Як «бандеризм» став політичним інструментом у Польщі

Польсько-українська суперечка про Волинь, ексгумації та постать Степана Бандери вже давно вийшла за межі історичних дискусій. За окремими епізодами — назвами вулиць, пам’ятниками чи заявами політиків — відбувається значно глибша трансформація: слово «бандеризм» дедалі частіше використовують не для розмови про минуле, а для характеристики сучасної України.

Цей парадокс особливо помітний після 2022 року. Україна стала патріотичнішою, але цей патріотизм стосується насамперед держави, армії та опору, а не тріумфу радикального націоналізму. Водночас у Польщі саме слово «бандеризм» рухається від радикальної периферії до центру політичного життя: від виборчих кампаній до президентської риторики та спроб закріпити його в правовому полі.

Історична травма Волині — реальна частина спільної історії. Масові вбивства польського цивільного населення українськими збройними формуваннями в 1940-х роках і проблема непохованих жертв залишаються болючою темою. Але сам факт трагедії та її використання в щоденній політиці — різні речі.

За останнє десятиліття обізнаність поляків про Волинь значно зросла. Якщо у 2018 році 37% поляків казали, що багато чули про ці події, то у 2023-му таких було вже 64%. Сейм у 2016 році проголосив 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду, а фільм Войцеха Смажовського «Волинь» переніс цю історію в масову культуру. Торік парламент окремим законом зробив цю дату державним Днем пам’яті поляків-жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА.

Коли історична травма стає частиною масової свідомості, політикам уже не потрібно пояснювати весь контекст. Достатньо впізнаваного символу — і таким символом стало прізвище Бандери. Усе, що в Україні пов’язане з його вшануванням чи спадщиною ОУН і УПА, дедалі легше зводиться до поняття «бандеризму».

Важливо не спрощувати проблему. Дії України — назви вулиць, пам’ятники, вшанування діячів ОУН та УПА — регулярно дають матеріал для критики. При цьому в Україні іноді бракує розуміння, що одна й та сама постать може означати різне в Києві та Варшаві. Для українця діяч УПА — символ боротьби проти радянського панування, для поляка — насамперед асоціація з убивством цивільних.

Але межа настає тоді, коли через конкретні пам’ятники чи рішення місцевих рад починають описувати всю сучасну Україну. Це вже не суперечка про історію, а питання про те, чим є українська держава сьогодні.

Після 2022 року Україна перестала бути для поляків лише сусідньою державою. Велика українська спільнота — ті, хто працює, навчається, відкриває бізнеси — зробила українське питання частиною польської повсякденності, а отже, й внутрішньої політики. Раніше польський політик, говорячи про Волинь, сперечався переважно з історією. Тепер поруч живе велика група людей, через яку українська тема постійно присутня всередині польського суспільства.

Особливо помітними політичні наслідки стали під час президентських виборів 2025 року. Результат Гжегожа Брауна з «Конфедерації корони польської» — 6,34% у першому турі — показав, що антиукраїнські та антиелітні настрої мають реальний електоральний попит. Браун не створив їх з нуля, але зумів зібрати, дати їм політичну мову та перетворити на голоси.

«Право і справедливість» не може дозволити собі віддати тему Волині та жорсткості щодо України конкурентам. Ця риторика вже вийшла за межі правої опозиції — подібні формулювання використовує і Владислав Косіняк-Камиш, лідер Польської селянської партії, яка входить до урядової коаліції. Конкуренція між різними правими силами лише підвищує ставки: ніхто не хоче віддати іншому право називати себе найпослідовнішим захисником польської пам’яті.

Показово, що не кожна різка заява про Україну адресована Києву. Коли Славомір Менцен торік приїхав до Львова з гаслом «Покінчити з бандеризмом в Україні!», його головний адресат сидів у Польщі. Він показував власному виборцеві, що готовий сказати українцям те, чого не наважуються інші.

Те, що може бути сумнівним для десятирічної стратегії польської держави, може бути цілком вигідним для конкретного політика напередодні виборів. Держава може потребувати сильної України, але політик зараз може більше потребувати ще кількох відсотків голосів.

«Бандеризм» поступово змінює статус: від мови радикальної периферії до гасла президентської кампанії, а далі — до президентської риторики. Восени 2025 року Кароль Навроцький направив до Сейму проєкт змін до закону про Інститут національної пам’яті, де боротьба з «ідеологією бандеризму» отримала потенційно правове визначення. У 2026 році польські політики почали прямо пов’язувати ставлення України до Бандери з її майбутнім у ЄС.

Волинь поступово перестає бути лише питанням про те, як пам’ятати минуле. Вона стає критерієм, через який оцінюють сучасну Україну.

Чому саме «бандеризм» виявився таким живучим? У Польщі існує потужна права політична екосистема з партіями, лідерами, медіа та власною політичною мовою. В Україні співмірної великої правої сили немає — на парламентських виборах 2019 року об’єднаний список націоналістичних сил отримав лише 2,15%. Український патріотизм після 2022 року — це патріотизм війни, держави та опору, який об’єднує дуже різних людей. Але для політичної суперечки така складність незручна. Простіше мати конкретного противника. І коли сучасного опонента немає, на допомогу приходить минуле — Бандера.

Головний ризик для Києва полягає не в самій польській пам’яті про Волинь. Поляки мають на неї повне право, а Україна повинна уважніше ставитися до польської історичної чутливості, вирішувати питання ексгумацій і не боятися чесної розмови про злочини проти цивільного населення. Проблема — у можливості перетворення Волині на універсальний ключ до інтерпретації сучасної України.

Якщо це станеться, будь-який майбутній конфлікт — аграрний, міграційний чи пов’язаний із членством в ЄС — можна буде включити в готовий моральний сюжет про «бандерівську Україну». Тоді кожна наступна суперечка починатиметься не з нуля — Україна входитиме в неї з наперед приписаним моральним боргом.

Окрему заяву можна спростувати, дипломатичний конфлікт загасити, пам’ятник перенести. Значно важче змінити спосіб, у який ціла країна звикає дивитися на свого сусіда. Справжня суперечка сьогодні точиться не про те, ким був Степан Бандера, а про те, ким для Польщі буде Україна після війни — сучасною європейською державою зі складною історією чи країною, яку й далі пояснюватимуть через конфлікти першої половини ХХ століття.