краєзнавство / регіони

Віктор Приходько

ПІД СОНЦЕМ ПОДІЛЛЯ

Автор спогадів подолянин Віктор Приходько (1886-1982) - правник з фаху - відомий зі своєї активної громадсько-культурної і державницької діяльності не тільки на Поділлі, де в добу Визвольних Змагань 1917-1920 років він був губернським комісаром і головою губернського земства, а й у всеукраїнському масштабі - як міністр юстиції за Директорії і товариш (заступник) міністра фінансів в екзильному уряді УНР (1922-1923). Вперше його спогади "Під сонцем Поділля" побачили світ 1931 року. Передруковуємо фрагменти з них за четвертим виданням
(Нью-Йорк; Мюнхен, 1967).

Подільська Духовна Семінарія
(1899-1905)

В поширенні та поглибленні української національної свідомости відіграли в Україні величезну ролю духовні семінарії. Значіння їх в українському національно-революційному рухові ще досі не висвітлене і вони чекають свого спеціяльного дослідувача та історика. Скажемо лише, що на цю справу до останнього часу не зверталося уваги, може тому, що "духовна семінарія" в Росії взагалі не була "модною" школою; в російській літературі тип "неуклюжаго семінариста" був традиційним типом. Серед російського поступового громадянства семінаріями ніколи не цікавились, бо це була духовна школа, і навіть гімназистки, коли під час ворожіння випадало якійсь вийти заміж не "за ловкаго гвардєйца" і не за "студента", а за 2 попа", здіймали страшний сміх і верещання, а "нещасна жертва" закривалася зі встиду фартушком і плакала.

А проте українське громадянство повинно і тут визволитись від утертих російських поглядів і глянути на справу з пункту національного, українського, а глянувши так, воно признає, що не гімназії, не інститути, не кадетські корпуси, лише духовні школи і духовні семінарії в старій Росії були "його" середніми школами. Не по шкільній програмі, звичайно, не по викладовій мові, а своїм духом, складом учнів, що на 99% походили з українського села і були зв'язані з українськими масами.

І навпаки, ні в якому разі не були нашими, українськими, школами гімназії, де якраз на 80% вчився цілком чужий українському селу і українським масам міський елемент, що складався з дітей наїжджих урядовців або й місцевого походження, але таких, що, висловлюючись за М.Гоголем, "спєшілі прібавіть к своєй фамілії частіцу "ов", чтоби затєрєть свойо нізменноє проісхождєніє". Зрештою, досить великий відсоток учнів у гімназіях в Україні, як відомо, складався з жидів та поляків.

Ця обставина була причиною того, що український народ майже цілком не мав своєї світської інтелігенції, ця сама обставина у великій мірі є причиною сучасного стану української нації на цілій її території.

Подільська Духовна Семінарія, що спочатку мала свій осідок у містечку Шаргороді, Могилівського повіту, а потім у Кам'янці-Подільському, висловлюючись фігурально, була річкою, яка приймала в себе чотири струмочки, що текли до неї з Тульчина, Тиврова, Привороття і Кам'янця. В цих чотирьох пунктах Поділля були духовні школи і з них прибувало щороку до семінарії загалом коло сотні нових питомців. Семінарія мала шість кляс, отже була дуже поважною установою, що виховувала в своїх стінах до 500 душ молоді. Семінарія перенеслась з Шаргороду до Кам'янця 1864 р., коли для неї збудовано окремий корпус - найбільший будинок в Кам'янці. Цей будинок добре знаний українському громадянству, як наддніпрянському, так і галицькому:в ній потім містилась чи не найбільша установа Української Народньої Республіки - Експедиція заготовок державних паперів. В цім будинку містились кляси і там же мешкали так звані "казьоннокоштні" вихованці, себто ті, що утримувались в семінарії на кошт єпархії. Таких було коло півтораста. Нижче "казьонного корпусу", як його називали, був значно менший будинок, що називався "общежитієм" (бурса). Тут також мешкало коло півтораста вихованців, що оплачували самі своє утримання. Решта учнів семінарії мешкали в місті, на приватних мешканнях. Посередині, між цими двома будинками, було помешкання ректора та інспектора, а позаду, за будинками, простягався цілий великий квартал, загороджений високим муром, де містились різні служби та досить великий гай.

Ось це й була Подільська Духовна Семінарія.

В році 1899-м, коли я вступив до семінарії в Кам'янці, вона не визначалась чимсь особливо своєрідним чи оригінальним, як, наприклад, Приворотська Духовна Школа, з якої я приїхав до семінарії. У губерніяльному місті, під безпосереднім доглядом свого й чужого начальства (архиєрея та губернатора), семінарія, зокрема зовнц мала цілком "благо образний" вигляд. Семінаристи носили досить гарну уніформу: шинелі (плащі; мундири і 2картузи" (кашкети) чорного сукна, з білими метале вими блискучими ґудзиками і синіми облямівками. Правда, по статуту, мундири повинні були стати трохи нижче колін, але семінаристи цього не дотримувались, дехто обтинав поли навіть значно вище тих частин, які вони повинні б були закривати. Такі короткополі паничі прозивались у семінарії "фертами" або "фертиками" - їх ідеалом було дорівнюватись у своїй "світськості" до гімназистів і до офіцерів місцевої полку. Це вже був вплив міста, яке взагалі поволі обтесувало по-своєму "провінціалів", що прибували до Кам'янця з таких медвежих кутків, як Привороття, Тиврів, Тульчин. Найбільше цьому впливові улягали семінаристи, що жили на приватних мешканнях: тут вони жили з місцевими громадянами і їх родинами, частіше бували в товаристві на всяких вечірках та іменинах. Тут вони вчились модних танців та "упражнялісь" (вправлялися) в російській мові, якою балакало кам'янецьке урядництво, гімназисти та гімназистки. Меншому впливові улягала бурса ("общежитіє"), що не мала таких безпосередніх зв'язків з місцевими громадянами, і ще меншому - "казьонний корпус". На "казьонне утримання" приймались сироти або діти бідних батьків, та ще ті, що добре вчились. Отже ці дві обставини дуже ізолювали "казьонний корпус" від міста, і тут часом виростали унікати, що були цілком "не од мира сего": в місто вони виходили вряди-годи і поза мурами семінарії не мали абсолютно ніяких знайомств. Одною з найбільших "проб" для таких типів був традиційний баль в семінарії на Івана Богослова, 26 вересня, або на масляну, коли понурі коридори і заля семінарії дзвеніли срібними жіночими голосами і оживлювались кольоровими постатями. То приходили на баль "пансіонерки", себто вихованки духовної жіночої школи, а також гімназистки, панночки з міста і взагалі стороння цивільна публіка. В ті вечори "відлюдьки" ховались по темних кутах, звідки визирали, як вовки - з зацікавленням та боязко. Інші товариші, більш світські і "ухажори" (джиґуни-залицяльники), умовляючи та підштовхуючи, знайомили їх силоміць з якою-небудь панною, а самі зараз же зникали, залишаючи свою "жертву" на поталу. І ось тут наступав момент, що потребує пера мистця. Господи, Боже мій! Що літургіка, гомілетика, філософія і догматика в порівнянні з труднощами ситуації! Що він панночці має сказати, з чого почати? Перед "численним взором" бурсака проносяться всі його науки, він пригадує собі всі "приличествующія случаю вираженія" - ах, не то, не то! - піт котиться у нього з чола, в голові туманиться, він готовий провалитись крізь землю, - наколи, як блискавиця, прорізує його мозок геніяльна ідея, і він, дико прислухаючись до свого, ніби загробного, голосу, чистою російською мовою говорить: "Покорнєйше прошу, може вам хочеться прогуляться по етому коридору?"

Треба правду сказати, що густо-часто "прекрасна дама", яка нічого на бачила, крім своєї Шарапанівки Гайсинського повіту й чотирьох стін духовного жіночого пансіону, теж мало чим різнилася від свого "кавалера" щодо товариської спритности та невимушености, і тоді між новими знайомими з тяжкою бідою зав'язувалась така, приблизно, розмова (з додержанням фонетики):

Він: Ну, то што? Хочете прогуляться?
Вона: Покорнєйше благодарю. Я с удовольствієм.
Він: Вот я вам покажу нашу "Alma Mater".
Вона: О, ви што-то такоє говоріте, што я не понімаю!
Він: А развє у вас латінского язика не учат?
Вона: Нє!
Він (підбадьорений, що натрапив на тему для розмови): А греческій?
Вона: Нє!
Він (бажаючи показати, як чехівський телеграфіст, свою "умственность"): А логіку?
Вона: Нє! Што ето ви напосєлісь на меня і спрашуєте какраз за самиє такіє наукі, што ми не учім? (Міняючи тему розмови.): А ето двері до какого класу?
Він: До четвертого. Там сверху даже напісано рімскими цифрами.
Вона: А еті?
Він: До п'ятого.
Вона: А еті, без надпісі?
Він (заскочений, почервонівши.): Коториє? Ага! (Сильно скрутившись). Прошу постоять тут мінуту. Я сейчас. (Підбігає до ферта, що познайомив його.) Слухай, Бачинський, забери її вже од мене! Іди зараз же зо мною! Вона питає мене, куди ті двері, а що я маю їй казати? (Пхає наперед Бачинського, кланяється панночці ззаду його плечей і зникає серед натовпу, як дим...)

Ота зовнішня незручність, відсутність товариського "полиску", специфічний малоросійсько-семінарський жаргон, який семінаристи цілком щиро уважали за російську мову, як і наслідки походження, оточення та виховання, робили семінаристам у "світі" погану "марку", а в порівнянні з гімназистами, студентами, кадетами і т.д. вони безперечно уважались громадянами "другої сорти".

Але цей осуд, оснований на чисто зовнішніх моментах, по суті, був дуже помилковий і несправедливий. Люди, що мали можність бачити семінаристів і гімназистів у щоденному житті та порівнювати їх розумовий і моральний багаж, майже завсігди віддавали перевагу семінаристам. І це в дійсності так було, і на те були свої причини. Річ в тім, що семінаристи були для міста чужі люди. "Казьоннокоштні" і "общежитейці", як ми бачили, жили майже цілком ізольовано від міста; навіть ті семінаристи, що мешкали на приватних мешканнях, теж поза своїм мешканням нікого не знали. Тоді як гімназисти, почуваючи себе в місті як риба у воді, маючи в різних кінцях знайомства і "симпатії", волочилися увесь вільний час по місті і призначали рендезвоус то на Почтовці, то на Шарлотці (кам'янецький Хрещатик), - семінаристи здебільша сиділи вдома над підручником і книжкою до читання. Наслідком цього семінаристи в своїх знаннях були ґрунтовніші, а з боку духового - глибші і змістовніші, тоді як у гімназистів переважала поверховність. Це, зрештою, підтвердилося, коли по першій революції 1905 року семінаристам дозволено вступати в університети. Тоді професори високих шкіл з великою похвалою говорили про них як про своїх ліпших слухачів.

Такі були семінаристи тих часів. Корінням своїм вони сиділи в українському селі: наука, виховання й оточення, як ми бачили, не робили ґрунтовних змін в їх психології; мрії про майбутнє, по скінченні семінарії, знов же, вертали думку семінариста до рідного села.

І все це утворювало найкращий і найвидатніший грунт для зродження національної свідомости. В цім якраз головна причина - чому саме духовні семінарії в Україні були колискою і розсадниками української національної свідомости.

Звідки ж ця свідомість приходила? А зокрема, як почався український національний рух в Подільській Духовній Семінарії?[...]

Український рух в Подільській Семінарії почався з "казьонного корпусу" - з того будинку, де мешкав В.Чехівський, і від тих учнів, за якими Чехівський як помічник інспектора семінарії мав обов'язок доглядати після обіду і вечорами, під час підготування семінаристами лекцій.

Я мешкав поза мурами семінарії, вдома, буваючи в ній лише рано, на лекціях, і не маючи, таким чином, можливости спостерігати те життя, яке відбувалося в "казьонному корпусі" чи "общежитії" після офіційних годин - лекцій, коли кожний з учнів міг робити те, що його більше цікавило. Ось тому я, можна сказати, був поза організацією, міг спостерігати український рух в семінарії більш-менш поверхово і, можливо, деяких подробиць і не знаю.

Властиво, у мене залишилось таке вражіння, що якоїсь "організації", в стислому розумінні цього слова, в Подільській Семінарії і не було, а коли й була, то обмежувалась до українців найстаршої - шостої кляси.

Взагалі ж справа виглядала так, що Чехівський мав постійні зв'язки з двома-трьома певнішими і найбільше втаємниченими у всі справи "хлопцями", а ці вже провадили справу серед інших семінаристів, себто вели пропаганду, давали книжки до читання - і то в певній послідовності - провадили відповідні розмови з поодинокими товаришами і т.п.

Це, властиво, й було якраз те, що й треба. Хлопці діставали для читання українські книжки, а ті моменти, на які я вказував на початку, - походження, оточення, сподіване майбутнє - робили те, що українське слово падало на цілком відповідний грунт.

Правда, було б помилкою думати, що ось семінаристи цілими клясами, поголовне, читали українські книжки і ставали свідомими українцями. Так далеко не доходило: в семінарії, як і в кожнім колективі, були різні вдачі, темпераменти, впливи і настрої, що й відбивалося на ставленні певних осіб і груп до української ідеї. Так, передусім, як і всюди, існували в семінарії легковажні юнаки, котрі брали життя таким, яким воно є, не "забиваючи" собі голови різними "ідеями", - це були ті, що в гімназіях і університетах називались "лоботрясами", почасти "білопідкладочниками", а у нас, в Подільській Семінарії, "фертиками". Вони пильнували передусім одягу та зверхнього вигляду, а по скінченні лекцій стрімголов вилітали з семінарії і бігли до Марийської жіночої гімназії, щоб встигнути на той момент, коли гімназистки розходяться по домівках: у них там сила знайомих і "симпатій", - зо всіма їм треба побачитись і відпровадити додому. Вони, власне, не були ні "за", ні "проти" українців, хоч не від того, щоб часом з них посміятись.

Другу категорію складали "перші учні": кар'єристи і кандидати до духовної академії. Вони в українському питанні заступали офіціяльну точку погляду і побоювались зв'язками з українством зіпсувати перед начальством своє "реноме", бо за українством вони небезпідставно підозрівали й "революцію" та, почасти, "безбожність".

До цієї категорії належали й ті з семінаристів, здебільшого старших віком, що часто через родинні обставини, щоб допомогти меншим братам чи матері-вдові, або, маючи "на оці" наречену, зараз же по скінченні семінарії думали женитись і йти на парохію. Їм вже було "інше в голові" і українською ідеєю вони не цікавились, не старались зрозуміти її і тому ставились або байдуже, або вороже.

Правда, й серед цих категорій були винятки, особливо в дальшому житті або вже у вищих школах.