Історія 18-річної Дар'ї: з окупованого Криму до вільного Києва

18-річна Дар'я народилася і виросла в окупованому Криму. У школі, де навчалися діти, які вже не знали України, вона відчувала себе чужою. Її любов до українського не розуміли ні вчителі, ні однокласники. Але дівчина не здавалася: вона шукала «залишки чогось українського» навіть у Сімферополі, куди переїхала з родиною з рідного села в Курманському районі.

У школі, де більшість учнів були кримськими татарами, українську та кримськотатарську мови викладали як факультативи. Дар'я згадує, як ходила в гості до друзів у кримськотатарські родини: «Це таке приємне відчуття, коли ти заходиш в кримськотатарський будинок, тебе вітають батьки твоїх друзів. Пригощають чаєм. Тому що ми діти — каву не пропонували».

Після сьомого класу мама перевезла Дар'ю до Росії. Саме там дівчина зрозуміла, що з нею «не так»: вона не могла позбутися українського менталітету. Повномасштабне вторгнення застало її в Росії, коли їй було 14. Вона плакала, обурювалася, переживала за друзів в Україні й почувалася винною, що навчається в російській школі.

Спочатку Дар'я повернулася до Криму, до старшої сестри. Після школи мріяла вступити на єдиний в окупованому Криму факультет української філології. Але там було лише 12 бюджетних місць, і половину з них віддали пільговикам — дітям російських військових та переселенцям з так званих ЛНР/ДНР. До того ж треба було складати іспит з російської мови та літератури, який Дар'я не проходила.

Українську мову дівчина вчила самостійно, фактично з нуля. Купувала книжки українською, замовила підручник на російському маркетплейсі. У російській школі вчила її потайки, хоча вчителі та однокласники питали, навіщо це їй, адже «її скоро не буде».

Виїхати з Криму Дар'я разом із подругою готувалася близько року. Чекали, поки їй виповниться 18. 25 квітня дівчина стала повнолітньою, а 18 травня вирушила в дорогу. Лише після перетину кордону вона зрозуміла, що саме цього дня в Україні вшановують пам'ять жертв геноциду кримськотатарського народу. «Вийшло так, що я залишила свій дім саме в день пам'яті про депортацію кримських татар», — каже вона.

Коли Дар'я побачила стелу «Вас вітає вільна Україна», вона заплакала. «Весь цей шлях я їхала, я думала: „Боже, що ж я роблю?“. Це насправді відбувається зі мною? Я насправді це переживаю? Це моє життя? І коли ти вже перетинаєш кордон, тебе вітають українською мовою, ти дивишся на людей навколо і розумієш — все, це закінчилося. Я майже рік уявляла собі, як це має бути. Як я це буду переживати. Коли я перетнула кордон, я зрозуміла, що я вдома. Я в безпеці», — згадує вона.

У Києві Дар'ю здивувало, що багато людей досі розмовляють російською. Це засмучує дівчину, адже вони мають можливість говорити українською, якої їй так бракувало в Криму та Росії. Адаптуватися до вільного життя їй допомагають люди, зокрема наречений Матвій, який також родом із Криму. Вони познайомилися в Таврійському університеті — Матвій прийшов у вишиванці та говорив українською. Обоє навчаються в переміщеному університеті: він на політології, вона на психології. Тепер планують одружитися.

Історія Дар'ї — про те, як любов до України може жити навіть в умовах окупації. І про те, що повернення додому — це не завжди повернення на ту саму землю. Іноді це початок нового життя в країні, яку ти обрав серцем.