краєзнавство / регіони / В.Приходько / Під сонцем Поділля / стор. 2

Отже, поза тим, певний відсоток семінаристів брав до читання книжки і виявляв зацікавлення українством. Звичайно, ступінь цього зацікавлення і напрямок його були теж неоднакові і залежали від різних успособлень і настроїв молодих адептів українства, а десь певно, головним чином і від того, які саме книжки вони прочитали і які з книжок зробили на них найсильніше вражіння.

Так, наприклад, ті, яким найбільше подобались Грінченкові "Під тихими вербами" та "Соняшний промінь", ідеалізували село та уявляли себе ідейними робітниками серед народу в ролі учителів, священиків, агрономів тощо. Хлопці, яким подобалася книжка Кенана "Сибір", більше революціонізувались і зацікавлювались політикою. Нарешті, книжка Дрепера "Боротьба віри з наукою", що була в тій же таємній бібліотеці, звертала думку нових українців в бік атеїзму, часто якраз напередодні закінчення богословської освіти. Спільне, що в'язало молодих адептів українства, - це був ідеалізм, бажання служити свойому народові і політичне прозріння: передусім на прикладі становища українського письменства й мови молодь яскраво бачила й навіть вже на собі відчувала гніт існуючого режиму. З другого боку, походячи з села, постійно стикаючись дома з селянами в щоденному житті, семінаристи на власні очі бачили і дуже добре собі уявляли той гніт, який тяжить над українським селом з огляду на ненормальні аграрні відносини. Взагалі треба зазначити, що, власне, через це саме революційність семінаристів-українців (як і загалом української інтелігенції) була значно глибша і значно більш психологічно обгрунтована, ніж революційність міської "общеруської" поступової молоді - із гімназистів та студентів, що, походячи з кругів міського урядництва або купецтва, як правило, ні робітників, ні селян в щоденному житті не бачили, а той культурно-національний гніт, який гостро відчував кожний свідомий українець, не маючи правана свою книжку чи газету, зовсім не був знаний революціонерам - "общеросам". В цій саме психологічно поверховій революційності криється й причина того, чому російські студенти-революціонери так легко зараз по виході зі школи ставали цілком льояльними громадянами, а їх коротка революційність - лише "увлеченієм молодості" і чому, з другого боку, серед української свідомої інтелігенції ми досить довго шукали б прикладів зрадництва своїх ідеалів[...]

Деякі семінаристи-українці, що думали йти на село священиками, заздалегідь вирішали, що вони мусять виголошувати проповіді церкві українською мовою, а тому повинні навчитися їх складати писати (про інші форми українізації церкви, а тим більше про автокефалію української церкви, навіть і мови не могло бути). І справді, тоді ж мені розповідали товариші під великою тайною, шестиклясники уложили цілу збірку проповідей українською мовою а потім, по ночах, лазили на горище в "общежитії", де їх і видрукували на гектографі. Це було приблизно в 1903-1904 році. На великий жаль, мені не довелось бачити цеї "нелегальної" літератури, але як у когось із бувших питомців Подільської Семінарії вона затрималась, то безумовно хоч одному примірникові проповідей, друкованих на горищі, належиться почесне місце в Українському Національному Музеї як дорогій пам'ятці[...]

Передовсім стояв принцип: всюди в товаристві розмовляти по-українськи. І оскільки це нам здається тепер природним, остільки в ті часи було майже завсігди демонстративним і вимагало таки чималої "хохлацької" впертости і твердости: прийти часом перший раз до чужої хати, де "отродясь" (зроду) не розмовляли "на єтом язикє", і на тобі: "безперечно", "з точки погляду", "політична ситуація", "ненормальні стосунки"... А це звідки? Що за мова? Що за якісь невидані люди! Таже він, Іван Іванович імярек, з дня народження у Ольгополі живе і нічого подібного не чув. Отже, наприклад, служниця, - ану, ходи сюди, Харитино! - хіба ж вона зрозуміє ваші оті "категоричні заперечення" і "нелогічні міркування"? І починалася баталія! Або кінчалась справа "іспитом": "Ну, харашо, а какже ви, молодий челавєк, напішите, напримєр, на вашем "язике" хотя би такоє, скажем, отношеніє: "Принімая во вніманіє вишеізложенниє обстоятельства і ссилаясь на нєопровєржимия доказательства" й т.д. І треба було молодому бурсакові часом багато сприту, щоб відбитись з честю від настирливих екзаменаторів, які згори майже кожну відповідь критикували!

Але це охоти не зменшало, лінію провадилось до кінця! Листи до всіх писали по-українськи, в альбом панночкам вірші лише українські і - horribile dictu! - навіть візитові карточки й ті по-українськи! -"Подумайте, - скаржилась часом матушка своїй сусідці по парохії, - не знаєм, что с нашим Мішенькой приключілось: то всєгда пісал нам пісьма, как полагаєтся: "Дорогіє папаша і мамаша", а сегодня -представьтє сєбє, отєц Кірілл даже сплюнул, когда прочітал: "Любі мої батьку та мамо!" Ну, что ви на етоскажетє?!" - " І не говоріте, Наталія Степановна, - відповідала їй в тон сусідка, - оні там, в етой семінарії, все, кажется, показились! Думаєте, наш Мітенка лучшую встругнул штуку?! На днях прісилаєт поздравлєніє дочкє нашей монопольщіци - кажется, сімпатія! - і что би ви думалі: прекрасная візітная карточка, с золотимі обрєзамі, а посєрєдінє напєчатано:

"Дмитро Левицький"! Даже наш фурман смейотся, каже: "Тепер ми з паничом Митьою однаково називаємось!" І откуда у ніх взялась ета мода на мужічество - сама нє понімаю! Тєпєр часто даже наші сєльскіє "муді" стараются говоріть "по-панському", а оні - ",наоборот!"[...]

Ворожнеча в семінарії між українцями й неукраїнцями ніколи не набирала змісту і форм справжнього злобного ворогування. Українці дивились на неукраїнців як наматеріял, що ще підлягає обробці, а ці останні... все ж вони були також українцями і свої дебати про нездатність української мови для вищої культури провадили тією ж таки українською мовою! А поза тим безперечно відчувався вплив "головного заправила" В.Чехівського. Високий, ставний, з гарним, характеристичним обличчям і блискучими чорними очима, - він одним виглядом імпонував усій семінарській молоді. А його спокійна вдача, тактовність у зносинах з молоддю, без бажання ",подобатись", і ліберальні погляди та поступовання з приводу таких речей, як заборона семінаристам ходити до театру та до міста без дозволу і т.п., зробили його дуже популярним в цілій семінарії. Нарешті, його проповідь українства, серйозна й одверта, щирий демократизм, в кращому розумінні, а разом з тим глибока релігійність, з якою він не тільки не ховався задля ради "людей", але всю свою проповідь базував на Євангелії, робили особу його високоавторитетною не тільки серед прихильників - українців, але й взагалі серед усіх учнів семінарії...

Одначе, не вважаючи на незгоду між українцями й неукраїнцями, бували в Подільській Семінарії моменти, коли вся вона якось стихійно виступала зі своїми українцями солідарне і "єдиним фронтом". Це бувало два рази на рік: 26 вересня - на Івана Богослова - день храмового свята в Духовній Семінарії і на масляну. В ці дні семінарія "видавала баль". І це було як для самої семінарії, так і для цілого Кам'янця подією неабиякої ваги! Поперше, в семінарії найкращий у місті хор і найкращі оркестри - духова та струнна; подруге, семінаристи, взоруючись на своїх батьках, провінціяльних батюшках, завжди добре нагодують гостей, потрете, на балю будуть усі вершки й увесь кам'янецький бомонд: архиєреї - правлячий і вікарій, губернатор і віце-губернатор, начальники майже всіх губерніяльних установ, директори гімназії та технічної школи, начальниці жіночих гімназій та духовного пансіону, деякі військові і, нарешті, сила гімназисток, пансіонерок, гімназистів, техніків та їхніх родичів, словом - уся губернія! Отже, треба було за всяку ціну "не вдарити лицем у болото" і показати, що семінарські балі все ж таки цікавіші, ніж у гімназії, хлоп'ячій чи дівочій, чи у пансіоні та взагалі перші в Кам'янці і що, власне, й дивуватись тому нічого, бо семінарія - це все ж гімназія плюс два роки університету.

Як би то не було, а вже за кілька тижнів до балю семінаристи-впорядчики хвилювались, а з ними й семінарське начальство. Ось цей момент і використовували семінаристи-українці для виявлення свого українства. Передовсім і впорядчики балю, і "ферцики", що, звичайно, брали жваву участь в цих справах, і начальство семінарське -всі погоджувались на тому, що літературно-музикально-вокальна вечірка перед танцями мусить бути велика, цікава... - і оригінальна - додавали українці. А для цього треба, щоб у нас деклямували не "Что ти спішь, мужічок", а щось по-українськи, з Шевченка, чого вам ні одна гімназія не докаже! По-друге - хор! Хор мусить виступати цілком з українським репертуаром і, по можливості, серйозним. І це тільки наш хор потрапить зробити - і ніякий інший! - Начальство крутило головою, зідхало, але і начальство, і "ферцики", і впорядчики відчували, якось підсвідоме розуміли, що так, дійсно, коли йде про виявлення свого обличчя назовні, про яскравість, оригінальність, про суперництво з гімназіями та іншими школами, то чим сильна семінарія? Своєю національною монолітністю, своїм органічним нерозривним зв'язком з пахучими полями, лісами та селами, українськими селами, - тим, що вона - збірник народньої національної сільської стихії. І в цім її величезна різниця від інших місько-російсько-жидівсько-польських середніх шкіл в Україні. Араз в тому її сила й перевага, то цю ж свою силу вона й може найліпше виявити. Цього, правда, ніхто тоді не говорив, мало хто це ясно бачив і розумів, але відчували всі. І начальство, зідхнувши і покрутивши головою та викресливши з проекту програми вечірки кілька нумерів українських та вставивши натомість кілька російських і додавши на початок та на кінець "Боже, царя храні", програму до виконання благословляло..]

Так відбувались семінарські балі... Нібито звичайні собі балі, які бували й бувають в кожній школі. А тим часом значення їх в ті глухі безпросвітно-темні часи для українства було надзвичайне!.. Особливо сильне вражіння робили виступи українців-декляматорів на меншу бурсацьку братію з перших трьох кляс, яким дуже імпонували постаті шестиклясників-декляматорів, до яких вони потім горнулись як до недосяжних авторитетів і великих героїв, яких кожне слрво було для них законом.

Так пробув В.Чехівський у Подільській Семінарії коло трьох літ і, очевидно, служив би й далі і все йшло б "нормально", коли б не трапилась одна подія, що викликала страшну метушню, вдарила по Чехівському, по семінаристах і по українському рухові в стінах семінарії. Подія, що мала такі значні наслідки, так ніби нічого особливого не уявляла, але була надзвичайно характеристична, а для тих часів - грізно-революційна. Спиняючись на цій події тепер і розглядаючи її, так би мовити, ретроспективне, по стількох літах, думаєш іноді, що учасники тієї події, може, й самі не надавали їй того значення, яке вона, по суті, мала. Справа ж стояла так. Кінчався 1903/04 шкільний рік. В цім році кінчали Подільську Семінарію якраз ті вихованці, що були найдовше під впливом В.Чехівського - серед них Василь Сумневич, далі -Микола Бялковський, Ярошевич, Зафієвський, Струмінський та інші, яких я вже, на жаль, забув, а почасти й не знав, бо тоді сам я був у п'ятій клясі. Укінчення семінарії було в ті часи певного роду подією як для тих, що її кінчали, так і для самої семінарії. Бо ця школа не була переходовою, а давала закінчену освіту - кандидатів священства. Лише для трьох перших учнів стелилась дорога у духовні академії. Звичайно така подія ознаменовувалась тим, що абітурієнти замовляли у фотографа групу як пам'ятку на ціле життя. Ясно, що так мало статись і в цім році, тим більше, що випуск 1903/04 був якраз сотим випуском Подільської Семінарії. Групу замовили "карточну", себто кожний учасник дав свою фотографічну карточку і фотограф компонував з них групу. На головніших місцях групи, в центрі, розміщали знімки начальства -єпархіяльного архиєрея, ректора, інспектора і цілої семінарської корпорації, а навкруги - молоді люди, що, скінчивши семінарію, ставали кандидатами священства.

Нормально бувало, що до кожної такої групи в житті кандидата священства долучувалась ще група скінчивших "Подольскоє Єпархіальноє Женское Учіліще", - тоді кожна вправлялась в чорненькі рами - чорне із золотом, і від тієї пори, так з піввіку, їздили вони за своїми оригіналами по парохіях рідного Поділля і не один раз слухали, як оригінали, суваючи старіючими пальцями по склі, оповідали своїм дітям, а згодом і внукам, про золотую молодість свою...

Тепер же сталось щось невидане, нечуване. Група, правда з деяким запізненням проти звичайного, з'явилась... але що це?! А де ж владика?! А де ж отець ректор?!! А де ж інспектор, професори?!! І чому з начальства тільки помічник інспектора Чехівський - і то на центральнім, архиєрейськім місці? А це що таке? Що це за люди? І начальство зімліло: "Боже мой! Нєщастниє люді, пропащіє юноші? Как ето? -вибросіть всьо начальство і вмєсто нєго помостіть Шевченка і Костомарова! Етіх безбожніков, рево-люціонєров і сепаратістов! Так вот, Господін Чеховскій, когда ви себя, наконєц, проявілі! Так вот, что ви заптіца!"

І пішла метушня! Надзвичайні засідання правління семінарії, доклади "Єго Преосвященству", донесення Святішому Синоду. А власне, про що докладувати, про що доносити?! Що недогляділи, що проґавили? Та й що цим направиш? - Факт фактом! А факт був у високій мірі неприємний: випуск Подільської Семінарії року 1903/04, в складі усіх вихованців шостої кляси, ухвалив і зробив групу, з якої викинув усе начальство, поставивши в центрі групи свого ідейного провідника В.Чехівського і бюсти виразників свого символу віри - Шевченка й Костомарова. А між цими бюстами терен майбутньої діяльности - українське село.

Ось така група, ось така сталася подія! І варто було дев'ятдесят дев'ять років проповідувати, впоювати, втовкмачувати в державі,! школах, і особливо в духовних школах, ідеї "православія, самодержавія і русской народності", щоб на сотому дістати ось такий дарунок! І то при яких обставинах: коли на чолі церкви і всіх духовних шкіл Росії прокурор Святєйшого Сінода Константін Побєдоносцев!

І почалася "справа"... В.Чехівського зараз же звільнено з посади. А щодо абітурієнтів, то справа вийшла досить тяжка: шкільний рік уже цілком закінчився, семінаристи роз'їхались по домах і правління семінарії відбуло уже всі свої засідання та уложило навіть "розрядні списки", себто остаточно зафіксувало успіхи й поведінку кожного учня. Одначе з приводу надзвичайного випадку начальство не спинилось ні перед чим: кількох звільнено з "шостої кляси", хоч вони склали вже всі іспити і навіть один чи два з них були уміщені в першому розряді як кандидати до духовної академії. Пішла чистка й по інших клясах, що вимітала увесь неблагонадійний під українським поглядом елемент. "І бисть велій плач і смятеніє по весях Подолії", коли панотці дістали чергове число "Єпархіяльних Ведомостей" з "розрядними списках і звідти несподівано для себе й для своїх синів довідались, що "такий то - імярек - уволєн із семінарії постановлєнію Правлєнія". А за що й про що" - про те йшли бурхливі дебати між "батьками й дітьми", під схлипування матушки дячихи: "А я ж тобі, Міша, не казала, що твоє мужичество до добра не доведе? Що з Шевченка ти хліба їсти не будеш!"..

Отакеє сталось лихо з українським рухом в Подільській Семінарії! Але ж ми, бурсаки, довідались лише про фінал усієї тієї події з групою, а все те, що діялось з приводу цілої справи "всередині", себто, що було на засіданнях правління семінарії і яке листування йшло з цього приводу між семінарією, подільським архиєреєм і "Святєйшім Сінодом", - це так і лишилось для нас таємницею. Можна лише сказати, що, безперечно, в Синоді група сотого випуску Подільської Семінарії з Шевченком і Костомаровим на чолі зробила якнайсильніше вражіння і з приводу Подільської Семінарії (а може, й інших українських семінарій) запали в Синоді певні постанови і, десь певно, здорово "нагоріло" начальству [...]

Згодом семінаристи-українці знайшли шлях до бібліотеки-читальні, що була організована при Подільськім Історично-Археологічнім Товаристві, на чолі якого стояв свідомий українець і учений, протоієрей Юхим Сіцінський. В цю читальню він передплачував, між іншим, "Кієвскую Старину", а також - навмисне - газети галицьких москвофілів: "Галичанин" і "Русскоє Слово"*. Із цих газет, в яких галицькі москвофіли лаялись з українцями, ми довідувались про біжучі новини галицько-українського життя, а поза тим мали невичерпане джерело для найщирі-шого сміху. Якби вони знали, яке вражіння справляла їх "література" на Великій Україні, то, десь певне, не присилали б сюди ні одного числа своєї газети...

Так українська національно-освідомлююча робота в семінарії йшла своїм шляхом. Правда, відсутність безпосереднього впливу Чехівського і тяжкий режим відбивалися від'ємне на інтенсивному поширенні українства між учнями, але праця все ж таки йшла непогано. Провід і ближчу участь в цій праці брали: Микола Солчинський, згодом дуже серйозний лікар, розстріляний большевиками; Кость Широцький, теж небіжчик, залишений при катедрі історії мистецтва в Петербурзькім Університеті, автор багатьох праць із цієї ділянки і многонадійний молодий учений; Всеволод Голубович - згодом прем'єр-міністер уряду Української Народньої Республіки за часів Центральної Ради; Володимир Туркало, що скінчив фізико-математичний факультет у Дорпаті і Технологічний Інститут у Томську, один з перших самостійників ще до революції, що помер на еміграції як лектор По-дебрадської Української Господарської Академії; Леонтій Єзерницький, згодом діяч на Поділлі і на Кубані, людина дуже експансивної вдачі, революціонер і дарвініст, звільнений з четвертої кляси семінарії "за упорноє нєпосєщеніє богослуженій і за столь же упорноє ношеніє нєпрісвоєнной форми (сєрая шапка)"; Микола Велікотний, з походження москаль; Пилип Мальований, згодом лікар і багато-багато інших...[...]

*Українських газет з Галичини, звичайно, не пускали до Росії.
- Прим. автора.