краєзнавство / регіони / В.Приходько / Під сонцем Поділля / стор. 6

Комісія звичайно збиралась в архиєрейському домі, два рази в тиждень, і тут провадила свою працю. Як відомо, завданням комісії не було дати новий переклад Святого Письма, а проредагувати той, що був зроблений у 60-х роках XIX стол. священиком Морачевським. Цей іменно переклад Святіший Синод і Академія Наук ухвалили покласти в основу праці комісії. Проте праця не була легка й менш відповідальна. Завданням комісії було проаналізувати кожне слово перекладу Морачевського: порівняти його з текстом оригіналу, з текстами в інших мовах, а крім того, із всіх можливих українських виразів і слів вибрати найбільш відповідні. Текст, ухвалений комісією єпископа Парфенія, відсилано ще до Академії Наук, де його переглядав, коли не помиляюсь, академік Шахматов, після чого він знову вертався до Кам'янця і тут комісія ухвалювала остаточну редакцію. Остаточно Євангеліє під доглядом тієї комісії й друкувалось, а справа з друком не була така легка: видання мусіло вийти без ніякої помилки, але авторитетним коректором могла бути лише ця комісія, і мені доводилось часом бачити широкі коректурні "гранки", що мандрували з Москви, з московської синодальної друкарні, до Кам'янця, а звідси, коли не помиляюсь, знов-таки через Петербург назад у Москву. 1 кожний новий аркуш друку мусів зробити цей шлях кілька разів, аж до остаточного дозволу друкувати. Секретар комісії М.Бичковський оповідав мені, що уся ця робота вимагала багато клопоту і великої уважности.

Одначе все ж це велике діло досить успішно посувалось наперед і, нарешті, в 1907 р. український народ дістав Святе Письмо рідною мовою, видрукуване з благословення найвищої церковної влади. Ми, подоляни, були дуже горді тим, що ця, така велика, всенаціонального значення справа розпочалася і щасливо завершилася у нас, на Поділлі, і очі усього свідомого української о громадянства звернені на наш Кам'янець[...]

Треба було прокладати шлях у цілком новій ділянці - підготовити і призвичаїти думку народу і духовенства до уживання рідної мови у церкві, врешті треба було, аби якимсь способом найширше оповісти, що українці вже мають і можуть користуватися Святим Письмом на рідній мові. В зв'язку з цим у самої комісії виринула думка, щоби в найближчу Великодню ніч, під час служби Божої, коли звичайно читається Євангеліє на кількох мовах, у церквах Поділля прочитати Євангеліє також українською мовою. Це тепер уже можна було зробити на законій підставі, бо Євангеліє було видано з благословення Святішого Синоду. Але, оскільки пригадую, на той час ціле Святе Письмо ще не вийшло з друку і тому єпископ Парфеній дав замовлення синодальній друкарні, щоби було видане на окремих аркушах лише Великоднє Євангеліє. Дійсно, це зроблено і по цілій Подільській губернії, кожній парохії, вислано такий окремий художньо виконаний листок з Великоднім Євангелієм на українській мові і з пропозицією від єпархіяльного єпископа прочитати його нарівні із слов'янським текстом.

Таким чином, на Поділлі у 1907 р., уперше в Україні, залунало з висоти церковного амвону Слово Боже до народу його рідною мовою. Особливою урочистістю було це обставлене в Кам'янці, в Катедральному Соборі, коли під час Архиєрейської служби в церкві, переповненій офіційними представниками влади і народом, під радісний гомін дзвонів уперше пролунало:

"Спочатку було Слово. І Слово було у Бога. І Бог був Слово"...

Звичайно, не треба додавати, що Подільська ",Просвіта" до цілої справи перекладу Святого Письма виявляла увесь час велике заінтересування, а через своїх членів - о. Сіцінського та С.Іваницького, що були й членами комісії для перекладу, завсіди була в курсі діла. Зараз по виході Св. Письма із друку "Просвіта" виписала для себе значну кількість примірників із синодальної друкарні, і через книгарню Товариства багато розійшлося Святого Письма, а ще більше Великоднього Євангелія по селах Поділля);...]

Факт, що на чолі єпархії стояв єпископ-українець, його акція, та ще з доручення Синоду, в справі перекладу Св. Письма на українську мову дуже швидко дала свої наслідки: духовенство Подільської губернії, особливо в особі своїх ліпших і більш прогресивних представників, безумовно зрушило в національному українському питанні з мертвої точки. Причім для належної оцінки цього факту треба зазначити, що з боку єпископа Парфенія духовенство ні разу не чуло якої ось виразного, хоч би навіть напівофіційного, заклику ставати на національний грунт. Отже, коли це робилося з боку подільського духовенства, то робилося не з наказу "начальства", а з власного бажання, духовенство само старалось поступовання свої о Владики витолкувати у бажаний для себе бік. Правда, був такий факт, що одного разу, скоро по заснуванні "Просвіти", єпископ Парфеній з власної ініціятиви заїхав особисто до бібліотеки читальні "Просвіти", оглянув її, пожертвував 25 карб., а потім пізніше прийняв звання "почесного члена" Товариства, що, звичайно, "Просвіта" старалася широко використати в цілях агітаційних, особливо серед духовенства. Але ж трохи згодом єн. Парфеній уже так ніби мусів сам анулювати цей свій вчинок: до нього явилася депутація від новозаснованого тоді "Союза Русскаго Народа"* і просила "благословить благоє начинаніє". Ясно, що єпископові, в його положенні, нічого не залишалось, як "благословить і внести лепту" - і то не меншу, ніж одержала "Просвіта". Пам'ятаю, тоді виходив у Києві невеличкий тижневик "Слово", орган українських соціял-демократів, і в цім журналі дісталося і єн. Парфенію за "Союз Русскаго Народа", і "Просвіті" за її почесного члена. Як пригадую, кам'янецькі українці дуже обурювалися тоді заміткою "Слова": їм, мовляв, легко там сидіти в редакції та критикувати, а спробували б вони прийти сюди та тут конкретно працювати. Чого ж вони хотять: чи щобєп.Парфеній вигнав депутацію "Союз Русскаго Народа" і сам, звичайно, за ним вилетів, чи щоби "Просвіта" викинула єпископа Парфенія із почесних членів і тим самим себе закрила. Словом, я хотів зазначити, що становище єпископа Пафенія в ті часи було дуже складне і, в усякому разі, не дозволяло йому самому ні офіційно, ні приватне виступати одверто і активно в будь-якій українській справі. Отже цікаво, що досить було лише натяків - і серед подільського духовенства започався певний рух.

Передусім це відбилося на місцевій єпархіяльній газеті "Подолія". Ця газета була офіційним органом і тому, як правило, мусіла б бути правою і реакційною. Між тим, поза загальним благочестиво-єлейним тоном, якого старанно надавав їй "для порядку" редактор С.С.Дложевський, він же сам уміщав в ній статті, що трактували деякі болючі питання далеко "неблагочестиво", і в "Подолії" часто писали люди дуже ліберальних поглядів. Зокрема, туї систематично почали з'являтись статті і по українському питанню, правда, із тактичних міркувань, в "благонамірених" рамках, себто не про питання в цілому, а, головним чином, про мову та школу. Ці статті здебільшого писали: член І-шої Державної Думи, священик Балтського повіту о. Антоній Гриневич, прот. Ю. Сіцінський, свящ. Григорій Мельницький та інші. Так само газета досить часто уміщувала файлетони-оповідання українською мовою. "Подолію" обов'язково висилали до кожної парохії, тут її читали священик, псаломщик, учитель і таким чином під оглядом популяризації українського питання ця газета зробила на Поділлі досить поважну працю.

Другим явищем, характерним для того часу, було уживання української мови в церковних проповідях. Правда, це починалось дуже обережно і помалу, але починалось. В зв'язку з цим рухом вийшли на Поділлі навіть два друковані збірники проповідей, авторами яких були подільські батюшки. Одним із авторів був священик з містечка Пикова Вінницької о повіту Степанківський, батько відомого українського політичного діяча, а другим - священик Проскурівського повіту Ванькевич. Книжка його, для якої він здобув благословення Преосвященного Парфенія, мала назву ",Проповіді до Малоруського народу". На моє запитання, чому не українського, о. Ванькевич відповів мені, що йому порадив так зробити Преосвященний, щоби не дуже "зривати очі" різному начальству.

У кожному разі, так або інакше, українське питання на Поділлі все поважніше ставилось на порядок денний, все більше набирало тенденцій вийти за межі чисто приватних рамців на ширший терен громадянського і державної о життя. На цей раз стала справа про певного роду "українізацію", висловлюючись сучасним терміном, тих шкіл на Поділлі, що випускають учителів. Приводом до цього був новий пореволюційний закон, який мав на увазі, здається, головним чином поляків і жидів і по якому певні школи могли запровадити у себе науку тієї чи іншої місцевої мови, історії та літератури, але на свої власні кошти. Отже, з ініціятиви Подільської "Просвіти" розпочато акцію, щоби такі предмети запровадити у двоклясових школах, які готують учителів для церковно-приходських шкіл, а семінаристи-українці розпочали аналогічну акцію відносно Подільської Духовної Семінарії. Що ж до потрібних коштів, то рахували, що їх може асигнувати Подільський єпархіяльний з'їзд із єпархіяльних сум, а як ні, то потрібних на це три-чотири тисячі карбованців "Просвіта" надіялась роздобути шляхом різних пожертв. По Поділлі почалася за цим відповідна агітація, писали на цю тему й українські газети, але головна зупинка була з цього приводу, що, поперше, треба було, щоб єпархіяльний з'їзд духовенства признав необхідним запровадження українських дисциплін у своїх двоклясових школах та Духовній Семінарії і набрався сміливости звернутись за дозволом про це до російського Святішого Синоду, а, подруге, - треба було, щоби Синод таку невидану новину дозволив. Отже, все ж перше слово було за Подільським єпархіяльним з'їздом. З'їзд же цей був так ніби свої о роду парляментом Подільської єпархії: він складався із 60 осіб священиків, якщо не більше, - членами його вибирали на місцях людей поважніших та старших - і вирішував він деякі справи, що торкались місцевого єпархіяльної о життя. Справи ж ці були такі: утримання духовних шкіл на Поділлі, інтернатів при семінарії та єпархіяльних жіночих школах, далі - єпархіяльна фабрика свічок, емеритальна каса подільського духовенства і тому подібне. Правда, по закону, всі постанови йшли на затвердження місцевого архиєрея, але часом так бувало, що між з'їздом та єпископом йшла скрита або навіть одверта боротьба. Отже, хоча ми дуже надіялись, що в нашій справі допоможе єпископ Парфеній, але, з другого боку, немало й потерпали: це ж мав бути перший колективний виступ духовенства єпархії і то в такім питанні, яке ще до недав-нього часу було абсолютно "недопустими" і яке й тепер було дуже й дуже сумнівним. Що скаже Синод - чи не розсердиться за таку "дерзость". А, потрете, що скажуть батюшки на місцях: вони-то аматори поспівати українських пісень, але ще невідомо якої вони заспівають, коли торкнеться справа "серйозного"... Отож, маючи все те на увазі, кам'янецькі "просвітяни" числили, що доведеться ще добре поагітувати в кулюарах з'їзду, аби добитися бажаних для нас рішень. Одначе явившись якось на з'їзд, ми побачили, що тут уже й без нас праця йде - аж кипить. По коридорах кам'янецької двоклясової школи, де відбувався з'їзд, уже бігали семінаристи, лапали батюшок за поли і палко доводили їм про необхідність запровадження українських дисциплін в Духовній Семінарії та двоклясових школах. Одначе виявилось, що на цей раз склад з'їзду, а головно дух його, вже далеко не був подібний до старих передреволюційних з'їздів, де засідали лише "благонамірені" благочинні і ухвалювали лише те, що було "благоугодно" начальству. На цей раз подих революції 1905 р. докотився й до глухих закутків Поділля: на з'їзд приїхали здебільшого молодші батюшки, а із старших більш поступові; між одними й другими було кілька цілком наших людей - свідомих українців, і питання про запровадження українських дисциплін в Духовній Семінарії та двоклясових школах Поділля вирішено дуже швидко і цілком позитивно. Розуміється, для такого вирішення мало велике значення й те, що й єпископ Парфеній хотів того, але треба зазначити, що постанова з'їзду - була безумовно щирим виразом волі з'їзду. Взагалі на тому з'їзді панував остільки вільний український дух, що семінарській молоді, яка там бувала, просто закрутилась голова, і в безпосереднім зв'язку з цим з'їздом у семінарії тоді мало не трапився - чи, власне, таки й трапився - досить великий, як на ті часи, скандал. Справа була така: з'їзд духовенства відбувався десь у другій половині вересня, а на 26-ого цього місяця в Подільській Духовній Семінарії припадав храмовий празник - Івана Богослова - з традиційним концертом-бальом. Само собою, що па баль запрошено й цілий з'їзд in corpore. Батюшки, звичайно, радо згодились, бо кому ж не приємно відвідати свою Alma Mater та згадати молоді літа. І дійсно, на вечір прибуло дуже багато священиків - здавалось, ніби сюди прийшло усе Поділля. Семінаристи були супроти гостей з провінції дуже уважними господарями, буфет почав досить жваво працювати ще до концерту і нас і рій утворився щирий і навіть "підвищений". Нарешті, розпочався концерт. Семінарська заля - повна народу; на передніх стільцях, як подобає, всяке начальство: архиєрей, губернатор, жандармський полковник, всякі військові та цивільні чини, педагогічний персонал кам'янецьких шкіл і, нарешті, представники духовенства цілої єпархії. Програма концерту на дев'ятдесят відсотків українська - начальство, з огляду на архиєрея - "україночіла", не дуже то й опиналося. Настрій на залі і у виконавців урочистий і гарний.

Ось минає точка за точкою - співи, музика, деклямації, викликаючи голосні оплески. Нарешті остання точка - хор, прекрасний семінарський хор, під орудою семінариста Олександра Погорецького, виконує попурі з українських пісень. Настрій на залі з кожною піснею наростає, оплески переходять в овацію і наприкінці всі гості встають, вибухаючи новими оплесками і окриками біс". Але зненацька залю перетинає громовий бас: ",Просимо "Ще не вмерла Україна" - і до нього приєднується цілий хор голосів з різних кутків. Диригент несміло поглядає на єпископа Парфенія, той злегка киває головою - і по залі, вперше у цій залі, розлягається могутній український народній гімн. Публіку ніби пронизала якась електрична іскра - всі повскакували з місць і закінчення гімну покрилось голосним і однодушним "ще раз". Іскра від публіки передалась хорові, і другий і третій раз він співав у якомусь екстазі. Все це вийшло несподівано, експромтом, але тим більше ошоломлююче. Губернатор, жандармський полковник, всяке начальство стояло заскочене, лупаючи очима і лише чуючи навколо себе могутній натхненний спів. Нарешті, трохи схвильована публіка вже наставилася до виходу, як тут зненацька почувся пискливий ображений голосок якоїсь дами-патронеси: "Просим "Боже, царя храні!" Це так різнуло дисонансом, а хор був так схвильований усім попереднім, що коли диригент дав знак до співу, то за ним вирвалось кілька поодиноких голосів і... стали. Зрізали! Зрізали скандально на самім початку. Публіка зашикала на знак порядку. Схвильований диригент дрижачими руками почав видобувати з камертона "і он: до-мі-до-мі... "Боже, Царя Храні"- почав хор, - "Сіль..." і став! Так заїхав, що далі нікуди! На залі запанувала страшна ніяковість. Всі почервоніли і поспускали очі. Губернатор стояв в "положеній не хуже губернагорскаго"... А ціла справа мала яскравий вигляд "скандалу в благородном сімействі". Схвильований до краю диригент безпереривно бив камертоном по руці і прикладав його до вуха, нічого при тім не чуючи, і хор утретє почав злощасний гімн. На цей раз до непевних голосів співаків там і сям по залі приєднались несміливі баски переляканих батюшок та публіки і гімн з тяжкою бідою дотягнули до кінця.

Я не знаю, чи ділились почесні гості за сервірованим столом своїми враженнями від двох гімнів і що взагалі говорилось з цього приводу, тільки мені потім відомо стало, що бідний диригент дістав у тім місяці "тройку" за "поведеніє".

Що ж до єпископа Парфенія, то пошепки говорили, що на нього полетіла у Петербург пачка доносів. Зрештою, це не було особливо сенсаційною новиною: вже скоро після прибуття єпископа Парфенія на Поділля з Петербургу доходили до нас чутки, що у Синод раз-у-раз приходять доноси із Кам'янця з обвинуваченням Подільського архиєрея "в опасном украінофілствє"[...]

* "Союз Русскаго Народа" - реакційна організація, що постала у Росії, в різних містах, і об'єднувала в собі прихильників старого ладу, що були ворожі революційним змаганням як великоросійського, так і інших народів.
Прим. автора.