«Все буде. Повернемось обов'язково»: історія багатодітної матері з Чернігівщини, яка вчиться ходити на протезі

Юлія Сірик-Одосовська живе у Великій Кошелівці на Чернігівщині, виховує чотирьох дітей і веде блог про сільські будні: город, худобу, риболовлю, походи по гриби. Найбільше глядачам до вподоби її відео, де вона готує різні страви у печі. Але цього року життя жінки змінилося — і тепер вона знову бере до рук камеру, щоб розповідати про своє відновлення.

Усе почалося 8 травня, коли Юлії раптово стало зле. «Мене так аж в жар кинуло. Я швидко до хати, роблю крок і наче щось гаряче бульк у шлунок. Роблю ще крок, знов гаряче бульк. Дійшла до кута хати і за мною малий пішов. Я бачу його, кажу: "Артеме, нога, нога". Бачу ногу наче паралізує, судома бере, наче так скрутило, і я не можу на неї стати. Я впала, кричу йому: "Клич батька!"», — згадує жінка.

За її словами, тоді вона не розуміла, що сталося. Швидка їхала довго — годину, бо дорога погана. Медики теж вагалися з уколами, припускали проблеми із серцем. З Ніжинської міської лікарні Юлію направили до Чернігівської обласної, де й поставили діагноз — аневризма аорти. Наступного дня їй зробили операцію, і на допомогу приїжджали фахівці з Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Амосова.

«Я пам'ятаю, як я прокинулася в реанімації, в мене ШВЛ. Дихати мені важко. Таке відчуття було, що задихалася. Прокинулась, але ж нога ж боліла по-страшному, бо нозі ж нічого не робили. Я говорити ж не можу. Руки прив'язані, я їм вже цією здоровою ногою б'ю, що болить у мене», — розповідає вона.

Окрім того, в лівій нозі виявили тромби. 10 травня лікарі провели ще одну операцію: видаляли відмерлі тканини та відновлювали кровопостачання. Перший тиждень після втручань жінка називає найважчим. «Зараз я то жалкую, що так робила — я просила, щоб мене відключили від апаратів, бо мені було дуже боляче, дуже. Ну це тоді. Потім, коли мені вже ШВЛ вийняли, то ось тоді вже зрозуміла, що треба боротися. Коли ШВЛ зняли, то дихати вже сама я не змогла. Я лежала під киснем дуже довго, під маскою. Бо одна легеня праворуч не розкрилась. Стояла трубка, яка рідину відкачувала».

Через те, що ситуація не покращувалася, 25 червня лікарям довелося ампутувати жінці ногу. Місяць Юлія провела в реанімації. Пережити ці моменти допомогли чоловік та діти. «Бо я ж місяць була в реанімації, то він же їздив цілий місяць до мене. Думала про них постійно. Тим паче про Макара, таке відчуття в мене було, що наче кинула його. Він же ж ще на грудному виготовуванні був. А так заради них тільки, думала тільки про них. Вони оце як прийдуть, у мене стільки радості. І плачу, і намагаються не плакати при них, щоб вони не бачили. Але як тільки побачила все — для мене сама більша радість була».

29 липня Юлію виписали з лікарні. Поки що вдома вона пересувається переважно на кріслі колісному. Тимчасовий протез використовує кілька годин на день і готується до реабілітації у Ніжині. Постійний протез уже замовили.

«Потрібно обов'язково ж вчитися ходити на ньому, як би там не було. Хтось, можливо, думає, взяв, одягнув і пішов. Ні, ти ніколи в житті на ньому не підеш. Це дуже велике навантаження на культю. Тим паче, коли в тебе ще рани не повністю зажили. Це хоть трошки Макара можу там підняти на себе. Взагалі ж не піднімала. В руках не було сил. Все буде. Повернемось обов'язково», — каже жінка.

Довго не було сил і бажання вести блог, але 1 вересня Юлія вирішила повернутися. «Ми і знімали, у мене є якісь певні нарізки за цей період, за цей місяць, але я не хотіла тоді виставляти. Не було в мене бажання. Потім якось 1 вересня, думаю, так, пора. І мені всі дзвонять: "Чого ти не виставляєш?" Кажу: "Я не можу ще налаштуватися"».

Готувати в печі поки що важко, тож Юлія готує на газовій плитці. Наразі головне для неї — контролювати здоров'я. «Ми були в Чернігові, в мене знову підозра. Мені знову призначили КТ. У мене тут трішки знову тромби десь побачили на УЗД, у дузі аорти. Але будемо сподіватися, що все буде добре. І лікар же каже: "Не переживайте, всяке може бути. Можливо, це десь тінь падає". В мене нема так, щоб я лягла і там думала про погане. Ну, нема коли. Можливо, якби в мене не було дітей. Так, можливо, хтось ліг і падає духом. Мені немає коли навіть подумати про те. Ну і підтримка ж у мене — діти, чоловік».

Попри все, Юлія не втрачає віри. Вона вчиться заново ходити, повертається до улюбленої справи і мріє про день, коли зможе міцно стояти на ногах — і знову пекти хліб у своїй печі.