Межирів на Вінниччині: село, яке колись було містом із замком і магдебурзьким правом

Межирів на Вінниччині сьогодні важко назвати жвавим місцем. У селі немає школи, не ходить автобус, майже не залишилося міської інфраструктури. Та варто придивитися до центру чи околиць — і серед сучасних будинків та заростей проступають руїни, які пам'ятають зовсім іншу добу.

Перші згадки про Межирів сягають XVI століття. Свого часу він належав королеві Боні Сфорці, яка звела тут замок. А 1591 року король Сигізмунд III Ваза надав поселенню магдебурзьке право. Це був час найбільшого піднесення Межирова. Місто пережило татарський напад 1612 року, після чого його відбудовували нові власники.

У XVII столітті Межирів не раз переходив із рук у руки — ним володіли козаки, поляки та турки. У 1659 році Барське староство разом із Межировом передали у довічне володіння гетьману Івану Виговському. Пізніше маєток опинився у власності князя Домініка Любомирського, а згодом ним володіли представники кількох відомих шляхетських родин.

Особливого розквіту містечко досягло за Анджея Орловського, який придбав його 1784 року за 700 тисяч злотих. За нього тут з'явилися палац, папірня та гуральня — щоправда, до наших днів вони не збереглися. Зате залишився Вознесенський костел, збудований Орловським власним коштом у 1794 році. Свого часу парафія була чималою: на початку XX століття вона налічувала понад 1400 прихожан із навколишніх сіл. Богослужіння тут тривали до 1945 року, після чого будівлю використовували як зерносховище. Тепер храм стоїть занедбаний: даху немає, частина конструкцій зруйнована, хоча місцями ще збереглася ліпнина.

Ще одна пам'ятка заховалася неподалік, у заростях біля ставка. Це залишки синагоги. На початку XX століття в Межирові проживала численна єврейська громада: у 1934 році тут було близько 400 євреїв — приблизно третина населення поселення. Поруч досі стоїть будинок раввіна.

Історичний центр доповнює Олександро-Невська православна церква, зведена у другій половині XIX століття. Дослідники наводять різні дати її спорудження — 1853–1869 роки. А за межами села є ще одна незвична пам'ятка — залишки двох печей для випалювання вапна. Вапняк був місцевим ресурсом, і виробництво вапна свого часу приносило власникам прибуток.

Та найбільша загадка Межирова — не лише те, як збереглися його пам'ятки, а й те, чому поселення втратило своє значення. Одним із переломних моментів стали 1860-ті роки, коли почався активний розвиток залізниці. Нову лінію Київ — Балта проклали неподалік Великих і Малих Жмеринок. Навколо залізничної станції поступово розрослася Жмеринка. Залізниця дала поштовх її розвитку, тоді як Межирів залишився осторонь нового транспортного маршруту. Так містечко, яке свого часу мало замок, магдебурзьке право, торговельне значення та заможних власників, поступово втрачало людей і статус.

Ще до 1934 року Межирів залишався районним центром. Сьогодні ж це невелике село, де серед сучасних будинків та заростей можна знайти руїни, які нагадують про його зовсім іншу історію. І саме ці залишки — костел, синагога, православна церква та печі для випалювання вапна — могли б стати основою для туристичного маршруту, якби пам'ятки вдалося зберегти.