типового українця з чорними очима. Подібний він був значно до пок[ійного] Є.Х.Чикаленка.

Не знаю, коли й яким способом стало відомо, що єпископ Парфеній є свідомий українець, бо в ті часи особа на такім високім офіційнім становищі не тільки не могла собі дозволити про це розголошувати, а навпаки, мусіла абсолютно мовчати, але першими про це довідались і, у всякому разі, першими почали це використовувати - семінаристи.

Як я вже писав вище, шкільний рік 1904/05 у Подільській Духовній Семінарії був роком жорстокої о переслідування та "ізбієнія" "українських младенцев" - семінарія мусіла видержати цілорічний тяжкий режим. І ось, в нагороду за це, - восени 1905 р. - маніфест 17 жовтня про свободи, а до того ще й новий архиєрей - українець. І ректор семінарії о.Малиновський та його прибічники мусіли безсило дивитись на те, як їх тяжка праця пішла намарно і як у Подільській Семінарії "гідра українофільства" знову та ще й зухвало почала підносити голову.

Семінаристи-українці майже не крились зі своїм українством - по клясах вільно читали українську літературу та всякі численні тоді українські й російські періодичні видання, до театру й на українські вистави ходили цілими гуртами, а семінаристи з вищих кляс одверто "путались" із старшим українським громадянством і бігали по місті, виконуючи всілякі доручення у зв'язку з заснуванням "Просвіти".

Такий же настрій, зв'язаний головним чином з тим фактом, що на чолі єпархії стоїть архиєрей-українець, був і на провінції, в губернії. Тут цю обставину почали використовувати передусім так звані двоклясові школи та Вінницька церковно-учительська школа - установи, що підготовляли учителів для церковно-приходських і двоклясових шкіл, що підлягали духовному відомству на чолі з архиєреєм. Учителями в тих школах служили здебільша укінчені семінаристи з Духовної Семінарії, між якими досить було свідомих українців, і в деяких з цих шкіл в ті часи цілком офіційно запанувала українська атмосфера. Пам'ятаю, що під цим оглядом виділялись:

Чорнокозинецька двоклясова школа Кам'янецького повіту, Жванчицька - Ушицького, а також Вінницька церковно-учительська школа, - тип близький по програмі до учительських інститутів, тільки духовного відомства. Тут один час був завідуючим священик Погорілко, академіст, людина високоідейна і активний українець. Потім мені доводилось багато зустрічати по Поділлі людей - його учнів і прихильників, у яких залишились про свого провідника дуже гарні спомини.

Таким чином, увесь цей рух був наслідком лише того одного факту, що на чолі єпархії стояла людина, про яку говорили, що то - свідомий українець. Одначе цей рух ще більше поширився на Поділлі, і особливо серед духовенства, коли стало відомо, що Святіший Синод, після прихильного висновку Російської Академії Наук і в порозумінні з нею, доручив Подільському Єпископові Парфенію переклад Святого Письма Нового Заві і у, а власне. Євангелії й Апостольських Посланій на українську мову. Таким чином. Подільського Єпископа офіційно закликав "сам" Святіший Синод стати активно коло української справи. Це - був величезний "козир" в руках української молоді, головним чином подільських семінаристів. Бо треба знати, що по глухих закутках Поділля все-таки сиділо дуже багато глибокопровінціяльних "замогорєлих во днєх своїх" батюшок та псаломщиків, вихованих у великій повазі до "устоєв" і до начальства, для яких архиєрей був Бог, а Синод ще щось більше, недосяжно-високе і які чистою українською мовою доводили, що ніякої української мови немає і що всі "оті", котрі носяться з своїми українськими книжками, - то "враги отєчества, опасниє й погібшіє люді", яким за життя місце в Сибірі, а на тім світі - на дні пекла. І ось всі ці "шибеники", яких вони "не предают в руки правосудія" лише з тієї простої причини, що це - здебільшого їх рідні діти, дістали можливість тикати пальцями і показувати "чорним по білому", що ось "Святешній Сінод" і архиєрей визнають оту кримінальну мову і - подумайте собі! - цією мовою буде друкуватися не щось собі таке, а Святе Євангеліє!

Старенькі батюшки докірливо хитали головою, але вже нічого не говорили, мовчали: раз туї "замішаний" сам архиєрей та ще й до того "Свягєйшій Синод", то треба мовчати: щось справді у світі змінилося...

Для переведення цілої праці перекладу Святого Письма Нового Завіту єпископ Парфеній утворив комісію, до якої запросив людей з вищою богословською освітою, але таких, що добре знають українську мову, а також інші мови - старі та нові. Таким чином, до комісії увійшли такі особи: о. протоієрей Юхим Сіцінський, протоієрей Кирило Стиранкевич, учитель Духовної Семінарії - Афаній Захарійович Неселовський, смотритель Городської Школи Сергій Митрофанович Іваницький, учитель Жіночої Духовної Школи - Микола Іванович Бичковський і ще один учитель Духовної Семінарії - Михайло Петрович Савкевич.

Про деяких членів комісії я вже згадував, тепер згадую лише про нових. О.Кирило Титович Стиранкевич у той час був настоятелем т зв. Старого Собору у Кам'янці і був вже людиною поважного віку, десь за п'ятдесят років. В молодих літах як студент Київської Духовної Академії був переконаним українцем та виявив себе активним членом київської української громади і людиною великих здібностей. Про Стиранкевича, між іншим, згадує у спогадах своїх Чикаленко, зазначуючи, що в той час Стиранкевич співробітничав у галицьких виданнях і гам вийшла навіть окремою книжечкою його невелика повість "За громаду", під псевдонімом К-Подоленко. Одначе в той період, про який згадую, о. Сгиранкевич активно як українець себе не виявляв. Коли ж надійшла така справа, як переклад Євангелія, о.Стиранкевича запросили до комісії як старого українця і людину з високою богословською освітою. Миколу Івановича Бичковського, з походження волиняка, запрошено до комісії як члена-секретаря.