«Ці очі бачили війну»: історія загиблого захисника з Хмельниччини Івана Грисюка

Людмила Грисюк із Хмельницького досі з теплотою згадує свого сина Івана. Він народився у селі Мар'янівка на Теофіпольщині, ріс допитливим і самостійним хлопцем. Школу закінчив із відзнакою, з червоним дипломом завершив і Хмельницький університет економіки та підприємництва. Англійську опанував сам і володів нею вільно.

«Він жив за принципом, що немає в житті неможливого, повинно просто бути бажання. Якщо ти чогось хочеш, ти завжди навчися і доб'єшся», — розповідає мати.

У мирному житті Іван захоплювався бджолярством. Навіть позивний обрав собі відповідний — «HORNET», що з англійської означає «шершень». Аби здобути більше досвіду, він їздив на заробітки до Польщі, де працював на пасіці. За кілька тижнів до великої війни повернувся додому у відпустку.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Іван мав можливість виїхати за кордон — документи дозволяли. Але вже наступного дня він пішов до військкомату. Мати зізнається: плакала, просила не йти. Син відповів: «Мамо, а хто як не я? Ти підеш? Чи тато піде? Чи хтось інший мусить вас захищати?» І додав: «Ні, я мушу йти, і все».

До війни Іван не служив у Збройних силах, хоча ще в університеті закінчив військову кафедру. Спочатку проходив навчання на Хмельниччині, а згодом приєднався до новосформованого 25-го окремого штурмового батальйону на Закарпатті. Виконував обов'язки командира розвідувальної роти. Його направляли на навчання до Чехії. Оберігаючи матір, він завжди казав: «У нас все добре, не хвилюйся».

19 червня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Роботине на Запоріжжі бійці потрапили у засідку окупантів. Іван, як командир, завжди переймався за своїх хлопців: «Це ж також чиїсь діти, їх теж хтось вдома чекає». Того дня він загинув, рятуючи побратима. Тіло захисника десять днів лежало на ворожій території через сильні обстріли. Пів року Іван вважався зниклим безвісти, упізнали його за експертизою ДНК. Йому було 28 років.

У Івана залишилися батьки, молодший брат і двоє племінників. Саме онуки, каже Людмила, тримають її на плаву. Жінка зізнається: вже три роки приймає антидепресанти, але живе заради дітей.

Після загибелі сина мати знайшла його дівчину Оленку. Жінка розшукувала її через соцмережі, оголошення в газетах і на телебаченні. «Не стало сина, а вона ніби прийшла в моє життя йому на заміну як дочка», — ділиться Людмила. Дівчина досі підтримує її, разом вони ходять на кладовище.

Нині Людмила Грисюк спілкується з матерями, які також втратили дітей на війні. Разом вони беруть участь у пам'ятних акціях. «Ми маємо нагадувати про це всьому суспільству, щоб люди пам'ятали і знали, якою ціною дається їм сьогоднішня спокійна чашка кави зранку», — наголошує жінка.

На Алеї Героїв у Хмельницькому є куб із портретом Івана. Людмила часто приходить туди, приносить квіти та лампадки. Одного разу до неї звернувся старенький дідусь із букетом бузку й попросив дозволу поставити квіти до фото. Він сказав: «В нього такі очі, я ще не бачив, щоб був такий добрий та водночас сумний і пронизливий погляд». Жінка відповіла: «Ці очі бачили війну. Очі наших дітей».