краєзнавство / регіони / В.Приходько / Під сонцем Поділля / стор. 3

Перша подільська "Просвіта"

[...] З часів мого перебування в Духовній Семінарії я знав про існування в Кам'янці лише двох старших громадян-українців: один це був наш семінарський лікар Кость Григорович Солуха, про якого ми в семінарії краєм вуха чули, що це "українофіл" (тоді так називали свідомих українців), але з яким ми мали лише випадкові зносини як хорі, другий же був той таємничий "Ргіта", у якого переховувалася наша семінарська бібліотека і який в реальнім житті був смотрителем Кам'янецького двоклясового "училища" й іменувався Сергій Митрофанович Іваницький[...]

З цими двома людьми я й вирішив увійти в ближчі зв'язки. Не пригадую вже, чи встиг я здійснити свій намір, чи ні, але в цей момент поспіли в Росії події, що внесли радикальні зміни в усе життя і, звичайно, в мої скромні пляни. З'явився відомий маніфест 17 жовтня 1905 року [...]

По суті, маніфест 17 жовтня все ж таки давав базу, початок і можливість для ширшої і глибшої акції, яка й розпочалася на просторах всієї імперії, а разом із тим і в Україні.

В Кам'янець прилинули перші вісники волі українського слова: це було число російської газети "Кіевскіе Отклики", що виходила у Києві під редакцією кам'янчанина Олександра Саліковського, пізніше українського міністра, а в ній стаття Сергія Єфремова - українською мовою! Тепер, коли українська мова є буденним явищем в житті української нації, хоч і не на всіх просторах, коли нею викладають у високих школах і нею пишуть протоколи в поліції, трудно зрозуміти той ентузіязм і ту побожність, з якими тодішні українці брали в руки і розглядали число газети, хоч і російської, але з українською статтею! [...]

Моє бажання щодо нав'язання знайомства з українцями в Кам'янці поза стінами Духовної Семінарії я міг задовольнити цілком, мої неясні пляни щодо якоїсь хоч маленької праці стало можливим розгорнути далеко ширше! Виявилося, що "старших українців" у Кам'янці не один два, а навіть значно більше - більше п'яти людей, виявилося, далі, що подих волі, вільне українське слово мали магічне значення: до української справи стали горнутись, почали прозрівати люди, до того часу майже цілком національне несвідомі... Таким чином у Кам'янці зібралась громадка людей, що могла розпочати якусь більшу національну працю. Кинуто гасло заснувати у Кам'янці-Подільському "Просвіту", з тереном діяльности на цілу губернію, - і коло тієї справи скуп-чились головні зусилля. Праця увінчалася повним досягненням: за два-три місяці у Кам'янці постало дозволене урядом, з широкою програмою діяльности Подільське Українське Товариство "Просвіта". Сталося це в березні чи у квітні 1906 року. З того моменту і аж до другої російської революції, в березні 1917 року, себто на протязі більше десяти років, мені довелося брати у житті та діяльності його більшу або меншу участь, у всякому ж разі, я був в курсі його роботи - і ось тепер уважаю необхідним спинитись на цьому місці трохи довше і згадати, що пам'ятаю із життя та діяльности цього товариства.

Правда, я можу почути закид: який, власне, інтерес може мати історія діяльности якогось провін-ціяльного товариства та й яка могла бути "діяльність" під чоботом російського царату? Признаюся: так і ми, ближчі діячі Товариства, дивились і розцінювали його, і свого часу, в процесі самої роботи "Просвіти", нікому, на жаль, й на думку не приходило писати її історію. І тільки роки великої революції 1917-18 рр. ненадійно, але і наочно показали нам, яке величезне значення мало існування на Поділлі Кам'янецької "Просвіта...]

[...] Щодо Подільського Товариства "Просвіта", то я повинен зазначити також і те, що, незважаючи на короткий час, який ділить нас від доби діяльности "Просвіти", уже більша половина діячів її вмерла, а всі документи і матеріяли, які були б необхідні для написання історії "Просвіти", ще в 1914 році, під час розгрому Товариства, були перевезені на фірі в "Подольское Губернское Жандармское Управленіе", і що сталося з ними - чи залишилась хоч частина їх де-небудь - мало кому тепер відомо. Зате напевно можна сказати, що велика частина тих ма-теріялів загинула остаточно і безповоротно.

До цього всього треба ще додати, що "Просвіта" у Кам'янці стала взагалі осередком культурно-освітнього і національно-політичного українського руху на Поділлі. Коло Товариства "Просвіта" згромаджувалися кращі ідейні місцеві сили, її члени виконували всякі пляни, що часом і не стояли в безпосередньому зв'язку із завданням Товариства як установи виключно просвітньої. І ось - звідси - той великий вплив Товариства на Поділлі, в цім - історичне значення його існування й діяльности.

Та було б помилкою, коли би хтось уявив собі діяльність Подільської "Просвіти" як діяльність організації, що широко й вільно провадила свою роботу і засновувала сотнями бібліотеки і читальні, улаштовувала курси, видавала книжки і т.п., маючи до того ще й необмежені кошти. Картина була значно скромніша: швидко після маніфесту 17 жовтня 1905 р. в Росії настала реакція, тому діяльність Товариства ніколи не була вільною, а через те не могла бути й дуже широкою. З першого дня заснування і до останнього дня існування як саме Товариство, так і члени його й діячі стали об'єктом постійних та безнастанних наскоків всякої різноманітної адміністрації та іншого начальства; діяльність Товариства спинювано різними способами, саме Товариство два рази влада закривала. І все ж таки навіть в тих умовах воно проіснувало дев'ять літ. Головні діячі Товариства поставили собі за мету, - щоб не діялось, - втримати Товариство при житті. Задля цього Товариству не раз доводилося йти на великі жертви, обмежуючи періодами до мінімуму свою діяльність; видатніші робітники Товариства терпеливо зносили різноманітні неприємності; у відстоюванні ж своїх прав перед адміністрацією мусіли виявляти надзвичайну впертість, -зате ж було так, що в той час, коли аналогічні товариства "Просвіти" у Києві, Одесі, Катеринославі, Полтаві і інших місцях давно були закриті, в Кам'янці на Поділлі, навіть серед найгіршої реакції, миготів вогник "Просвіти", бори-каючись з насідаючого на нього темрявою. І цей вогник був маяком і гаслом для цілої губернії. Дивлячись на нього, робітники на місцях бачили, що ще не все загублено, і бадьоріше провадили свою роботу, якої начальство не дозволяло робити тут, в центрі...

Безумовно, своїм авторитетом на Поділлі, своїм великим впливом і своєю довговічністю Подільське Українське Товариство "Просвіта" передусім було зобов'язане першому і незмінному голові своєму - лікарю Константину Григоровичу Солусі...

К.Г.Солуха належав до того типу людей, які зустрічаються дуже рідко і вражають своєю цілістю й монолітністю, викликаючи пошану до себе як з боку прихильників, так і ворогів. Непідкупно чесний, глибоко принциповий, надзвичайно скромний, він дійсно "не мав зерна неправди за собою". Прекрасний лікар і безкорисний чоловік, він тішився авторитетом і любов'ю серед усіх національностей міста Кам'янця-Подільського. Його кликали до хорих однаково багаті й бідні, його поважали і любили однаково усі громадяни. Тут мені пригадується одна характеристична ілюстрація такого відношення до К.Солухи. Якось раз, перелистовуючи у нього альбом з фотографіями та картками, я натрапив на фотографію Подільського губернатора О.О.Ейлера з цікавим написом: "Високоуважаемому доктору К.Г.Солухє на добрую память от уважающаго єго кацапа. А.Ейлер". Мені трохи дивно було бачити такий явний вираз уваги до голови "Просвіти" з боку губернатора, бо я не раз бачив, з якою неохотою, "як за кару", К.Г. їздив до Ейлера, завжди очікуючи якихсь неприємностей, а одного разу Ейлер, закликавши до себе частину правління "Просвіти", з Солухою на чолі, з приводу якоїсь чергової "неблагонадійности" Товариства, робив усім страшний "начальственний разнос" і, тупаючи ногами, кричав: "Ви мне рреволюцію в губерній разводите. Я вас всєх рразгоню". К.Г. поясни мені, що од'їжджаючи з Поділлі на посаду сенатора в Петроград, А.Ейлер просив у всіх вибачення, як то на прощання годиться,! доктору Солусі подарував бюст Шевченка і спеціяльно доручи картку з отим написом, що, правда, був не одною "чемністю",! виразом його дійсних почувань...

Але популярність доктора Солухи сягала далеко поза межі міста Кам'янця. Почавши свою щільність звичайним земським лікарем в сільській лікарні, він швидко завоював щирі симпатії місцевого селянства. Слава про нього пішла далеко по Поділлі, і коли Солуха став лікарем Губерніяльної Земської Лікарні, то сюди приїздили люди з дуже далеких сіл, аби порадитись зі "своїм доктором Солухою". Незмінний шкільний лікар протягом низки літ в Духоаній Семінарії, - він був також відомий і популярний серед духовенства цілого Поділля. Син священика * К.Г.Солуха учився в Києві, в гімназії, і тут же скінчив Університет Святого Володимира. Серед своїх гімназіяльних учителів в старших класах він мав, між іншим, Павла Житецького і Каманіна (коли не помиляюсь), які посіяли в його душі перші зерна національної свідомости. Дальше перебування в Києві і студентська та стара українська громада остаточно сформували національні й політичні погляди К.Солухи, що вийшов у життя свідомим українцем-громадянином. Таким він залишився і через ціле життя, не міняючи своїх переконань - вірний тим ідеалам, яким присягнув за молодих літ. Треба сказати, що Солуха, будучи громадянином в ліпшому розумінні цього слова, по вдачі своїй не був громадським діячем. Людина скромна, з характером спокійним, урівноваженим, почасти флегматичним, дуже обтяжений роботою як лікар, він не раз вказував, що становище голови Товариства він радо би поміняв на якусь іншу ролю в Товаристві. А постійні неприємності з адміністрацією, до якої треба було частенько їздити "об'ясняться", дуже погано на нього впливали. Але... він був єдиним у Кам'янці, кому "сам Бог приказав" стояти на чолі єдиної гонимої української установи. Це бачив Солуха, це розуміли всі просвітяни і так уже погоджувалися, що члени правління розподіляли між собою всякі роботи в Товаристві, а Солуха ніс, головним чином, функції представничі та виконував відповідальніші завдання. Але мав він ще одну функцію в "Просвіті", а саме - був також увесь час її скарбником, причім не формально лише, а "по суті". Ми, молодші робітники "Просвіти", могли виписувати з Києва та розсилати по селах книжки, газети та журнали, улаштовувати вистави та вечірки, що часто кінчались дефіцитом, але при всіх роботах ми завсігди знали, що коли на покриття видатків грошей у Товаристві не вистарчить, то "хтось" тихенько полізе у свою кишеню і спокійно та мовчазно недостачу поповнить... Цей "хтось" був наш скарбник - Солуха, що належав до тих не дуже численних українців, котрі любили Україну, як тоді казали, не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені... Маючи дуже велику практику і трохи вільних зароблених грошей, він так ніби уважав, що мусить грішми відплачувати за те, що не може завжди брати безпосередньої участи в праці "Просвіти". А треба сказати, що Солуха як лікар був настільки популярний, що пацієнти його всюди чатували і не раз траплялося так, що він мусів покидати засідання "Просвіти", хоч цього дуже не любив. У всякому разі, ні своїх обов'язків голови, ні обов'язків скарбника, при всім обтяженні працею, ніколи не занедбував і свої книжки як скарбник вів дуже акуратно. Правда, роблячи так, він мав ще цілком практичну ціль: знати, скільки "треба доложити, щоб звести балянс". І дійсно, в кінці кожного року все "чудесно" сходилось, хоч "чудо" було дуже просте і всім ясне. Лиш ми мусіли не дуже багато про це говорити, бо Солуха щиро бентежився і не любив балачок на цю тему.

Хоча головування в "Просвіті" було зв'язане з численними неприємностями, все ж таки Солуха ніколи не нарікав на "свою долю" і протягом довгих років чесно й витривало працював на своїм становищі, уважаючи це національним обов'язком. Винагороду за свою працю він бачив в тім поступі, який робило національне українське життя навіть в ті часи і приємно було дивитись на прекрасне усміхнене обличчя Солухи, коли він довідувався, що в тій чи іншій ділянці українського життя наші справи "йдуть вгору".

В 1912 році довелося Солусі пережити важку родинну драму, що сталася почасти на тлі національно-українському: він мав сина Віктора, хорого на туберкульозу хребта. Незважаючи на хоробу, Віктор учився в місцевій кам'янецькій гімназії дуже добре і взагалі відзначався великими здібностями.

Ставши молодим юнаком, ще в останніх клясах гімназії, він щиро захопився українським рухом і був постійним відвідувачем "Просвіти" та її бібліотеки. По скінченні гімназії молодий Солуха вступив до університету у Києві, де пробув рік. Але навесні першого року бідні батько та мати одержали з Києва телеграму про наглу смерть свого сина. Він застрілився. Виявилося, що молодий, здібний, ентузіястично настроєний, але тяжко хорий юнак рішив за найкраще таким способом розрубати всі ті питання, що глибоко хвилювали його. Кидаючи життя, він залишив записку, котра викривала суперечності, що привели його до такого трагічного кінця. Ось вона (переказую приблизний зміст), що взагалі свідчить про тодішній настрій кращої української молоді:

"Україна для свого визволення, для досягнення свого національного ідеалу потребує сильних духом і тілом людей-соціялістів. Я ж хорий і тому повинен вмерти". Звичайно, не треба казати, яку рану залишила в серці батька смерть сина. Це був перший страшний удар для Солухи. Далі прийшла війна, а з нею, в середині 1914 року, великі неприємності для "Просвіти", а також для її голови, про що нижче. Ця неприємна історія з "Просвітою" тягнулася більше року і коштувала Солусі багато нервів та здоров'я. В той же час довелося йому виконувати надзвичайно велику роботу: його обрали старшим лікарем Губерніяльної Земської Лікарні у Кам'янці і на нього спала величезна адміністративно-лікарська праця. Ця праця нелегкою була і в мирні часи, а ще важчою в період війни, тим більше, що Кам'янець якраз був першим евакуаційним пунктом славнозвісного "Юго-Западного фронту". Часом, після боїв, бували в Кам'янці дні, коли підводи з раненими починалися коло лікарні, а черга їх тягнулася через усе місто, через Новий і Турецький міст і кінчалася хвостом десь аж на Підзамчі. Тоді в лікарні робилось щось страшне: ранені і хорі заповнювали всі палати; величезні коридори всіх трьох поверхів вистелювали соломою і тут густими рядами клали без ліку страждучих людей. Старшому лікарю, відповідальному за все, доводилось працювати день і ніч і особливо тяжко було Солусі, що звик свої обов'язки лікаря виконувати надзвичайно сумлінно.

Роки 1917-18, незважаючи на тяжку працю, звичайно, були й для Солухи як українського патріота добою великого щастя. Він бачив величезний розмах української національної стихії, але також бачив, як стихія в першу чергу черпала свою силу із тих джерел, що були пробиті муравлиною національною працею попередніх літ. І він радів, але разом із тих якось "подався" і трохи постарівся в цей період...

В 1919 році, літом, сповнилось якраз тридцять п'ять років лікарської діяльности К.Г.Солухи. Подільські установи, організації і корпорації рішили вшанувати у цей день свого улюбленого лікаря, громадянина і товариша. Залю Українського Клюбу заповнили численні представники різних організацій, установ, нарешті найближчі товариші по роботі та приятелі.

Саме тоді в Кам'янці перебував Уряд Української Народньої Республіки, а з ним маса української інтелігенції з цілої України, що хоч не знала особисто Солухи, але здавна чула про нього і уважала своїм обов'язком вшанувати заслуженого українського діяча. Таким чином, свято це, як на те й заслуговував Ювілянт, обернулось в загальноукраїнське свято, видатне по своїй величавості та щирості. Гучний ювілейний обід затягнувся до вечора і Ювілянт був увесь час у піднесеному настрої, відповідав на привітання і навіть затягнув свою улюблену пісню: "Ой гаю, мій гаю, та густий не прогляну"... Але коли, по скінченні всього, зі своєю родиною - дружиною, двома доньками і сином - вертався додому, відразу якось посумнів і промовив звертаючись до мене: "Ну, тепер я вже напевно скоро помру: ювілей - це похорон за життя... В дзвоні ювілейних чарок вчувається похоронне подзвіння..."

І дійсно, слова його були пророчі: за два роки доктора Солухи не стало. Умер ще зовсім нестарим, маючи лише 60 літ, умер "на славному посту", як лікар, за те, що ставив понад усе свій принцип: лікар - слуга громадянства. Справді, скоро після ювілею в Кам'янці настали сумні часи... Це була пам'ятна осінь 1919 року. Плямистий тиф став нещастям цілого Поділля. Українська Армія, можна сказати, уся лежала на тиф. Силу української інтелігенції, одного по одному, валила з ніг ця страшна пошесть. Город Кам'янець - на той час столиця Української Народньої Республіки - був одним суцільним лазаретом, всі лікарі мусіли працювати понад силу, і між ними на першому місці, звичайно, був Солуха. Не один десяток видатніших наших громадян завдячують своє видужання виключно йому (між ними також наш славний артист Микола Карпович Садовський)... Але надмірна праця зломила і його міцний організм. Навесні 1920 року він захорів на важку й дуже рідку у нас "сонну недугу". Консиліуми лікарів-товаришів ніяк не могли зважитись поставити остаточну діягнозу, хоч були між ними й старі досвідчені знавці. Київ був відрізаний, довелося запрошувати лікаря зі Львова, який остаточно ствердив здогади кам'янецьких лікарів. Перехорувавши місяців три, Солуха встав та знов прийшов до здоров'я і взявся до праці, але в кінці 1921 року, уже при большевиках, лікуючи хорих заразився плямистим тифом і умер.

* З Черкаського повіту у Київщині. -
Прим. автора.