13 разів на попіл: історія Москви, яку палили князі, хан і навіть Наполеон

Москва має давню традицію — час від часу перетворюватися на величезне згарище. Іноді місто палало через випадкові пожежі, але часто вогонь приносили війська, які брали його штурмом або билися просто на вулицях.

Перший відомий випадок, коли Москву спалили під час військового походу, датують 1177 роком. Рязанський князь Гліб Ростиславич, який втрутився в міжкнязівську боротьбу після загибелі Андрія Боголюбського, атакував місто. Іпатіївський літопис фіксує результат без зайвих деталей: «Глеб же на ту осень приеха на Москвь... и пожже город весь и села». Історик Михайло Тихомиров у праці «Стародавня Москва. XII–XV століття» цитує цей запис, підтверджуючи: тодішня Москва була невеликим укріпленим пунктом, і спалити її було простіше, ніж у пізніші часи. Самому Глібу успіх не допоміг — невдовзі його розбив Всеволод Юрійович, а князь опинився в полоні.

Через шістдесят із лишком років, у січні 1238-го, до Москви дійшло військо Батия. Місто, яке лежало на шляху монгольської навали, після короткої облоги впало. Князя Володимира Юрійовича захопили в полон, частину мешканців убили, а саму Москву пограбували й спалили. Це був лише один епізод великого походу, який згодом докотився до Києва, зруйнованого 1240 року.

У 1293-му Москва знову згоріла, цього разу через внутрішні чвари. Князь Андрій Олександрович, син Олександра Невського, покликав ординське військо царевича Тудана, відомого як Дюдень, щоб у боротьбі з братом Дмитром. Як пише історик Володимир Кучкін, Дюденева рать стала однією з найбільших каральних експедицій XIII століття. Москву взяли обманом: військо прийшло від Переяславля-Заліського, ошукало князя Данила Олександровича й розорило місто разом із селами.

26 серпня 1382 року Москва палала після походу хана Тохтамиша. Той скористався тим, що Дмитро Донський, який два роки тому переміг Мамая на Куликовому полі, виїхав збирати війська. Ординці почали облогу, а коли перший штурм не вдався, пішли на хитрість: нижегородсько-суздальські княжичі Василь і Семен Дмитровичі присягнули москвичам, що Тохтамиш не завдасть місту шкоди. Ворота відчинили, але хан наказав убити захисників, пограбувати Москву й спалити її.

Не всі великі пожежі були рукотворними. У червні 1547-го Москва горіла через спеку, вітер і дерев'яну забудову. Полум'я від Арбату дісталося Кремля, де почали вибухати запаси пороху. Митрополит Макарій ледве врятувався, коли його спускали з кремлівської стіни. А далі місто шукало винного: бабусю царя Анну Глинську звинуватили в чаклунстві. За чутками, вона нібито варила людські серця у воді та кропила нею місто. Натовп убив одного з Глинських, Юрія, який ховався в Успенському соборі.

1571 року до Москви прийшов кримський хан Девлет I Гірей. Цар Іван IV утік на північ, а 24 травня війська хана почали палити передмістя. Сильний вітер за кілька годин перетворив більшу частину міста на попіл. Французький історик Александр Беннігсен, досліджуючи османські архіви, наводить лист султана Селіма II, де Девлет-Гірей звітує про «великий пожар Москвы» і його називають «завойовником столиці». Точна кількість жертв невідома — джерела називають від десятків до сотень тисяч, але історики ставляться до цих цифр обережно. Наступного року хан спробував повторити успіх, але зазнав поразки в битві при Молодях.

У березні 1611-го, під час Смутного часу, Москву підпалили польсько-литовські війська, які контролювали місто. Вони відповіли на повстання москвичів і загони ополчення радикальним рішенням: підпалили місто, щоб змусити мешканців тікати. Пожежа тривала кілька днів, значна частина Москви вигоріла, а сили Дмитра Пожарського відступили. Гарнізон протримався в Кремлі до осені 1612-го.

Через сім років, у 1618-му, до Москви підійшли запорозькі козаки на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Він вів близько 20 тисяч козаків, приєднавшись до походу королевича Владислава Вази, який претендував на московський престол. Козаки швидко пройшли Сіверщиною, захопили Лівни, Єлець і Шацьк, а 17 вересня переправилися через Оку, попри спроби князя Григорія Волконського їх зупинити. Сагайдачний став табором над Москвою-рікою біля Черкізова. У ніч на 1 жовтня козаки та поляки пішли на штурм, але він провалився. Гетьман вирішив не втягуватися в облогу й відвів військо. Москва вціліла, натомість Калуга, яку козаки захопили дорогою, була зруйнована. Уже 1 грудня уклали Деулінське перемир'я: Московське царство втратило Смоленськ, Чернігівщину та Новгород-Сіверщину. Тож Сагайдачний не спалив Москву, але дійшов до її мурів і брав участь у штурмі.

Найвідоміше згарище чекало на Москву 1812 року. Наполеон увійшов до майже порожнього міста 14 вересня, а за кілька днів воно почало горіти. Хто саме підпалив Москву, історики сперечаються досі: французи звинувачували російську владу, російські історики — французів. Генерал-губернатор Федір Ростопчин перед відступом наказав знищити частину майна, але до катастрофи, найімовірніше, призвели кілька чинників: навмисні підпали, хаос, мародерство та дерев'яна забудова. З 9158 московських будівель уціліло лише 2626. Для Наполеона це стало початком кінця: без запасів і зимових квартир армія почала відступ у жовтні.

Москва горіла не лише від ворогів. У XIV столітті великі пожежі фіксували в 1331, 1335, 1337, 1343 і 1354 роках. У 1343-му літописці зауважували, що це вже четверта велика пожежа за короткий час. Дерев'яна забудова, іскра та вітер — більше нічого не було потрібно.

Сучасна Москва навряд чи згорить так само, як у минулі століття: бетон, цегла та протипожежні системи змінили правила гри. Але історія показує: статус столиці й відстань від фронту ніколи не були абсолютним захистом.