Дві України: як різні ідентичності об'єдналися заради незалежності

Коли чуєш розмови про те, що Україну нібито вигадав Ленін або подарував Сталін, легко відмахнутися як від пропаганди. Але за цими словами стоїть щире нерозуміння: чому величезна країна з мільйонами російськомовних громадян, які десятиліттями жили в імперії, раптом обрала власний шлях.

У 1917 році український національний рух спирався здебільшого на село, а політики мріяли хіба про автономію в складі оновленої Росії. Більшовицький переворот усе змінив: з'явилася можливість проголосити власну державу. Однак більшість населення зберегла імперську свідомість — хтось підтримував червоних, хтось їм опонував, але всі думали категоріями Росії.

Ленін зробив несподіваний крок. Сталін пропонував включити республіки до складу Росії на правах автономій, як Татарстан чи Чувашію. Але Ленін, під впливом голови українського радянського уряду Християна Раковського, погодився на іншу схему: республіки створюють нову державу — Радянський Союз. Фактично це була та сама Росія під новою вивіскою, але формально українці отримали державні атрибути. Для тих, хто не мав української свідомості, нічого не змінилося — вони так і жили в імперії. А для тих, хто відчував себе українцем, з'явилася надія.

Друга світова війна додала складності. Влада потребувала підтримки всіх народів, тож з'явився орден Богдана Хмельницького, а гетьмана почали зображати борцем за самостійність. Після війни русифікація повернулася, але приєднання західних земель принесло людей із виразною національно-політичною ідентичністю. Для них Україна була державою, а не територією.

А що ж решта? Ті, хто жив в Українській РСР, але вважав її просто частиною Союзу? Для них Україна за десятиліття стала рідною домівкою — нехай і не в національному сенсі. І коли 1 грудня 1991 року настав час голосувати, вони зробили той самий вибір, що й свідомі українці. Одні голосували за національну державу, інші — просто тому, що Україна не Росія.

Це й стало головною загадкою. Росіяни не розуміли, чому «зрадили» навіть ті, хто ніколи не вважав себе націоналістом. Але й самі українці не усвідомлювали, що їхні мотивації різні. Перші святкували тріумф національної ідеї, другі — сподівалися на нормальне життя та добрі стосунки з Москвою.

Ці дві ідентичності — національно-політична й адміністративно-територіальна — десятиліттями конкурували. Політтехнологи, особливо російські, активно використовували цю різницю на виборах. У 2019 році здавалося, що перемагає друга: Зеленський обіцяв переглянути мовний закон, усі вірили, що з Москвою можна домовитися. Ніхто не вірив у велику війну. Але вона почалася — і знову об'єднала обидві групи проти спільного ворога, як і 1991 року.

Путін так і не зрозумів того, що не зрозумів Горбачов, який особисто агітував українців голосувати проти незалежності. Ця країна цінна для всіх нас — незалежно від того, як ми її сприймаємо і ким себе вважаємо.

Суперечки триватимуть. Одні дивуватимуться, чому молодь слухає російських виконавців, інші — чому «націоналісти» не вгамуються. Але покоління, які разом переживуть війну, можливо, ставитимуться до цих відмінностей спокійніше. Бо їх об'єднують спільні випробування.

Якою буде післявоєнна Україна, ніхто не знає. Але поки більшість українців однаково відповідають на питання, чи повинна вона існувати, — у країни є майбутнє.