145 років солі: від козацьких солеварень до шахт, що годують Європу

Історія солевидобутку на Донеччині сягає глибини віків. Ще у XVI столітті донські козаки помітили, що вода у місцевих колодязях має солоний смак. Вони виварювали з неї сіль на вогні, отримуючи перший продукт. До 1704 року у Бахмуті діяло близько 20 таких солеварних колодязів.

Солеварний промисел припинив існування у 1782 році. Тоді бахмутська сіль програвала конкуренцію кримській, тож за розпорядженням Григорія Потьомкіна солеварні ліквідували, а майно продали з торгів.

У XIX столітті геологи підтвердили: під землею залягають потужні пласти солі. Перші шахти з’явилися у 1880-х роках. Прабатьком «Артемсолі» вважають «Брянцевську копальню», засновану 1881 року.

За рік потому інженер Дмитро Чернов орендував землю біля станції «Ступки» і почав буріння. У червні 1884-го його команда дісталася соляного пласта. Чернов залучив інвесторів з Нідерландів: голландські майстри виготовляли кам’яні кільця для кріплення шахтного стовбура. Рудник отримав назву «Петро Великий» і вже у 1888 році вважався зразково оснащеним: тут працювала підйомна машина на 110 кінських сил, дробильна фабрика та вентиляція.

Шахтарі отримували від 70 копійок до 1 рубля за день. На той час це були пристойні гроші — за них можна було купити кілограм яловичини або 10 кілограмів хліба. Але праця лишалася важкою: на багатьох копальнях сіль відколювали вручну, а вагонетки тягнули коні.

Після революції 1917 року шахти націоналізували, частину закрили. Через брак догляду підземні води затопили виробки, і кілька рудників, зокрема імені Свердлова та Шевченка, вже не змогли відновити. Повернути до життя вдалося не всі: рудник «Петро Великий» закрили у 1924 році через загрозу обвалу.

У 1920-х роках виробництво модернізували: ручні інструменти замінили перфоратори. А у 1970-х на підприємстві повністю відмовилися від вибухового способу видобутку — в шахти провели електромережу і запустили гірничі комбайни.

Саме об’єднання «Артемсіль» створили 1976 року, згуртувавши п’ять шахт. Назву підприємство отримало від «Артемівського родовища кам’яної солі». У 1985 році колектив видавав 6,8 мільйона тонн солі на рік, а у 1991-му — вже 7,2 мільйона.

Після здобуття Україною незалежності обсяги знизилися, але у 2016 році становили понад 2 мільйони тонн на рік. Підприємство зберігало статус одного з найбільших виробників солі у Центральній та Східній Європі.

Сьогодні шахти опинилися в окупації. Понад три роки у Соледарі немає електропостачання, тож невідомо, чи відкачують воду з виробок. Історія 1917 року, коли затоплені шахти обвалилися й утворили соляні озера біля Бахмута, може повторитися. Без постійного відкачування ґрунтові води за лічені дні заповнюють підземні приміщення, розчиняючи соляні стовпи, які тримають покрівлю.

«У часи Другої світової війни війська підірвали наші копальні в Парасковіївці. Це спричинило провали на сотні метрів, які миттєво заповнили підземні джерела», — розповідає комунікаційник «Артемсолі» Володимир Низиєнко.

Точно спрогнозувати стан шахт без доступу на територію неможливо. Але за 145 років соляна промисловість регіону пережила не одну кризу — і щоразу знаходила сили відродитися.