Історія зооволонтерки з Донеччини, яка знайшла прихисток і покликання на Черкащині

Анна Андрієвська родом з Авдіївки на Донеччині. Повномасштабне вторгнення змусило її виїхати з рідного краю: спершу був Львів, потім Яремча, а зрештою вона оселилася на Черкащині. Там, у Черкасах, жінка почала волонтерити в притулку для безпритульних тварин.

Розповідаючи про свій шлях, Анна пригадує, що спершу просто дізналася про притулок і захотіла вигуляти собак. «Це мені дуже допомогло емоційно. Я їх годувала, соціалізувала, тобто під час вигулу коригували їхню поведінку. Це мені дуже подобалось. Також я прибирала вольєри. Для мене дуже важливо годування собак, щоб вони були здорові. Це моє», — каже вона.

Любов до тварин їй прищепили батьки, у яких були породисті собаки. «Ми їздили багато на виставки. Батьки прищепили мені любов до тварин, бо мій батько займався собаками», — згадує жінка.

Відвідувати підопічних у притулку можна лише на вихідних, тож у п'ятницю Анна варила кашу з м'ясом. Зараз робити це в притулку вже не можна, але залишаються тварини, які живуть на вулицях і потребують турботи. Крім того, на підприємстві, де працює Анна, у неї троє підопічних, яких вона періодично лікує й годує. Одному з них торік знадобилася операція з видалення доброякісної пухлини. «До речі пес був таким слабким, зовсім неактивним, погано їв. Коли рятуєш тварин, то ти ніби спасаєш себе», — ділиться волонтерка.

Війна для Анни почалася ще у 2014 році, і відтоді постійні переїзди стали частиною її життя. Саме тому їй особливо близькі покинуті та евакуйовані тварини. З новим місцем проживання змінювалася і робота: спочатку вона була будівельницею, потім — менеджеркою із постачання, а нині — кошторисницею ремонтно-механічної дільниці.

Початок повномасштабного вторгнення Анна зустріла у Сіверськодонецьку на Луганщині. «Спочатку не дуже злякалася. Я думала, що як в Авдіївці, буде активна фаза, а потім — якесь дипломатичне перемирʼя. Гадала, що перечекаю, тому що кожен раз переїжджати з міста у місто — це дуже важко фізично і морально, бо щоразу починаєш усе з нуля», — розповідає вона. У Сіверськодонецьку жінка чекала десь до травня, а тоді виїхала до Львова. Там пробула близько тижня, думала залишитися, але їй запропонували евакуюватися в Яремчу, в монастир, де вона прожила місяць-півтора. Згодом переїхала до Черкас — на той момент там був філіал підприємства, на якому вона працювала в Сіверськодонецьку.

Волонтерством Анна займається два роки. Спершу вирішила збирати корм для собак. «У магазинах є терміни використання мʼясних субпродуктів — три дні, але потім їх, в принципі, можна вживати після термообробки. Коли побачила, скільки цих субпродуктів може пропасти, то почала дізнаватися, чи є десь притулки. Мені підказали, де ці притулки. Я почала збирати ці субпродукти, які можна давати собакам. Ми вивозили на тиждень десь 20 кілограмів до притулку», — пригадує вона. Так Анна познайомилася з іншими волонтерками й уперше прийшла на вигул.

Перші відвідини були емоційно важкими. «Перші три рази для мене були дуже важкі через емоційний стан: я постійно обіймала собак і плакала. Так ми й гуляли з ними. А потім береш більше і більше собак під свою опіку і стає легше від того, що можеш допомагати. Тебе чекають щоразу ці хвостики, ці мордашки. Так стає набагато легше. Це як якийсь релакс для мене», — розповідає волонтерка.

Нині в Анни троє підопічних собак на підприємстві та близько дванадцяти — у притулку. Серед них Тайра і Лакі. «Лакі — моя землячка, тому я не могла пройти повз. Вона дуже комунікабельна і розумна, так само як і Тайра. Вони всі дуже різні», — каже жінка. Одну з собак вона возила на операцію з Черкас до Сміли. «Пес — гібрид вівчарки. Я була здивована, як він все переніс: дивився в очі та вірив, що нічого поганого йому не зроблю. І після операції, коли він отямився від наркозу, то спочатку поглянув на мене і лизнув руку», — згадує Анна. Іншу собаку вона нещодавно водила в грумінг-салон за акцією до дня безпритульних тварин. «У нас на підприємстві така грайлива. Але в салоні вона поводилася зовсім по-іншому: терпіла, поки її виведуть в туалет, нікого не намагалася вкусити, коли їй вичісували ковтуни, а це іноді для неї неприємно було. Це тривало пʼять годин», — розповідає вона. За її словами, поведінка тварини залежить від господарів: «Тварина не народжується вихованою, а стає такою завдяки своїм господарям».

За два роки деякі підопічні Анни вже знайшли свої родини. «Були підопічні, які знайшли дім завдяки волонтерам, бо мене немає в соцмережах. Це був сусід нашої Тайри, його звати Пірат. Також була Ліса, яка мені дуже подобалася. Коли її забрали, я, мабуть, близько доби проплакала. Хоча розуміла, що вона попала в добрі, турботливі та люблячі руки. Але, мабуть, до останнього сподівалася, що цією хазяйкою все ж таки буду я, що мені дозволять взяти її», — ділиться волонтерка.

Нині Анна мріє про власний будинок, як колись мала в Авдіївці, де жила в приватному секторі. «Планую допомагати, як і допомагала. Мрію я про свій дім, який в мене був у Авдіївці, бо я жила в приватному секторі, аби можна було взяти кілька собачок і кішечок. Якщо можеш прогодувати дві, то в принципі, п'ять — теж не так важко. Для мене це був би такий душевний комфорт», — каже вона. Волонтерка також хотіла б, щоб люди були більш відкритими одне до одного: «Щоб могли довіряти одне одному, бо щира відкритість і довіра формує характер в позитивному напрямку».